Є школа — є село. Немає школи — ...

      Саме так сьогодні вчителі Фастівського району формулюють принцип залежності долі конкретного маленького населеного пункту від існування в ньому освітнього закладу.  Зрозумілі демографічні начала цього рівняння: немає кому ходити до школи — значить, село старіє і вимирає.  Випускники, переступивши шкільний поріг у «велике життя», уже не повертаються на рідну землю, щоб  жити, будувати хату, народжувати дітей, майбутніх «першачків» своєї рідної сільської школи.  Більшість із них «проковтнув» близький Київ. Потяглися до столиці молодi люди в пошуках роботи і, видно, щось-таки знайшли, раз назад, до батьківської хати, не повернулись.

      «Хіба в селах на Київщині вже немає до чого руки молоді докласти?» — самі себе запитують вчителі. Є, звичайно. Бо в середньому по районах кількість вакансій сягає дві-три тисячі. Та ось робота ця, як висловлюються фахівці з центрів зайнятості, «непідходяща».  Це — одна з головних причин занепаду села.

      — Я б цю формулу вивів би дещо по-іншому: «Немає роботи — немає села — немає школи», — каже заступник голови Київської обласної держадміністрації Валерій Кондрук, який узяв участь у громадських слуханнях освітян Фастівського району. Кондрук — досить ще молода людина з репутацією прихильника справедливих вирішень найгостріших проблем. До того ж Валерій Петрович — з родини педагогів. У кого батьки вчителі, той знає, як це важливо для розуміння життя сільського освітянина.

      — Саме через те, що в молодих батьків немає в селі роботи, — переконаний Валерій Петрович, — за останні роки в тому ж Фастівському районі кількість учнів зменшилася наполовину. Уявляєте картину: у великих двоповерхових школах, запроектованих колись мінімум на двісті учнів, зараз вчиться, від сили, п'ятдесят дітей. Сьогодні — сім учнів у класі, а завтра — один селянин у полі. І така тенденція зберігатиметься найближчі п'ять років. Як тут можна господарювати, планувати економічний розвиток Київщини? Я пропоную розірвати це замкнене коло саме на ланці  «робота».

Хочеш їсти — іди до школи

      На громадських слуханнях освітян Фастівського району відкрили гіркий секрет, який уже не секрет, але говорити про це якось незручно. Немало дітей з бідних родин ходять до школи регулярно зовсім не тому, що мають жадобу знань, а через банальний голод. Вдома часто нічого їсти, а у школі можна хоча б безплатно пообідати. Це їм поки що гарантує відповідний закон. Щоправда, він не завжди гарантує на це гроші.

      І ось тут починається гостре вістря довгого стрижня, на який сумним намистом нанизані безкінечні господарські негаразди сільської школи.Тут діряві дахи і брак педагогічних кадрів, маленькі зарплати і погане опалення взимку, низький рівень знань і відсутність шкільних автобусів.  Кінця не видно. Хоча, заради справедливості, треба сказати, що не скрізь і не все так безнадійно зайшло в глухий кут. Вчителі-ветерани дуже тепло і щиро, з глибокою любов'ю говорили і про світлі сторони свого ремесла. Їм так хотілося, щоб їх вислухали...

      — Це обнадійливий символ, що серед безлічі сільських проблем для громадських слухань обрали саме освіту, — сказав Валерій Кондрук. — Суворі економічні закони поставили сільську школу перед похмурою альтернативою: або бути закритою, як невигідне збиткове підприємство, або врятованою, як практично єдиний (якщо немає церкви) культурно-освітній осередок на селі сьогодні.

      — Мене вразила розповідь Антоніни Яківни Репетовської, колишнього директора школи в селі Волиця.  Маючи вже восьмий десяток років, вона ясно і чітко бачить шляхи порятунку сільської школи.  Принаймні її ремонту. Все починається з сільських громад. І не в тому сенсі, щоб люди здали по десять гривень, а виявити ініціативу для залучення на село бізнесу, меценацтва, шефства над школами. Це цілком реально. Але сам бізнес не прийде в село, як хтось сподівається.  То ж не варто соромитися його просити до себе.  А позиція облдержадміністрації чітка — ми допоможемо і підтримаємо будь-яку добру бізнесову ініціативу, якщо вона буде від місцевих громад, від людей, які знають краще, що їм треба. Я ж відстоюю оптимальну позицію, тобто без крайнощів: хоч ріж, але дай селу школу, навіть коли там і двох десятків дітей не набереться.  Таким чином, ми і кошти розпорошуємо, і забираємо їх з інших шкіл, де набагато більше учнів. Мабуть, справедливо було б забезпечувати не стільки село школою, як дітей  освітою.

Буде школа — буде й колиска

      І все ж новий час вносить нову стилістику в сотні разів оспівану і запоетизовану професію сільського вчителя. Знаєте, як фастівські освітяни назвали свої слухання: «Про рівень загальноосвітніх послуг...» Ну майже сервіс.  Видно, від цього нікуди вже не подітись.  Бо це, схоже, не мода, а нове явище, яке прокладає собі дорогу.

      Якось Валерій Кондрук зайшов до школи в селі Червона Мотовилівка і вжахнувся страшному розору.  Не школа, а суцільний аварійний об'єкт. Після громадських слухань він знову заїхав подивитися, що ж там зроблено, довідатися, чим можна ще допомогти.  Старенька, мабуть, ще повоєнної забудови школа привітно дивилася на нас великими металопластиковими вікнами, фірмовими, новенькими, ще в захисній плівці.  Тут неподалік місцеві бізнесмени налагодили їхнє виробництво.

      I цiлком слушною видається ще одна теза, що прозвучала з приводу освiтянських слухань: «Буде в селі робота — буде і школа». А значить, вічною буде і колиска — село, звідки, зрештою, всі ми родом.

Костянтин ОПАНАСЕНКО.