Парадокс нинішнього часу — відсутність великого вибору текстів, читання яких приносить задоволення. Я економлю і накопичую час, щоб засісти одного вечора за книгу, але знайти цю книгу стає здебільшого все важче. Що я знайшов за останні два роки? Роман Людмили Улицької «Медея и ее дети». Як усі, відкрив для себе Акуніна, прочитав три романи, і на четвертому закрив Акуніна, не дочитав. Приємною новиною стали книга Тараса Прохаська «Непрості» та роман Жені Кононенко «Імітація». Цікаво, що текст Прохаська запам'ятався атмосферою і мелодією, а роман Євгенії — сюжетом, тобто добре розказаною історією.
Частіше мене тягне до старих книжок, до журналів двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя. Свого часу я назбирав собі і книжок, і журналів. Поринути раптом у молодого і ще повністю вільного Кавєрина чи Катаєва — особливе задоволення. Сучасники майже не пишуть так легко і прозоро. Сучасники кодують думки, ховають метафори, беруть вічну участь у збільшенні до максимуму дистанції між читачем і письменником. Чиї це проблеми? Коли я читач, то мої.
Ще мені сподобалася книжка «Зелена Маргарита» Світлани Пиркало. Ось, мабуть, єдиний приклад молодої літературної розкутості і повної гармонії з сучасністю.
Хоча залюбки посперечаюся з самим собою. Мені ще подобаються книги, які не віддаються читачу, які вимагають пожертви. Колись такою книгою стала для мене «Гра в бісер» Германа Гессе. Прочитав із п'ятої спроби. Зараз такою книгою залишається для мене «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Я, мабуть, уже все в цій книзі прочитав, але не всю книгу. Тобто відкриваю інколи навмання і читаю 5 сторінок, наступного разу — інші сторінки. Інколи перечитую заново те, що вже відкривав раніше. Це цікаво. Тим більше що така книга не ображається. Вона, навпаки, наче ховається час від часу, зникає в квартирі. Потім знову з’являється.
Утім постійно чекаю на появу нових книг. Відчуваю, що вони є, але ще не написані або не видані. Приблизно знаю: хто їх ще не написав і хто ці книжки ще не видав.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
