Громовик думки і слова

      Де б ми не привітали з народинами нашого навчителя Григорія Сковороду — в батьківській хаті козака Сави в полтавському містечку Чорнухи чи в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, в придворній капелі в Санкт-Петербурзі чи в Академії дунайських країн у Братиславі, в садибі Томарів у черкаському селі Каврай чи в Харківському колегіумі при Покровському монастирі, чи, нарешті, в «останній гавані» філософа, в селі Пан-Іванівка на Харківщині, — усюди почуємо вдячне слово і знаного іменинника, і наших сучасників за те, що віднині щорічно всім людом відзначаємо день народження славетного любомудра і провидця. Вірний вибір іменинного престолу Григорія Савича і в нинішньому році — старовинний Переяслав став першою реформаторською сходинкою в педагогічній діяльності Сковороди.

      Сонячного осіннього ранку молодий чоловік із саквами через плече звернув ліворуч із золотоніського шляху і попростував стежкою, висрібленою росою, до міста, спеленутого бузковим серпанком, у якому золотими зернятками яскравіли маківки храмів, — у старовинний Переяслав.

      З нехитрим скарбом — Біблією та сопілкою — мандрував юнак до Переяславського колегіуму, куди єпископ Никодим Сребницький запросив його викладати у класі філософії та богослов'я поетику. Звали подорожнього Григорій Сковорода. І було це понад два з половиною століття тому — восени 1750 року. Юнак спішив у Переяслав окрилений: край цей славився письменством та шкільною освітою. Школи відкривалися в місті й по селах Переяславського полку. Повсюдно жили навчені грамоти священики, козаки, міщани — і на черзі постало відкриття у Переяславі вже вищої школи — колегіуму. Його заснування пов'язано з ім'ям єпископа Арсенія Берла, який поклав за мету просвітити рідний край «світом вчення».

      Арсеній (його світське ім'я Андрій), син переяславського полкового судді Івана Берла, був знайомий із видатним просвітником Феофаном Прокоповичем. Навчався Берло в Києво-Могилянській академії, закінчив освітянський курс у Львові. Прийняв чернецтво у Києво-Печерській лаврі, набув чину «трапезного». Згодом викладав у класі граматики Київської академії, водночас піднімався священицькими щаблями: архідиякон Київської метрополії, архімандрит Межигірського монастиря й, нарешті, з 1733 року — єпископ Переяславський і Бориспільський.

      Тут, у Переяславі, і здійснив свій задум: відкрив 2 жовтня 1738 року на території Вознесенського монастиря колегіум, зрозуміла річ, за зразком Києво-Могилянської академії. Ті ж шість класів: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика й риторика. Особливий наголос на вивчення латини, але спудеї мали добре знати також старослов'янську, рідну українську, грецьку й польську мови. Так само, як і в Могилянці, бурсаки студіювали арифметику й геометрію, античну й римську літератури, нотний спів та катехізис. От до якого славного училища поспішав київський студент Григорій Сковорода.

      А тепер у нього самого будуть свої спудеї. І він їх навчатиме. І чого навчатиме! Науки світлої і любої серцю — поезії. І хоча в академії він набував віршоване вміння за старими взірцями — мертву, зарифмовану латину, сюди, до Переяслава, вже не віз із собою поетику Кониського. Інші імена й ритми захоплювали його уяву: розкуте слово нової поезії, щирі народні пісні.

      А в Переяславському колегіумі, звичайно ж, читали поетику за традиційними замшілими правилами: предмет, форма, корисність поезії, фабула, метр, вірш. Сковорода радів, що нове відчуття поезії він передаватиме учням не десь в іншому місці, а саме тут, у Переяславі — місті, яке історія вибрала для вікопомних подій. Росяними ранками Григорій піднімався на високий курган Три брати. Довго дивився в далечінь: на правому березі Дніпра, порізаному ярами, бовванів Трахтемирівський козацький монастир, на лівобережжі, одразу за селами Стовп'яги, Дівички, Карань квітчастим килимом простягнувся великий Переяславський луг. Таким якраз і побачив юнака Григорія, ласкаво назвавши його «селюченям», поет Петро Засенко:

Селюченя устало на світанні,

Іде в поля,

За обрій загляда...

Над Альтою

По пояс у тумані

Гуляє світлий наш Сковорода.

      Після досвітньої прогулянки поспішав до Вознесенського монастиря, до класів колегіуму. Його спудеї, міцні, завзяті хлопці, скорi на витівки, звичайно ж, не заперечували проти того, щоб їхній новий учитель не бубонів свої лекції мертвою латиною, як інші викладачі. Навпаки. Вони відчули, побачили, що можна складати не лише пишномовні, тягучі панегірики, а й вірші, що йдуть од нескутого серця.

      Нова «метода» викладання не лишилася нечутною для вуха переяславського єпископа. «Може, слухняний син Божий Григорій має якісь прохання, — мовив лагідно єпископ під час зустрічі, піднімаючи руку для благословіння, — може, в нього немає поетики Кониського, то він дасть йому зі своєї бібліотеки». І Сковорода так само ввічливо подякував за пастирську ласку. А вечорами у крихітній келії, запаливши свічку, писав свій трактат. Назвав його «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної».

      Поки людина «богохульствує» усно, на словах, вважав єпископ, ще можна закривати на те очі. Коли ж «раб Божий» висловлює незгоду із освяченими законами у знаках письма (на столі перед єпископом уже лежав писаний курс Сковороди), то відкладати надалі покарання не годиться. Бо не вгадати, кому буде гірше: грішному непослуху чи його високій святості.

      Вони розмовляли довго про все — про слово Боже, про еллінів і Феофана Прокоповича, про латину і про вірші Тредіаковського та Ломоносова. А на закінчення розмови єпископ міг несподівано насолодитися милозвучною й чистою латиною: «Alia res sceptrum, alia plectrum». «Одна річ — пастирський жезл, інша — пастуша сопілка», — повторив Григорій, уже погамувавши серце, і з жалем подивився на преосвященого.

      Згодом не без іронії Сковорода пояснював сам собі причину «вигнання» з Переяслава. Від нього вимагали сліпого послуху, а досить було вчинити всупереч, і він опинився на вулиці. Про це Григорій сказав через роки в листі до свого учня Михайла: «Дуже важливе значення має те, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Доки ми їх слухаємо, ми їхній дух у себе вбираємо. Отже, демон печалі став надзвичайно мучити мене — то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо так став міркувати: переяславські миші були причиною того, що мене викинули із семінарії з великими неприємностями...»

      ...Лампада під іконою хитнулася на звивистих мідних ланцюжках. Зеленавий вогник вихопив із присмеркової сині обличчя єпископа Никодима Сребницького — холодно засвітилися колючі очі, засріблилася жовтизна спадаючого на плечі волосся. «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю», — почув Григорій у відповідь.

      Недовгим був навчительський хліб і келійний притулок двадцятивосьмирічного Григорія Сковороди в Переяславському колегіумі. Молодий просвітитель пішов далі у світ, в Україну — вчитись і навчати, поніс чисте знання братам-українцям, філософське любомудріє — всій Європі.