Сумне тріо з Пушкінської

Пролог вистрибцем

      Респектабельна вулиця Пушкінська у Києві. Вона так звикла до змін та історичних «перверзій». На розі бульвару Шевченка, у готелі «Палас», у резиденції турецького посла зрікся влади гетьман Павло Скоропадський. Там, де «Червоний Хрест», була німецька поліція за кайзера Вільгельма. Там, де розміщувалась поліклініка «Четвертого управління», ведуть прийом геніальні китайські акупунктурники... Де було найкраще до 1917 року українське видавництво Кульженка, тепер посольство братнього Туркменістану... «Гей, газу!»

      І тільки Театр усе ще майорить афішами на розі Хмельницького — Леніна — Фундуклеївської, як корабель-сторожовик прапорцями на останньому параді. Звався театром Бергоньє, там показували перше в Києві сінема. Став — Лесі Українки (ото попоралася б пані Косач-Квітка, відшукуючи свою причетність до цього закладу...)

      У часи всемогутнього «полковника Діми», мого колишнього колеги по «сектору історії дружби народів СРСР» (це окрема тема...), та його дружини-прем'єрші театру заклад обзавівся чудовим рестораном із романтичними літніми столиками. Відвідувач плавиться на сонці та потихеньку тече, але кайфує, показуючи себе перехожим, які, в свою чергу, демонструють «в проходочку» найкращі голохвастівські риси. Що ж, Хрещатик віддано на відкуп «маятниковим мігрантам». Тож ті, хто зранку відчув себе елітою, має тут і ще десь запасні аеродроми...

      Пушкінська — то й моя юність. На подвір'я Спілки композиторів (там ще іноді в перервах між гастролями проводить репетиції «Київська камерата») бігав було до репетиторші-літераторші на прізвисько Тортіла. Чесно, займав перші місця на олімпіадах з літератури, друкувався. Але батьки вважали, що тільки сердешна Тортіла знає, як правильно писати вступні твори до радянських вузів. Зі мною в чергу ходила на заняття до Тортіли дочка керченського прокурора Ніночка Карпачова — та, що до останнього часу обіймала «єдину євангельську посаду в державі» — була нашим Омбудсманом. Пару років тому мені закортіло зняти фільм про її благословенну працю. Але Ніна виставила до мене вперед себе своїх функціонерів, бо сама вирішила чи хтось їй підказав, що я — «засланий політичний козачок». Агов, Ніно!.. А як же юність, як же Пушкінська?.. Я ж бо тоді приперся від щирого серця, уявляєш?!.

Еліна, королева ляпасів

      Ми зустрілися на «її» поверсі у готелі «Братислава». День був ніякий, хоч з дому не виходь. Але Еліна Бистрицька з королівською величністю погодилася розповісти про рідну Пушкінську (на розі площі Толстого). Може, в мене були б проблеми, але я назвав Еліні Авраамівні кілька паролів...

      Спочатку я сказав: «ресторан «Спорт» — і народна артистка, «краща Аксінья у світі», зблідла. Була така установа на розі Пушкінської та площі Толстого. До війни лікарська родина Бистрицьких мешкала буквально в наступному літерному будинку по Пушкінській. Дитя, чиє ім'я скромно означало «Енгельс, Ленін, Інтернаціонал», була першою красунею «кам'яного колодязя». А ресторан за пожежною стіною був правдивим вертепом, Ліночка боялася його, як третього болота. Страшнішою була тільки зашкарубла рука шевця-айсора, що хтиво тяглась за нею з зеленої кустарської будки біля парку Шевченка і ввижалася потому у страшному сні.

      Щоб пережити дівчачі страхи, треба було стати «своїм хлопцем». Сузір'я Овна, рік Дракона... Спеціаліст зрозуміє цю вибухову суміш. Мала Бистрицька не злізала з парканів, вправно стріляла з рогатки й активно засвоїла більярд, що його придбав батько (на все життя зробилася більярдисткою, але «не на інтерес»).

       Чапаєвим був двоюрідний брат, Петькою — Ліночка, сценою — простір між поверхами, реквізит складався на балконі. «Тихо, Чапай думати буде!» — казала «Петька», і всі розуміли, що «з дівки будуть люде». Що ж, у Чапаєва тоді бавилися навіть в Іспанії під час громадянської війни... Коли подумати, що минуло сімдесят років...

      А ресторан «Спорт» усе одно виліз боком. У ньому призначив їй «контрольне побачення» той скажений головреж Херсонського драмтеатру, що приперся обирати собі на розподілення у Київ дівчат-акторок, як одалісок до гарему. «Дивися ж, о сьомій вечора» — «Не піду нікуди» — «Дивися, тобі ж у мене працювати». Побігла до міністерства благати, аби не розподіляли в Херсон — а там ні в яку. Бистрицька вже й без того набула іміджу скандалістки... І все через ляпаси.

      Це тільки вважалося до останнього, що «в Радянському Союзі сексу немає». Дівчині сліпучої краси, та ще студентці акторського факультету, без покровителів жилося ніяково. Ніхто ще не думав ні про яке «гендерне законодавство» — тепер Еліна Авраамівна пояснила б усім жеребцям, як себе чемно поводити...

      За один рік було на курсі три історії з її ляпасами. Втретє — перед самою смертю Сталіна і з невеселим соціальним підтекстом. Від кавалера на танцях тхнуло перегаром та іншими парубоцькими чеснотами, тож Ліночка від нього відсахнулася. Їй пришили політику —«вона казала, що від хлопця селом тхне!...» І виключили Ліночку з комсомолу і хотіли виключити з інституту... На щастя, часи вже мінялися.

      Бистрицькій Київський театральний інститут дався й без того дорогою ціною. Вивчилася було на акушера в Ніжині, куди повернулася в 1944 році (на Пушкінській зустріло згарище). Прийняла півтора десятка пологів, із них третину — з патологією. Коли знепритомніла, бачачи смерть пацієнта під час лекції, зрозуміла, що батько її «не перешибе», не буде вона медиком. «Ну не медиком будеш, так філологом». Батько в усій офіцерській красі з'явився на приймальній комісії і просив у дочки екзаменів не приймати! Здається, це справило парадоксальне враження на професорів. Її прийняли.

      І от тепер навіть благодійник-викладач Іван Чабаненко не міг завадити тому херсонському монстру. І зрозуміла Ліночка, що лишається їй єдине — бігти з Києва світ за очі. Дякувати Богові, батьки вже працювали у Вільнюсі, і вона спочатку стала «актрисою литовського театру», а вже потому завоювала Москву, кінематограф, Малий театр...

      Та все одно продовжувала різати правду-матку, лишалася «своїм хлопцем із Пушкінської». Як її трусило від Бондарчука на «Незакінченій історії»!.. А глядачі мліли від видовища «великої любові». Велика штука монтаж! Режисер Ермлер врятував картину великими планами обличчя Бистрицької...

      І з Шолоховим скінчилося погано, коли 1962 року стала свідком п'яного загулу класика... І Аксіньєю в фільмі стала, отримавши навзамін «теплі почуття» природної козачки Нонни Мордюкової, яка не витримала конкуренції з «дитям асфальту»...

       Кожен платить за долю, що склалася, власну ціну. Ліночка заплатила ціну не безмірну, але дуже велику. Честь і повага прекрасній, як мрія, характерній та самотній дівчинці з Пушкінської, яка не піддалася в житті ні на які «ресторани «Спорт»»...

Вікна Роста

      Аби побачити вікна Роста, треба зайти у підворіття 19-го номера по Пушкінській, підійти до будинку всередині двора і подивитися, де квартира виходить на перший поверх, а її вікна — на другий. Так він мені сам казав.

      Не знайдете. Все перероблено. Я був у середині цього «нового формату», коли ще йшла перебудова. «Що вам сказати...» — ця київська інтонація ріднить моє серце з супержурналістом, гіперфотохудожником, гордістю «Комсомольської правди» й одним із головних «тусовщиків» пізньорадянської Москви Юрієм Ростом.

      Він недарма закінчив Київський інститут фізкультури. «Юра-чемпіон», казали на подвір'ї, коли виграв спартакіаду школярів та республіканські змагання з плавання. Нормальний був би коментатор, до речі. Але хотів більшого. «Будка» — це теж покликання. Роста ж кликала вся Земля. Та, що з великої літери.

      Приймає він мене у своїй «конюшні Роста» на Покровці посеред старої Москви і одночасно мобілкою «на десяти мовах сердито балакає». Здається, Землю він уже всю проїхав, для нього білих плям на кульці не лишилося. Коли він віднайшов отой свій феноменальний жанр — «фотопортрет iз ліричним підписом» — Радянський Союз стогнав від насолоди. Це були правдиві вікна у вічне життя окремої біографії, окремої миті.

      У такому вікні він відкрив, наприклад, Марію Приймаченко. В нього є серйозні підстави вважати себе її першовідкривачем. Скільки у приймаченківській Болотні наклацано ним чудес! Він знає про трагедію пограбування приймаченківської колекції та певен, що «нечисто щось у датськім королівстві», коли зникає просто так національне надбання... Це ж і його надбання, він же ніколи не відсторонювався від своєї Пушкінської, від свого тихого щастя. Від лави на подвір'ї, що на ній можна було побачити всіх — від Хохлова та Лаврова-старшого й до Паторжинського з будинку навпроти.

      Там, у «конюшні»(правдивому старомосковському каретному сараї, що сусідить з особняком Боткіних на Покровці) висить під стелею, як у його київській комуналці, червоний «лісапет», тільки вже пришнурований до стелі навіки. На ньому тепер можна тільки літати в дитинство.

      Літати ось сюди, наприклад, на Миколаївську (Городецького), до довоєнного ТЮГу, де служили акторами його батьки. Хто тепер пам'ятає про той старий ТЮГ та музкомедію — там тепер тільки ресторан «Корифеї» нагадує про театральне підгрунтя, а на місці театру — літні кафе одне на одному... А вже про цирк «Гіппо-палас» навпроти знають хіба що з «Білої гвардії» Булгакова, бо в тому цирку обирали останнього гетьмана.

      Був вересень, 1941 рік, увійшли німці — й славетні київські чекісти-партизани все «прибрали»... Скільки ж тонн тротилу пішло, аби вбити Юркове дитинство. Єдиний знак тієї пори —бюст Глінки в Маріїнському парку. Він стояв перед консерваторією — тією правдивою консерваторією, що гриміла до війни в Музичному провулку, ріг Прорізної.

      Хіба хто не знає, чому городовий Небаба з «Золотого теляти» став музичним критиком? Правильна відповідь: бо стояв на розі Прорізної та Хрещатика, за спиною маючи Музичний провулок зі старою консерваторією. Страж порядку стільки наслухався музичних опусів упродовж чергувань, що мимоволі став розумiтися у класиці. Так само засвоїв усі жанри мистецтва і «спортсмен Юрко», бо батьківське середовище зобов'язувало.

      — Від довоєнного Києва в евакуацію завезли тільки срібну ложечку та табакерку. На мій день народження перед визволенням Києва мені в театральних майстернях Лавров-старший замовив іграшковий автомат, з ним я й повернувся додому. «Місто на семи горбах», — казала мама в поїзді, а горби мені ввижалися з намальованими хвильками.

      Наш післявоєнний двір завжди був прохідний. Через нього можна було потрапити на Хрещатик, до магазину «Динамо», до Центрального гастроному. Поруч мешкали легендарні крадії — наприклад, Толік Червоненька Шапочка, що на спір викусював з «авоськи» помідори!... Причому на замовлення — солоний або свіжий, за бажанням!..

      Нарешті. Рост веде до «шедевру про Пушкінську». На великому фото — мама на тлі купи лічильників... І — Ростів текст.

      — Мама не любила цю фотографію. Вона довго була красунею, моя мама. І їй завжди говорили, що вона виглядає значно молодше за свої літа. «Навіщо ти мене так понівечив?» — вона була строгою зі мною. Ясна річ , я міг зробити карточку кращою, коли б клацнув не одним, а кількома вимикачами. Але я знав, що у коридорі на сторожі висять вісім лічильників. Дитячий острах перед сусідами не дозволяв мені висвітлити маму яскравіше. До того ж мені хотілося зробити фотографію в променях наших власних «сорока свічок»...

      Ми отримали дві кімнати у величезній, розгородженій фанерними щитами комуналці одразу після війни. Вхід до квартири був із першого поверху, і батькові, який повернувся на милицях iз фронту, не треба було мучитися зі сходами. Напевне, там не недто зручно жилося, але не нудно. Загальний лічильник давав простір для суперечок при сплаті за електрику. І одного разу, заради миру, кожен мешканець встановив власний лічильник, розвісив приватні лампочки, і всі об'єдналися. Бухгалтер із табору військовополонених німців, які шили куртки з кокетками-«метеликами». Актриса з підстаркуватим чоловіком, що побачила на гастролях у провінційному готелі опухлого від голоду сироту та й всиновила його. Родина скрипалів із кінотеатру «Комсомолець України» на Прорізній, вони без кінця репетирували «Їхали цигани» у крихітному закапелку, що був розташований впритул до гігантської кухні, де на двох постійно зайнятих кастрюлями та виварками плитах, кипіли борщі та білизна. Подружжя Міланських із розумним хлопчиком, який, на прохання батьків, міг моментально сказати гостям, який то письменник на букву «Г» написав «Мертві душі». Теща директора театру, який у вільний від мистецтва час скуповував годинники та запальнички на «толкучці» біля Байкового кладовища. Ліфтерша Федора Романівна, що займала антресоль над коридором і туди, безстрашно проклинаючи нову владу, піднімалася по стрем'янці з кухні. Слюсар-механік, що брав роботу додому і тривожив сусідів металевим рипінням, коли випилював шестерні завбільшки з колесо паротяга. Нарешті, мій улюблений сусід дядя Вася Циганков, який чесно відвоював війну на полуторках, ЗІСах-5, студебекерах, і тому часто вранці перед виїздом на лінію  будив квартиру мелодією з фільму «Перша рукавичка», награючи її на малиновому акордеоні «Вельтмайстер», і наспівував на власний манер: «Если хочешь быть здоров-похмеляйся!//Похмеляйся, как встал!».

      Тепер сусідів нема, більш нема мами, нема квартири. Лишилося тільки те, що вихід на першому поверсі, а вікна — на другому, а до Хрещатика — два кроки!».

      Фірмову ростівську люлечку маестро смалить, як він сам недавно з'ясував, спадково — в батька. Він збирає прикмети власної схожості на предків. Надійніше себе уявляє у світі, де зв'язки, в тому числі й часові, — найважливіше. Він став духом Москви, не переставши бути духом київської Пушкінської. Сумний уклін вам, Михайловичу — сумний, бо рідко повертаєтеся на рідне згарище. Якраз Рост приїздив би частіше (чого не скажеш, наприклад, про «навіки ображених на Київ» киян Леоніда Броневого та Юнну Моріц). Просто Михайловича все менше є кому тут запрошувати. Навіть його давній «корєш» по Пушкінській, суперсценограф Давид Боровський, теж давно в Москві та по світах.

Лавров до лаврів

      Дід, колишній директор гімназії, тихенько собі помер у Бєлграді 1944 року. Помер, аби не завдавати трагічного клопоту синові й онукам. Це був прояв спадкової аристократичної тактовності Лаврових. Символічно, що онук почав шукати діда через православну парафію, коли в 60-ті роки приїхав показувати фільм «Живі та мертві» за К. Симоновим. І знайшов камінь на цвинтарі.

      Батько Юрій вважав себе петербуржцем. Але 1939 року піддався на умовляння учня «самого Ленського» та співробітника «самого Станіславського» Костянтина Павловича Хохлова і після розлучення з матір'ю Кирила перебрався у кімнатку в комуналці на Тарасівській. Ходив же щодня на Пушкінську до театру і тягав з собою хлопчика Кирила, якого мати відпустила до батька на зимові канікули. Коли б Кирилко знав, на яке «ненадовго» розтягнеться Пушкінська після війни. Коли б знав, що «театр Лесі» стане спадковим надбанням.

      Остаточно доля проявила себе 1950 року, після служби в армії.

      — Мій дім був номер 17-й по Пушкінській, — розповідає Лавров. — У маленькому дерев'яному будиночку мешкала також родина Пітоєвих. Кірочка Пітоєва стала у вас однією з засновників булгаківського музею на Андріївському узвозі, ви її там усі в Києві маєти знати. Обов'язково зустрічаємося з нею при першій нагоді. Батько її, Микола Володимирович, працював у «Лесі» помічником режисера, блискуче грав на гітарi, навіть сподобився грати керівника циганського хору в нас, у київському «Живому трупі»... Я слухав його, слухав удома — і на перші самостійно зароблені в Києві гроші пішов вчитися на гітарі. І мене теж вивели на сцену в загальному хорі в циганському вбранні та з гітарою!

      Замкнені кільця долі привели художнім керівником у той самий Великий драматичний театр (ВДТ), одним із засновників якого був Хохлов, наш київський благодійник... А від Булгакова мені дістався Понтій Пілат у фільмі киянина Бортка...

       1951 року до «Лесі» прибула група з п'яти випускників студії МХАТ, серед них були моя майбутня дружина Валентина Ніколаєва, Белочка Павлова, Олег Борисов, Льова Брянцев та Женя Конюшков. Із Київського театрального інституту тоді до нас приєдналися Боря Каширін, Віра Улик та Юра Шевчук. І були ще «молоді старожили» трупи — Вадим Дмитрюк та Жора Шевцов, які працювали до нас. Ото вже підібралася гримуча суміш! Що нам було до епохи, коли в наших стінах йшла своя власна епоха... Весело жити можна за будь-яких часів! Між театрами була вражаюче дружня атмосфера. До цього часу в Києві намагаюся пересіктися з балеринами Потаповими, франківців мого віку вже не лишилося з тієї компанії...

      Лавров із його кіноамплуа героя-інтелектуала та «сильної особистості» завжди уявлявся мені людиною високою на зріст, кремезною... Він завжди «виглядав», як його неповторний металевий бас. Зустрівшись із корифеєм, я відчув усю майстерність режисерів та операторів, котрі працювали з цим, скажімо так, граціозним чоловіком. Кращий друг космонавтів («Приборкання вогню») та Достоєвського (Мітя в «Братах Карамазових»), Лавров навіть Пілатом видавався заввишки з мідну статую на римському Капітолії... Чарівна сила мистецтва!..

      Що ж до веселого життя, то експерти вже мене підготували, що класик «не любить брати дурного в голову». Вони, злі, базікали, казали, що роками на столі художнього керівника Петербурзького Великого драматичного театру, народного артиста СРСР та Росії Кирила Лаврова з книжкової продукції вони бачили тільки збірки п'єс, тексти ролей та щотижневик «Футбол-Хокей». Ну, щотижневик тепер — ось він, на столику. А за столиком — усім відомий фанат пітерського «Зеніта» і ледве не професійний футболіст...

      — ...Грав із раннього дитинства за дитячий склад «Спартака», — згадує Кирило Юрійович. Грав у армії, де судилося служити аж вісім років. А в Києві мимоволі став на тривалий час прихильником вашого «Динамо». Врешті-решт власну команду організували й у театрі, якраз під патронатом динамівців. Олег Борисов грав ще й як! У часи, коли Лобановський був ще тільки гравцем... Так і в ВДТ перетягся беззмінним капітаном — наші й зараз грають турніри, наприклад, із журналістами.

      Не пам'ятаю стадіона затишнішого за ваш «Динамо» моїх часів! А страви — кращої за котлети де-воляй (ви знаєте їх уже тільки «котлетами по-київськи») в ресторані «Динамо» після матчу! Коли нас набиралося задосить, аби нашкребти «котлетну суму»... Бо тоді я вляпався ще в автомобільну епопею і сидів із дружиною цілими тижнями « на ріжках»...

      Родина в нас буквально утворилася на розі Пушкінської. Була зима з завірюхами, я був комсомольським вождем театру й ініціативно витяг молодь розгрібати сніг. А Ніколаєва з Белочкою Павловою цей захід ігнорували, за що по черзі й потрапили до мене «на розбор польотів»(я в армії був авіаційним техніком). Я — Валентині: «Як вам не соромно...», вона червоніє-полотніє, а в мене вже серце не на місці. Дивлюся на неї: о, думаю собі, в мене «перший дзвінок»... Був і другий, і третій дзвінок — побралися...

      А батько-Пітоєв проводив тим часом вихідні на подвір'ї під своїм «опель-капітаном». Шикарна штука! Я полежав поруч із ним по лікоть у мастилі по старій аеродромній пам'яті, принюхався і вирішив Валентині та собі також зробити розкішний презент, і на тому презенті заїхати аж до Ленінграда!.. «Москвич-401», дрібненька «скринька» на кшталт «Таврії», в магазині на Хрещатику по шаленим чергам та записам коштував 10 тисяч карбованців. Три роки копійка до копійки збирали на цю розкіш!... Та коли б батько не додав останніх двох тисяч, ми ще півроку, окрім «ріжків», нічого б не бачили!.. Бо зарплата в актора при будь-якому державному ладі завжди була «нижче плінтуса»...

       Доки «пішоходили», кращого не було за Хрещатик у вихідні. Це був цілий світ усього в одному кварталі вiд житла. Променад не поспіхом — попереду чоловіки, за ними трохи на відстані повільно та чемно виступають їхні дружини... Вся річ була у темпі, так тепер не ходять. Акція, а не прогулянка!

      На розі Хрещатика на Фундуклеївськiй-Леніна-Хмельницького була «стрілка» з франківцями, що й собі виходили після свого спектаклю. Льоля Олевський ніколи не приходив на ці зустрічi без свіжого анекдота. «Що новенького? — питали його. — Та начебто нічого, але одного разу, коли чоловік повернувся додому...» Коли РАБІС на місці сучасного Київпроекту було відкрито, піднімалися до більярдної — і починалася баталія. Так і жилося на Пушкінській до 1954 року.

      «Трухашка» була окремою сторінкою. Контрабасист нашого оркестру Воячек організував на острові з театралів гурток вітрильного спорту. Колоритний «мистець» — довжелезний, із борідкою, мабуть із чехів, віддавав кінці на своїй шкаралупці, і ми в неї вже на ходу стрибали. Він навчив мене ходити під вітрилом. А я, доки вчився, поглиблював свій роман із Валентиною. Кохання під вітрилом... А далі на Чорториї рибалили саморобними спінінгами. Весь «агрегат» збирали самі по гвинтику! Життя в країні всіх робило більш-менш «самодєлкіними»..

      ...Було це чи не було? Мені дев'ятий десяток. Київ, Пушкінська — це як мрія, що її розгорнуто в минуле.