Спадкоємці блазня Олелька

Цісарський ренесанс на пострадянській бруківці

      Комп'ютерець мій непевний (назвав його за блюзнірство «Олельком» на честь блазня короля Данила Галицького) іноді робить за мене зовсім не друкарські помилки. Надрукував тільки-но «ПОМСТрадянський» без усілякого втручання автора...

      Це він, «Олелько», ось про що. Можливо, справа у системній кризі, стагнації галицької еліти. Починаючи від Січових Стрільців, вона завжди вчасно нагадувала Києву, якої країни він є столицею. Але на пасіонаріїв знайшлися КамАЗи, більшість елітної решти було вчасно й недорого підгодовано. Узагальнимо (тим часом як «Олелько» видав мені під руку феноменальне слово «вертухайль»...)

      Справи, недороблені в першій половині 1990-х, чимдалі більше й болючіше вилазитимуть боком країні в цілому і кожному регіону окремо. Хоча кожна «земля» має почути страшне «мене, текел, фарес» на її власному регіональному «балаку», як кажуть львів'яни на свою говірку. Недороблені вчасно, недоношені справи породжуватимуть і такі, не дуже поки ще фатальні, наслідки, як «цісарський ренесанс» у львівській культурі.

      В основі цього явища лежить і нормальна галицька реакція на нинішню скажену агресію московських телеканалів на ниві уславлення Російської імперії. Від «опупеї» Леоніда Парфьонова і до апологетичних проектів Лєонтьєва, Соловйова та їхніх братів по розуму. Тим паче що всі їхні трансляції відбуваються через Київ. І не тільки трансляції, а й відверті рухи «п'ятої колони». Коли поставити поруч нинішні помітно-україномовний «Інтер» (чудо, чудо!)) та відверто, без ніяких субтитрів російськомовний вдень УТ-1(«останній бастіон політичної нації»), то стає відчутним увесь поточний бардак у вітчизняному ефірі. Нема вже слів спитати, яку таку державу будує славна Національна рада з таких-сяких питань, окрім приватних котеджів, — рот відкривається марно, як у риби на березі.

      Тож повісити на помітному місці портрет найяснішого цісаря Франца -Йозефа, старої доброї Марії-Терезії, віденську гравюрку чи мапу Австро-Угорщини, аби показати в кишені дулю зросійщеному Києву, стало кілька останніх років гарним тоном у Львові. І не лише для модних львівських кнайп на зразок «Синьої пляшки», а й для чималої частини інтелігенції в її побуті.

      Ви нам про навіки-вірного Ярему — ми ж вам про невіруючого Хому. Ви нам про Петра Першого та про Катерину Другу — а ми вам про Моцарта-молодшого, Франца-Ксавера, що заснував Товариство святої Цецілії, першообраз львівської філармонії. Ви нам про матроса-малороса Кошку — а ми вам про галицьких депутатів віденського парламенту, що часто-густо мали «особливу опінію». Хочете зліпити з нас духовне Подністров'я — нагадаємо вам, що ми є споконвічною громадою, що відкупилася свого часу навіть від батька Богдана Хмеля. Звичайно, підкарпатська нафта кількісно трохи поступається тюменській. Але щоб знімати фільми та програми про власну історію, наших десяти неоподаткованих, згідно з новим законом, відсотків прибутку має вистачити! Ну не все одразу, зважаючи на реальний відсоток московської присутності в нафтогазовому Прикарпатті... Та акціонерний баланс —справа плинна, він змінюється, а «Віденський напрям» — наша неорана культурна царина.

      Тихим львів'янам ще далеко до послідовності блискучого київського есеїста Юрка Топчія. Той принципово змінив   рідні ім'я та прізвище на гашеківського «Густава Водічку». І понині лишається певним, що знайшов аргументи для перетворення України на імперію під орудою «хрещеного» Європейського Союзу Отто фон Габсбурга та його нащадків. Але ж галичанам задосить відчувати, що вони уповні ствердили власне право вивчати історію й культуру свого краю й поза межами «совітського розквіту».

      Львів'яни, як і одесити, виробили, через регулярні гоцалки «варошів»-державних устроїв, власну аптекарську суміш іронії та здорового глузду в стосунках із будь-якою владою. Вони звично носять під пахвою, як колись носили ціпки для самозахисту від «батярів» у темному провулку, рятівну обивательську премудрість — «що було — бачили, що буде — побачимо».

      І коли образ блазня короля Данила Галицького, Олелька, не вигадав відомий літературний авантюрник Юрко Винничук, то вважаймо, що типовий львівський мешканець є прямим спадкоємцем давньоруського «гумориста та сатирика». Податки сплатить, блазнівську кучму на голову натягне за першою вимогою... Але, чи визнає ця голова Божественість будь-якої влади — не розколупаєш, не дізнаєшся... До часу.

Заслужений легендарій — сусіда Захер-Мазоха

      Пугач зі світовою скорботою на обличчі, всевидячий уночі, підсліпуватий удень. Таким з'явився Юрко Винничук у приміщенні колишньої Шостої польської гімназії, колишньої Вищої школи КДБ над Поліцейським сквером у Києві, а тодішньому — кіноцентрі «Рось» року 1991-го. Тоді я ще не передав свого столика та стільчика головного редактора «Росі» Богданові Жолдаку. Олександр Романович Чумак тільки що забрав ледве не останні мільйони в ЦК ЛКСМУ кредитом на приватне національне кіновиробництво. Тож ми були певні, що видамо на екрани скандальних винничукових «Дів ночі» ударними темпами.

      ... «Драму з життя львівських повій» екранізують до цього часу. Востаннє ту фатальну повість брався екранізувати минулого року на «1+1» Андрій Дончик, проект почав було «піаритися»... І знову у «винниківського обсерватора» Юрка Винничука вийшло «украдене щастя» з кіномистецтвом.

      Для Винничука, здається, це не так важливо. Хоча молодому батькові кіногонорар ніколи б не завадив, але Юрко й без того є чи не найбільш зреалізованим львівським літератором in situ. Себто «по місцю» — так пишуть латиною археологи, коли знайдений артефакт не варто чіпати, аби не зруйнувався, а вивчати треба просто на місці знаходження.

       Винничук — ще не народний, але вже вельми заслужений міфотворець та легендарій міста Львова. За час нашого знайомства пан Юрко наплодив таку кількість львівських та позальвівських міфів та легенд, що намацати щілину між винничуківством та історичною правдою не зможе навіть всезнаючий пан директор львівського Інституту українознавства, академік Ярослав Ісаєвич.

       Перший у моєму житті винничукізм я ледве пережив в останній рік свого студентства. Тоді, незадовго до 1500-річчя Києва, здається, у часописі «Всесвіт» з'явилася Юркова розвідка про «поему ірландського барда XIII ст. Ріангабара «Загибель града Кия». Я вважав себе києвознавцем, а диплом писав по Ірландії. Тож відчув себе тим злиденним учителем географії з «Золотого теляти», що одного ранку не знайшов на карті світу Берінгової протоки. Який Ріангабар, чому не знаю?.. І ім'я таке правдоподібне, кельтське...

      Потім ще було й було. У випуску «Телеманії» року 1997-го Юрко розповідав мені за столиком «Порохової вежі» про героя Відня Юрія Кульчицького та початки львівського кавопиття. Коли Юрко запевнив, між іншим, що його батьківський будиночок на Винниках — просто навпроти місця народження славного Леопольда Захер-Мазоха, «батька мазохізму», я тоді негайно всадовив його до студійного «бусика» і повіз до Винників. Довго водив мене вуличками рідного передмістя винниківський Іван Сусанін, допоки не зробив висновок: «Ну, десь тут, у цьому районі і народився Захер-Мазох». Останнє могло бути правдою. «Могло бути» — на цьому «полі смиренному» і витинає дикі вiзерунки несамовита муза винниківського пугача.

      А як він уміє лякати!.. Вінцем його львівських антологій («Легенди Львова», «Львівські кнайпи», та ще й ще готує винничуківське рідне видавництво «Піраміда») стало грубезне «Чорт зна що», корпус бувальщин та побрехеньок із галицької демонології.

      От і тепер, протягнувши мене зловісним тунелем від Ринку до затишного «колодязя», що передує кав’ярні-кнайпі «Під синьою пляшкою», він мене майже злякав. У «Пляшці» було патологічно порожньо. В мене виникла підозра, що порожнеча інсценізована Винничуком заздалегідь по телефону. Наприклад, шляхом таємної змови з Андрієм Білоусом — співвласником закладу, директором «Львівської газети» та антикваром. Білоусові уподобання дивилися на нас із кожної стіни, з підвіконня, навіть, здавалося, зі стелі. Це була Австро-Угорщина часів найяснішого Франца-Йозефа в мініатюрі — «союз нерушимый» вісьмох «народов свободных».

      Патефон бризкав звуками «Батяр-бенду «Галичина» і особисто голосом почесного бразильця (цей статус йому має влаштувати перекладений ним Пауло Коельо), почесного громадянина міста Кременця (не був, так буде, бо вже там колись народився), почесного перекладача «Гаррі Поттера» державною мовою й почесного першого офіційного виконавця Національного гімну України у Львові за совітів ( 6 жовтня 1989 року) — себто голосом Віктора Морозова.

      Морозова з Винничуком, як усіх причетних до ніжного підземелля «Синьої пляшки», об'єднувало співзасновництво культурних закладів.

      Київ, окрім тихого «Колеса», не спромігся до цього часу створити власний театр-кабаре (тим паче політичний, яким тільки нормальний театр-кабаре й має бути). Близькість центральної влади надто напружує потенційних творців цієї аж надто європейської театральної форми. Морозов із Винничуком створили у Львові театр-кабаре «Не журись!» ще 1988 року. Це було суцільне озвучення їхніх текстів різного ступеня римування. І оте співання крамольного Гімну в опері під час вистави «Повіяв вітер степовий» стало одним із наслідків завзятості цієї солодкої парочки в кабаретному проекті.

      У «Пляшці» можна вибрати будь-яке з восьми національних меню народів-«співзасновників» цісарщини. Ми зупинилися на автентиці, почавши з галицької «медівки».

      — Юрку, що то там гупає під нами?

      — А! То місцевий привид. Уночі він взагалі постійно торохтить бочками в підвалі. Тут була колись винарня, стояли винні бочки... Тепер тих бочок немає, тепер тут кнайпа, але все одно чується...

      — Ясно... А як ти поясниш наддніпрянцеві, що таке взагалі львівська «кнайпа»?

      — Кнайпа львівська... Це є, фактично, колиска львівської цивілізації. В кнайпі народжується Все. Тут народжувалися політичні рухи, культурні, музичні рухи. На початку 70-х років, намагаючись видавати різні підпільні часописи, ми теж збиралися у кнайпі. Вона містилася там, де пам'ятник Данилу Галицькому, і називалася «Старий Львів». Зараз її вже не існує, це була кнайпа досить-таки демократична, тому що там дуже багато місця було, і можна було з собою приносити... А для цього часу це було дуже важливо.

      Стару систему кнайп тепер всю поруйновано. Але знову починається така само диференціація між кнайпами, тобто різні середовища шукають «свою» кнайпу. Тим більше що платоспроможність окремих верств населення зросла.

      Для мене кнайпа важлива тим, що формує певний стиль життя. Приходиш у кнайпу — і знаєш, що зустрінеш того й того, хоча з ними й не домовлялися. Ну, з погляду Києва чи якогось іншого мегаполіса досить фантастичним може бути, що постійно, ідучи просто вулицею, можна зустріти когось цікавого, з ним потім прогулятися, переговорити... Думаю, в Києві набагато тяжче це зробити, тим паче за кордоном. Коли я в Америці був — взагалі неможливо... Всі їздять на машинах, і ніхто нікого не бачить. Мені наш стиль життя найбільше подобається, тому я ніде зі Львова не їду... Це не означає, що я постійно у кнайпах сиджу, але коли мені принаймні нудно, і коли я хочу розважитися, то знаю, куди мені йти і кого там зустріну, як я проведу час.

      ... Років із десять тому ми відзначали з Юрком роковини якогось його «еротичного бойового листка». Без Винничука, автора «Дів ночі» та примхливого фальсифікатора інтимного щоденника Роксолани в «Житії гаремному», не освячувалася жодна раблезіанська презентація у кнайпах міста Лева. Того разу кнайпа видалася мені надто «пост-(помст!-) радянською». Напої були третьої свіжості. На ганку під голою вохрівською лампочкою важко нудило популярну еротичну письменницю, відому у Львові під псевдо «Віра фон Вебер». Мисткиня тільки-но урочисто оголосила загалові, що концептуально «має народити анацефала» — і от Бог покарав...

       А Винничукові все виходить на краще (тричі плюну в бік пивничного привида у «Синій пляшці»). Еротичний опус «Мальва Ланда» видається в європейських перекладах. Молода дружина не позбавила Юрка життя після видання його автобіографічного роману «Весняні ігри в осінніх садах». Громадськість аж пищала, очікуючи на роман, його визнали того року «найбільш очікуваною книжковою прем'єрою».

       А наш пугач усе кружляє між видавництвом «Піраміда» та покинутим кублом Захер-Мазоха і не вбачає в цьому ніякого мазохізму. Хіба що не співає «не нужен нам берег турецкий», бо його підозрілий астральний дубль із «Post-Поступу», Юзьо Обсерватор дасть йому прочуханки у «Львівських обсерваціях» за совіцьку ностальгію.

       Йому справді, окрім Винників та Львова, здається, нічого не треба. Ми, Риби, здебільшого саме такі —де нас покладеш, там ми і знадобимося. In situ — «на місці знахідки», як кажуть археологи.

      Проте... Lwow nie kazdemu zdrow, казали львівські поляки ще до операції «Вісла». Як у воду дивилися.

       Так, місто Лева з часом не кожному стає до шмиги. Коли людини, тим більше митця, стає забагато для львівських вулиць Руської, Вірменської та Єврейської разом узятих, коли, тим більше, людина сама вірить у це... Тоді купує людина квиток в один чи багато кінців, окрім львівського, і починає виправдовувати свою втечу — на відстані.

Віктюк, який народився на Ринку

      Роман Віктюк зустрівся зі мною в Москві майже на розі Тверської, як тільки зникла хвиля молодих студійців, що його супроводжувала. Буяв травень, ревли сирени. Метр був у зеніті скандальної режисерської слави. Метр був у пістрявій блузі зі спиною, неначе пошитою із ситцевої завісочки, з чорними рукавами і в темно-пістрявих штанцях. Очі прикрив майже чорними, «задимленими» окулярами... Від сонця чи від «дурного ока»? Розумники ж бо радять одягати чорні окуляри, приміром, від циганського вуличного гіпнозу. Або від прямого погляду співрозмовника. Ти його бачиш, він тебе... а дулю!...

      Метр став спиною до Тверської, спираючися довгою тінню аж на Центральний телеграф та рекламу «Аерофлоту». Привітався, прокхекався і —перебрався... у звичну машкару хитруватого простачка, Шельменка-денщика, що його, від Тарапуньки й до Сердючки, так полюбляють бачити на своїй естраді московити. Глянув на годинник — напевне, так, аби я поцікавився його маркою. Я не поцікавився. Тільки з'ясував із репліки, що метровий хронометр поспішає хвилин на двадцять навіть порівняно з московським часом. Може, Метрові так і треба?..

      Погойдуючися від нудьги та підкидаючи, де треба, міцне слівце, Метр став пояснювати, чому не повертається працювати в Україну .

       — Знаєш Гоголя? Так у нього був батько, Василь... Ти знаєш, які п'єси писав батько Василь і що він узагалі робив?.. Я тобі скажу, що талант у батька був, мабуть, цікавіший, ніж у сина!.. Син поїхав, ізвінітє, в Пєтєрбург... Сина всі знають — а хто знає батька?.. Умови інші, кажеш?.. Які умови?! Батько міг так само виїхати, як і син. Писав російською мовою і українською писав. Тепер вони кричать: «Український письменник Гоголь... » «Ах, оставьте!» Де Гоголь-син відбувся, я тебе питаю, — хіба ж на хуторі біля Диканьки? Так ви тепер пишіть на Гоголя — «український письменник-запроданець»... Ой, усе це такі дурниці.

      Коли я в Греції ставив півтора місяця п'єсу, тодішній міністр культури Іван Дзюба мене просить: «Буде преса, телебачення... Кажіть в інтерв'ю, що ви — український режисер». І я як здурів — з ранку до ночі говорив направо й наліво, що я український режисер. А за весь час із нашого посольства ніхто й квіточку не передав! От дулю мені з маком! Українці ні букета не принесли, ні телеграмки не надіслали. Ні-чо-го! Я кажу Дзюбі: «Іване Михайловичу, ну навіщо оце я кумедію ламав?!.»      Один із попередніх президентів України водив мене містом, аби дібрати місце для мого майбутнього театру: «Всьо! Отут можна будувати!» Через деякий час дзвонить мені якийсь помічник із Банкової: «Там, де вирішили, будувати не можна — там порохові склади!» Ну, я тебе питаю, куди повертатися?

      ...Метрові хотілося поспівчувати, жилетку підставити під його сльози. Аби відволікти Віктюка від трагічних дум, спитав, чи правда, що він народився й мешкав у дитинстві на площі Ринок у Львові.

      Підмінили чоловіка! Розгойдування миттєво припинилися. Вочевидячки тема гріла Метра. Фізично відчувалися котурни, що на них він одразу став. І виговорив, як по писаному, буквально таке:

      — Я, на жаль, — хохо! — все-таки режисер. І якщо б зараз можна було порахувати «раз, два, три... » — і ви б мене перенесли до Львова... Не треба говорити, де я стою. Очі замружені... І тепер мої пальці, вони були б моїми очима. І я пішов би — наліво, направо, рух на бруківку... дерева... і коли я доторкнувся б до Ратуші, я б закричав: «ПЛОЩА РИНОК!» І далі, куди б ви мене не штовхнули, мої «пальці-очі» побачили б — праву, ліву сторону, західну, північну... Криниці... Це — серце Львова. Цей пульс я відчуваю постійно...

      Я про Львів і про Ринок не тільки пам'ятаю, я можу пісні співати, вірші складати... Це для мене — ВССЕ (Пауза, схожа на рекламну. Фірмова хитрувата посмішка).

      — Нам потрібні «явки, паролі, адреси». Кому передавати вітання на Ринку?

      — Та всім поквартирно, починаючи з мого 18-го номера — та по моєму боці з 12-го й по 25-й. Ми з кожним мешканцем віталися щодня! Я вважаю, що страшна моя друга половина 1940-х років — це все одно були часи з якої-небудь казки. Тому що в нас усі двері на всіх трьох поверхах завжди були відчинені. На ніч ніхто на ключ не замикав двері. Ми знали всіх і про все...

      Ті жахливі черги за хлібом в перші роки по тому, як Радянська армія на танках в'їхала на площу Ринок... — і був неймовірний голод. І весь будинок № 18 по черзі приходив у цю жахливу чергу і на папірці хрестики ставили, хто прийшов, тому що перевіряли, стояв чи не стояв. І як ми ділились цим хлібом, якщо хто-небудь не встиг стати в чергу...

       Коли радянські війська ввійшли, у нас на кухні на підлозі, та навіть на сходах, спало зо два десятки молодих солдатів. І мама варила, і сусідки — пані Нерепеха, пані Вербило — варили зупу і виносили цим хлопцям. Які ці хлопці були щасливі! Вони цілували руки, вони говорили мовою, яку, звичайно, ми не знали... І саме на площі Ринок, де я і народився, я вперше чув польську, розмовляв польською, потім була російська, був ідиш... І ця архітектура, що квадратом Ринку мене оточувала — ренесанс, бароко, — вся ця культура ввійшла в мене...

      Там і зараз є ці ліхтарі!.. Але тоді щовечора ходив високий-превисокий хлопець iз якимось патиком. Ліхтарі були газові, і він їх засвічував. Потім я знайшов цю картину в «Маленькому принці» Сент-Екзюпері.

       Я пам'ятаю, як біля нашого будинку проходила трамвайна колія. Потім — як її міняли. Я пам'ятаю, коли в страшній клітці возили студента Політехніки, який вбив Ярослава Галана*, за те, що той написав «Плюю на Папу!». «Натовп» складався майже із самих тільки «перебраних» комсомольців, вони кричали якісь страшні слова цьому хлопцеві, і я пам'ятаю його очі... З яким презирством він дивився на тих, хто його не розумів!..

      Я пам'ятаю й справжні, людські свята, коли на Ринок сходилося все місто. І коли годинник на Ратуші бив, усі знали, що це б'ються їхнi серця в один такт. Я пам'ятаю ці релігійні співи. Я пам'ятаю, коли в чотирьох криницях освячували воду. І сусіди, хто встиг узяти в яку фляшечку, баночку — приносили цю воду, і ми ділилися один з одним.

      У Швеції в театрі я ставив «Анну Кареніну» Толстого. Приїхав геніальний польський актор та режисер Адам Ганушкевич. Він приїхав... купити поїсти, тому що в Польщі тоді дуже погано було з їжею. І коли він дізнався з газет, що я там, а він бачив мої вистави в Москві, то подзвонив мені, ми зустрілися. Я не знав, що він зі Львова! Ми просиділи з опівночі до шостої ранку (!), ми не пили навіть!... але були такі щасливі, що зустрілися з ним. I о шостій, коли вже повинні були розбігатись, він мені каже, що дитинство прожив на площі Ринок!.. Я кажу: який номер?!.. Він мені — каже...  Я йому починаю розповідати, де в них брама, де вікно над брамою... Він кричить: «Це моє вікно!!!» І — розплакався. Тому що для нього, сина кравця з Ринку, ця площа теж була початковим Всесвітом..

       В Америці, в центрі Нью-Йорка, за радянських часів була фірма, яка безплатно видавала «антирадянські» книжки. Я знав, що це російський відділ. І одного разу приходжу, натискаю дзвінок... виходить хлопець, чую по «балаку» — львів'янин! Я починаю й до нього по-львівськи... Дивлюся, в нього сльози в очах. «Ви зі Львова?..» Я кажу: «Дитино, зі Львова!... » — «В мене батьки жили на площі Ринок!.. Вони виїхали до війни... » Він мене затягнув до офісу і кричить колегам по коридору: «Закрийте двері всі й не заходьте!.. А ви розповідайте мені про площу Ринок».

      І я розповідав, починаючи з 1381 року, коли в актах перший раз говорилось про Ратушу — і ця Ратуша з самого початку була міською в'язницею! Ця площа бачила все — і як помирав там Іван Підкова, і як у 1826 році ратушна вежа завалилася, загинули люди, а через дев'ять років побудували нинішню вежу... А з 1 листопада 1918 року майорів на вежі жовто-блакитний прапор — недовго, але майорів.

      Ритм цієї площі, що весь час нагадує про плинність часу, задається ратушною вежею з прекрасним годинником. Зараз туди вже не потрапити, там не пускають, а раніше я в цю міську раду не тільки проходив спокійно, як своя людина, а ми там бавилися просто! Ми залізали на всі поверхи! Коли екскурсоводка помилялася, я підбігав і вставляв свої «п'ять копійок»: «Прошу, пані, пробачте, пані, але це було зовсім в іншому році!»

      ...Метр завжди був генієм у вставлянні «своїх п'яти копійок». Але на цей раз трохи помилився — на ратушну вежу на Ринку й дотепер прегарненько водять екскурсії. Аби на початку жовтня її дах витримав наплив гостей святкування 750-річчя Львова. Чи відвідає урочистості Метр Віктюк? Не певен. Він є надто зайнятою людиною. Щодо себе також не певен, але мотиви маю дещо інші.

      Бо мій Львів — місто, де живуть «Пам'ятник Посмішці» та винничукові диваки-«сьвірки». Це — лабіринт iз безпечним виходом та казка зі щасливим кінцем, це дещо замортизований рай для самітників, парочок та невеликих, але рідних за духом компаній.

      Перебуду масові гуляння у Києві. І десь за тиждень по ювілейних святах, коли вже зникнуть із пострадянської бруківки порожні пляшки та недопалки... Тоді, можливо, вийду з-за рогу Арсеналу, провалюся у напівтьму вулиці Руської, всядуся біля Нептуна на Ринку. І чекатиму, доки у підворіття до кав’ярні (ні, краще — до кнайпи) «Під синьою пляшкою» пройде хтось зі знайомих. Тоді наздожену його, впаду шуляком на плече, всаджу за столик під портретом найяснішого цісаря, замовлю на аперитив по «медівці» і виголошу все, викладене вище, про єдине у світі Місто.

* Йдеться про Іларія Лукачевича, що йому, разом iз підпільником ОУН Михайлом Стахуром органи МДБ приписали вбивство Я. Галана. — О. З.