Щодо того, що Федір Решетников був художником відомим, у людей старшого та й середнього покоління і найменших сумнівів не повинно виникати. Його картини «Знову двійка», «Прибув на канікули», «Захопили «язика», «За мир» були знайомі буквально кожному. Про те ж, чи відповідають вони ідеологічним постулатам, ми, звісно, задумувалися найменше. Хоча й затямлювали Решетникова таким собі взірцем жанру соціалістичного реалізму, свого часу активно втовкмачуваного в нашу свідомість.
З огляду на регалії Федора Павловича і взагалі можна говорити про незаперечну прихильність до нього долі. Народний художник Радянського Союзу, лауреат двох Сталінських (себто, Державних) премій, професор Московського художнього інституту імені Сурикова, віце-президент Академії мистецтв Радянського Союзу у 1974—1987 роках — про такий послужний список справді можна тільки мріяти. Проте шлях до визнання Федір Павлович пройшов тернистий. І творцем своєї долі був сам. А його творчість не завжди органічно вписувалася до канонів соцреалізму. Просто сама радянська система змусила його, як і багатьох інших талановитих митців того часу, стати своїм співцем.