Дров на зиму Василь Попович заготовляє із запасом . (Фото автора.)
Приїжджий люд, який уперше потрапляє в невеличке, «на краю світу», гірське село Осмолода, де постійно мешкає лише тринадцять сімей, захоплено називає цей куточок українських Карпат мало не земним раєм. Самі ж осмолодці, зважаючи на певні труднощі щоденного побуту, не схильні ідеалізувати власне середовище існування, хоча не без гордощів підтверджують, що їхня річка Лімниця і настояне на ялицево-смерекових фітонцидах повітря — найчистіші в Європі. Аби для аргументації цієї тези не вдаватися до складних формул «животворящих» хімічних елементів, місцеві мешканці наводять дуже переконливий факт, який стався з одним чиновником нафтогазової галузі. Кажуть, що звичний до стабільно загазованого міського повітря начальник, коли приїхав подивитися на роботу бурових веж у надвірнянській стороні, вийшов з легковика і відразу знепритомнів, захлинувшись тутешнім гірським озоном. Бідолаха нібито прийшов до тями лише після ковтка вуглекислого газу з вихлопної труби автомобіля.
І хоча в наведеній оповідці, звісно, не обійшлося без лукавого перебільшення, проте місцевість довкола Осмолоди справді створена Всевишнім для неквапливого очищення від стресів сучасної цивілізації.
На благодатне осмолодівське довкілля ще наприкінці ХІХ століття звернули увагу галицькі митрополити, які вниз за течією Лімниці, ближче до населених пунктів, збудували відпочинкові Кедрові палати, та угорський граф Пауль Пальфій фон Ердьодь, котрий перед Другою світовою війною у безлюдних, південніших від Осмолоди горах орендував для полювання близько десяти тисяч гектарів лісових угідь. Граф мав ще вісім подібних мисливських володінь в Австрії, Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині, але територію поблизу української гори Яйко вважав унікальною. І мав для цього достатньо підстав.
Про цей дивовижний куточок українських Карпат і численну мисливську фауну, що його населяла у першій половині ХХ століття, мені років iз шість тому розповів мисливознавець із селища Брошнів Рожнятівського району, що на Івано-Франківщині, Анатолій Кісіленко. Йому ж вдалося знайти рідкісну, видану в Мюнхені німецькою мовою книгу спогадів графа Пальфія Ewig lockende Wildbahn («Вічнозахоплююча дика дорога»). Пан Анатолій дуже хотів перекласти її і видати українською мовою, та задумане перекреслила його трагічна загибель. Проте книга графових вражень від частих відвідин місцевості довкола Осмолоди дивним чином потрапила згодом до автора цих рядків. А нинішнього літа випала й нагода побувати в краях, описаних Паулем Пальфієм фон Ердьодєм, за сотню кілометрів на південний захід від Івано-Франківська.
Угорський граф у двадцяті-тридцяті роки минулого століття вважався у мисливському світі постаттю першої величини — був влучним стрільцем, невибагливим до польових, тобто лісових, побутових умов, полював на п'яти континентах і відзначався хлібосольством: добути трофеї — роги оленя чи шкуру ведмедя або рисі в його угіддя приїжджали титуловані європейці і навіть індійський раджа. 30 вересня 1936 року, як пише у своїй книзі Пауль Пальфій, саме біля гори Яйко (територія сучасного держлісгоспу «Осмолода») англійський лорд, названий ініціалом Б., у присутності графа вполював оленя, роги якого вагою 7,5 кілограма потягнули на рекорд Галичини. Іменитих мисливців м'ясо, звісно, не цікавило, а роги вони нерідко забирали разом з оленячим черепом. На одному з надрукованих у книжці знімків показана технологія виготовлення комплексного трофея у чанах з киплячою водою на полонині біля мисливського будиночка.
На відміну від сучасних «крутих» стрільців, які виросли з малинових піджаків, граф Пальфій в орендованих володіннях не дозволяв ні собі, ні гостям жодної дії, яка б суперечила етичним нормам і правилам полювання. Навпаки, він запровадив ретельну охорону угідь, організував систему підгодовування звірини і за десять передвоєнних років досягнув кількаразового збільшення поголів'я оленів-самців. Моральний кодекс тогочасної «стріляючої» європейської еліти чудово виклав поетичним рядком фон Візенталь:
По тім пізнати справжнього ловця,
Що в звірі почита її Творця,
Знає, на що як полювати,
Коли стріляти, а коли плекати.
Окрім цікавих розповідей про багатий тваринний світ карпатських Горган, автор «Вічнозахоплюючої дикої дороги» залишив нам опис колиб — літніх пристанищ місцевих пастухів, в яких «посеред приміщення горить вогонь, а дим через дах виходить у небо», рис характеру та побуту бойків на прикладі найнятих ним єгерів-українців.
Між іншим, переклав цитований уривок вірша фон Візенталя уродженець Рожнятівщини інженер-лісівник Богдан де Новіна-Лучаковський, котрий в описані графом часи також опікувався угіддями на лівобережжі Лімниці, в так званій Перегінській пущі, і був завзятим мисливцем. З приходом Червоної армії він перебрався за кордон і видав (який несподіваний збіг обставин) у тому ж таки Мюнхені надзвичайно цікаву книжечку «З галицьких ловів» (Мисливські спогади)». Її нещодавно знайшов у Німеччині івано-франківський юрист Володимир Ковальчук.
Богдан Лучаковський — талановитий оповідач, вельми інтригуюче описав полювання на рисів, вепрів, глухарів, оленів, кілька «Ведмежих історій» та мисливських застережень і навіть забобонів. Він підтвердив, що «чарівні Горгани — найбільш дика і збережена у первісній красі частина галицьких Карпат», де «тремтить леготом чудове, кришталеве повітря, яке є лиш в одному місці на світі — в Горганах».
Чимало води спливло з тих часів за стрімкою течією Лімниці. У післявоєнні роки «у первісну красу» Горган вторглися збільшовичені бригади з сокирами й бензопилами — Радянський Союз потребував сотень тисяч кубометрів лісоматеріалів для відбудови народного господарства. Москва мертвою хваткою вчепилася в Карпати, які раніше перебували під контролем Австро-Угорщини та Польщі. Радянські спеціалісти надумали добряче почистити недоторканий тутешній ліс, не в останню чергу, аби позбавити пристанища невеличкі групи «бандерівців», які продовжували чинити збройний опір сталінському соціалізмові. Місцеві жителі розповідають, що партизан на псевдо Штаєр не здавався аж до 1961 року, поки в нього не заклинив карабін під час останньої перестрілки з червонопогонними бійцями винищувального загону.
Ліс рубали надпланово і безжально. Добротна деревина карпатських смерек і ялиць перетворювалася на «рядовий» кріпильний матеріал для шахт Донбасу. Невеличка Осмолода, назва якої походить від гори Молода — «Ось Молода» — кишіла заробітчанами, як мурашник. У великих барачного типу дерев'яних двоповерхових гуртожитках у пікові періоди мешкало до тисячі робітників-лісорубів.
Ударники дещо вгамувалися на початку сімдесятих років і почали думати про відновлення горганських лісів. Водночас тут виникло державне мисливське господарство «Осмолода» для обслуговування компартійної еліти, якій, напевне, не давали спокою лаври графа Пальфія. Цю місцевість облюбували для «королівського» полювання найвищі чини радянської ієрархії — Микола Підгорний, Андрій Кириленко, Петро Шелест. До їхнього приїзду, як розповідав Анатолій Кісіленко, готувалися з особливою ретельністю: брали шматки м'яса вбитого коня і тягали лісовими стежками, утворюючи спокусливо смачний слід. Унизу біля річки забивали рейку і прив'язували до неї свіжу конину, аби у ведмедя, який контролював територію, вироблявся умовний рефлекс знаходити тут поживу. Неподалік встановлювали дерев'яну вишку, де чергував єгер, визначаючи точний час ведмежого «столування». Отримані дані передавали в контору держлісгоспу, звідти — в обком партії. Через два-три тижні клієнт, тобто ведмідь, приходив обідати із завидною пунктуальністю. Тоді в столицю давали сигнал повної готовності до полювання. Високопосадовці прилітали сюди у супроводі особистої охорони та нижчих партійних чинів.
За словами Анатолія Ігоревича, Петро Шелест у його присутності за один приїзд з ночівлею завалив двох ведмедів. Якщо поважний стрілець не влучав у ціль, контрольний постріл у його «заліковку» робив приставлений єгер.
Тепер же, як стверджують осмолодці, у ліс із найрізноманітнішою зброєю ходять, кому не лінь. І стріляють, що очі бачать.
Від селища Перегінськ до Осмолоди — 30 кілометрів розбитої важкими лісовозами асфальтівки, прокладеної правим берегом Лімниці. Якщо за кермом — водій зі стажем, то цей ганж не дуже помітний, зате милують зір пологі, без різких перепадів гори, вкриті лісами. Спекотне на рівнині літо сюди зазвичай приходить бажаними 20—25 градусами тепла. Щоправда, у переддень нашого приїзду ртутний стовпчик термометра несподівано дотягнувся до позначки +30, та вже через добу тривалий дощ відрегулював температурну норму. Буває і навпаки: холодає так стрімко, що навіть на Петра і Павла у високогір'ї випадає сніг, але в цілому клімат влітку тут комфортний.
Лісничий Осмолодського лісництва 56-річний Василь Попович — людина, яка вочевидь найдосконаліше знає довколишню місцевість. Він хоч і прописаний у Перегінську, але більшу частину життя провів саме тут.
— Пане Василю, — звертаюся до господаря скромного дерев'яного будинку, передня частина якого служить за оселю, задня — за стодолу, — ви, певне, знаєте, де яка смерека росте на території лісництва.
— Мабуть, знаю. Я тут виростав, коли ще тато працював лісником. Міг раніше по кілька днів ходити горами. Ночував під смереками: на мох накладав трохи хвоїнки і лягав спати. Якщо ставало холодно, розпалював невеличку ватру і грівся. Влітку в горах бувалому чоловікові можна автономно жити стільки завгодно. Взимку теж не пропадеш, якщо маєш сірники і рушницю. Але приїжджим людям не варто випробовувати долю. Був випадок, коли двоє мандрівників, заблукавши в тумані, загинули. Їхні тіла знайшли метрів за сто одне від одного, хоча до Осмолоди було не так і далеко.
— Звірів напевне значно поменшало від часів графа Пальфія, хоча й тепер мандрівникам варто остерігатися хижаків і дивитися під ноги, аби на наступити на тих, хто повзає, бо не вміє літати.
— Чисельність звірини відтоді справді значно скоротилася. Диких мешканців гір не варто боятися — їх треба поважати. І ведмідь, і вовк, і олень на людину просто так не нападають. Вони перші сходять зі стежки. На території лісництва площею 4555 гектарів нині живе лише три-чотири ведмеді. Гаддя чимало. Навіть біля моєї хати постійну прописку мають зо два десятки вужів та гадюк.
— Вам не сумно працювати на чималій відстані від цивілізації?
— Мені тут легше, ніж у надто людному місці, тут я більше з природою знаюся. Хоча зимою інколи замітає надовго. Років сім тому так сипонуло, що на даху лежало більше метра снігу. Просидів я тиждень у повній ізоляції, а потім став на лижі й за чотири години добрався до Перегінська. Правда, останні метри ледве ногами пересував...
— Як змінилася структура лісів у післявоєнний період, адже раніше, зважаючи на віддаленість від населених пунктів, тут була своєрідна заповідна зона?
— За Австро-Угорщини та Польщі росли переважно ялицево-смерекові ліси з домішками бука та явора, що підтверджують старі мапи. В околицях гори Яйко за вказівкою митрополита Андрея Шептицького був заснований кедровий заповідник площею близько 260 гектарів. Там поставили мисливський будиночок і проклали мощену дорогу. За радянської влади ті ліси, крім заповідника, вирубали. Сталося так, що Польща залишила нам більше лісів, ніж СРСР. Тоді з браконьєрами обходилися суворо: вловили, закували в наручники — і до криміналу. Після Другої світової війни наукові методи ведення лісового господарства поступилися місцем вседозволеності й тимчасовій доцільності, хоча й сьогодні переважають корінні деревостани.
— Тепер, кажуть спостережливі люди, в лісі взагалі — безлад. Мені навіть телефонував нещодавно чернець Юрій з монастиря, що в Закерничному, і стверджував, що в Горганах ліси вирубують нещадно.
— Це неправда. Взагалі питання ведення лісового господарства повинні обговорювати фахівці й робити фахові висновки. У нас же найбільшими знавцями цієї справи сьогодні чомусь стали вчителі музики, лікарі-гінекологи, водії тролейбусів чи партійні функціонери. У Верховній Раді час від часу репетують iз цього приводу. Нещадно ліси вирубували за Радянського Союзу, коли в одному лише лісництві добували стільки деревини, скільки тепер у всьому держлісгоспі, і щодня на нижні склади йшло по 5—10 залізничних составів, завантажених стовбурами. Нині цей потік скоротився до кількох вантажівок.
Упродовж року ми заготовляємо лише 8 тисяч кубометрів деревини, що становить близько 30 відсотків від приросту. Аби взяти решту 70 відсотків, розташованих на віддалених і менш доступних лісосіках, треба вкласти більше коштів, передусім на придбання техніки. Раніше на лісопункті, крім гусеничних тракторів, було 12 спеціально навчених коней. Тепер маємо лише один трактор, якому 20 років. Підрихтовуємо — і вперед. Останнього коня Карого хтось украв п'ять років тому, і міліція ще не знайшла. За півтора десятиліття незалежності Україна не спромоглася створити власний трелювальний трактор. Поляки, австрійці, румуни, словаки мають, а ми — ні. Без техніки не можна ефективно господарювати. Зрештою, хіба можливо навести зразковий лад в одній окремо взятій галузі, якщо його немає в цілому по країні?
— Серйозні інвестори не виявляють інтересу?
— Ще за часів Кучми приїжджали австрійці й хотіли взяти частину лісів в оренду. Обіцяли, що збудують дороги, присічуть крадіжки і вестимуть лісове господарство за європейськими стандартами. Комусь із вищого начальства така постановка питання, мабуть, не сподобалася, бо австрійці більше не приїжджали.
Далі за Осмолодою, кілометрів сорок углиб гір, не збудовано жодної оселі для постійного проживання. Лише в урочищі Лужки, між хребтом Аршиця та горою Кінь, десять років тому львівські монахи-студити взялися відбудовувати скит святого Андрія Первозванного, зруйнований червоноармійцями під час Другої світової війни. Перші засновники монастиря вибрали просто знакове місце — висота 960 метрів над рівнем моря ідентична висоті гори біля Єрусалима, де, як написано у Старому Завіті, Авраам спорудив жертовник, аби, засвідчуючи відданість Богові, принести в жертву сина Ісаака. Тоді ангел Господній зупинив Авраама у цьому варварському намірі.
У квітні 2003 року в Лужках я познайомився з братом Серафимом, котрий тоді самотньо жив у невеликому дерев'яному будинку з каплицею, опікуючись підготовчими роботами до спорудження храму. Перебуваючи в Осмолоді, вирішили поцікавитися, як там живеться усамітненому ченцеві.
За три роки, що минули від перших відвідин урочища, там майже нічого не змінилося, хіба що довколишня місцевість більше заросла кущами і молодими деревцями — з лісової дороги святу обитель не видно зовсім. Змінився і її господар. Назустріч нам вийшов з косою (iз цілком мирними намірами, бо саме обкошував територію) 46-річний брат Веніамін. Він розповів, що його попередник брат Серафим перебрався до Львова — змусили давні проблеми зі здоров'ям.
Нинішній «настоятель» скиту теж закінчив Львівську політехніку, за фахом інженер-енергетик. Постриг прийняв дев'ять літ тому і вже три сезони самотньо зимує в безлюдних Лужках. Своїм нинішнім становищем цілком задоволений.
— Зима — то найкраща пора, — стверджує він, — ніхто не ходить поблизу, не заважає думати і спілкуватися із Всевишнім. Влітку з'являються збирачі грибів та лісових ягід. Із живності в мене — лише бджоли. Донедавна була кішка, не знати, як вона сюди приблудила. Завзята була — раз принесла зайця і поклала під дверима. Вона не знала, що нам, монахам, не можна їсти м'ясо. Взагалі-то їжа — справа другорядна. Ось (показує на невеличку присадибну ділянку. — Авт.) посадив картоплю і думаю зібрати урожай. Цибуля погано росте, лише пір'я буйне.
Ченцю-самітнику є чого остерігатися непрошених гостей. Якось поблизу з'явилися агресивні молодики і виловили електровудочкою, мабуть, усю форель, що здавна водилася в озерці поблизу обителі. Такі пройдисвіти не бояться ні Бога, ні чорта лисого.
Наміри дати Горганам друге туристично-рекреаційне дихання не полишають рожнятівську владу упродовж кількох останніх скликань. Районна рада п'ять років тому навіть ухвалила документ «Про врегулювання туристичної діяльності на території районного природно-заповідного фонду», а фахівці визначили три схили, придатні для встановлення сучасних витягів і розвитку гірськолижного спорту, який, приміром, на зимовому курорті «Буковель» приносить власникам солідні прибутки. Однак на Рожнятівщину туристичний бізнес заходить черепашачими темпами — інфраструктуру треба налагоджувати з нульового циклу. Хоча справа вже зрушила з мертвої точки: місцевий капітал в особі фірми «Ганц» збудував у Осмолоді два сучасні відпочинкові котеджі і ось-ось приступить до спорудження витягів на схилі гори Канусяк.
Буде сервіс — приїдуть заможні гості. Громадянин Польщі Михайло Вітушинський, з яким ми оглядали красу Горган, ні на йоту не сумнівається у райдужних перспективах цього чарівного куточка українських Карпат. Він об'їздив мало не всю Європу, але тут зробив для себе чимало захоплюючих відкриттів. І не тільки щодо краси тутешніх гір і цілющості повітря. Принаймні він більш ніде не смакував таким унікальним медом з легкою хвойною гірчинкою, яким почастував нас гостинний Василь Попович.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
