Галина Тарасюк: Я не святенниця, але у мене є дві святі сфери — це мої діти і моя література

      Ми зустрілись із Галиною Тарасюк за чаркою в метушні одного з київських кафе, дві забігані, проте самодостатні українські жінки. Ми говоримо з нею про все — про творчість, про книжки і, звичайно ж, про чоловіків, бо ж без них немає ні життя, ні творчості. А приводом для зустрічі стала нова книга Галини Тарасюк, щойно видана новим видавництвом «Відродження». До книги увійшло чотири тексти, які по-старому іменувалися б повістями, а по-новому, їх, певне, треба називати невеличкими романами.

Продаж душ за спрощеною схемою

      — Отже, Галю, твою нову книгу прози відкриває роман «Гаспид і Маргарита». Його героїня, або ж антигероїня, згідно з ритуалом, продає душу дияволу і тому так вправно орієнтується у недоброму столичному житті. Спочатку в радянському, потім у пострадянському. Після того як у світовій літературі так багато пророблялася тема продажу душі дияволу, після Фауста і Мефістофеля, після напівбожественного лєрмонтовського «Демона», після булгаковських шукань, чи не є цей твій роман кроком назад? Чи не спрощено в ньому тему боротьби добра і зла, чи не зведено її до банальної купівлі-продажу, як це було за середньовіччя?

      — А в так званих владних ешелонах України ми й маємо середньовіччя! Дивлячись на наших українських запроданців при владі, спостерігаючи за їхніми діями і за тим, як вони торгують абсолютно всім, цієї спрощеною процедурою продажу душі з усіма відповідними наслідками я саме хотіла показати: там нема ніяких булгаковських шукань і вагань. Є тільки єдина проблема: де б знайти того, хто купить. І якщо такий ефемерний товар, як безсмертна душа, ще хтось бере, то це просто чудово! Найгірше, це коли того, хто купує душі, із якихось причин поблизу нема.

      — Тобто тих, хто хоче продати, значно більше, ніж купівельні спроможності тих, хто скуповує?

      — Так, там панує абсолютно примітивний товарно-грошовий обіг, і тим, що я називаю своїх героїв «майстер» і «Маргарита», я підкреслюю саме профанацію булгаковських напружених пошуків, що є від Бога, а що від диявола. Ці люди шукають тільки плотських утіх і матеріального достатку, не гребуючи ніякими засобами.

      — А звідки в тебе таке знання обрядів продажу душ нечистій силі? Чи ти просто використовуєш загальновідомі факти, які, так би мовити, на слуху?

      — Я сама родом із села на Вінниччині, у моєму дитинстві там були старші жінки, які розумілися на цьому. Але зараз усе це відійшло, ці жінки померли й нікому не передали свого знання. Але потім я тривалий час жила в Чернівцях і, працюючи в обласній газеті, багато їздила по селах Буковини. Там уся ця чорна магія, ці чаклування ще живі і практикуються й досі. А взагалі в цю каламуть краще не заглиблюватись. Це ризиковано. Тільки саме знання, навіть не його застосування, може спричинити нам великі неприємності. Колись я написала один невеличкий роман, де детальніше зупинялась на цих питаннях, він у мене загубився, я сама не знаю, куди він міг зникнути. А може, це й на краще.

      — «Майстер» за твоїм текстом є радянським драматургом, який мав успіх у радянські часи і підупав за незалежності. Чи ти мала когось на увазі з реального українського радянського літературного середовища, яке, до речі, на відміну від мене, ти добре знаєш?

      — Нікого конкретного я тут на увазі не мала, це колективний образ більш-менш успішного радянського митця. Я й правда багато знаю про той світ, але поки вони всі ще живі, я не можу писати про ту братію так, як мені хочеться.

      — Отже, побажаємо тобі довгих років життя, щоб ми могли почитати роман, сюжетом якого стане чесне зображення українського радянського літературного середовища... А тепер щодо наступного твого роману «Покоївка», де йдеться про молоденьку хатню робітницю в домі колишнього голови колгоспу, нинішнього бізнесмена, про стосунки цієї дівчини й дружини господаря дому, знову про аморальність тих, у кого влада і гроші.

      — Поштовхом до написання цього роману стала історія про те, як дружина одного голови колгоспу на Буковині вбила свого чоловіка й закопала його у гній. Що відбулось між ними — невідомо, чому дружина вирішила після його смерті так принизити чоловіка, з яким прожила життя. Певне, на те були вагомі причини. А взагалі роман «Покоївка» — це мій символічний простест проти загальнонаціонального інцесту, який є таким характерним для українських владних кіл усіх рівнів.

      — Особисто мені з чотирьох цих твоїх романів найбільше сподобався найреалістичніший, а саме «Мій третій останній чоловік»...

      — У цьому романі я узагальнила досвід своєї тривалої роботи в буковинській пресі. Живучи в Чернівцях, я не раз робила репортажі з місцевих базарів, розмовляла з людьми, яких нова епоха вигнала на базар. Саме тоді в мене виникло відчуття, що наша епоха перефразувала відомий шекспірівський рядок «життя — театр» на приземленіший: ЖИТТЯ — БАЗАР. Але на тому базарі вирують цілком шекспірівські пристрасті. Там є свої правила честі, свої правила гри.

      — І, нарешті, четвертий роман «Хижачка». Його героїня, сільська дівчина Ядвіга, є повною протилежністю Маргарити з першого роману. І ця ошукана дитина не може вижити у жорстокому світі хижої столиці.

      — Тут я узагальнила свій досвід роботи у відділі криміналу газети «Вечірній Київ». Крім цієї затурканої дитини, для мене не менш важливий образ старого художника. Його смерть якоюсь мірою символізує для мене саму смерть лицарства на українській землі, яку я із жалем спостерігаю. Як щось і лишилось, то лише в особі старших чоловіків. Чоловіки середнього віку та молоді хлопці чомусь не вважають за потрібне виявляти бодай якесь лицарство.

      — Отже, всі твої романи, так само як і твої оповідання, зібрані в книзі «Дама останнього лицаря», як і твій перший роман «Смерть — сестра моєї самотності» так чи інакше відображають твій особистий досвід?

      — І досвід цієї країни також! Розчарування практикою української незалежності після нетривалої ейфорії її проголошення було й моїм особистим болючим розчаруванням! Звідти таке гостре усвідомлення: влада завжди від диявола! Той, хто хоче її, хоче її тільки для себе, ніколи для народного добра. І на жаль, сучасні можновладці мало відрізняються від тих, хто так аморально правив у попередню епоху.

«Ліжко для прослуховування» молодих письменниць

      — А як складалась твоя творча доля за попередньої епохи? Адже ти починала ще за радянських часів і прожила тоді досить солідний шмат життя, як особистого, так і творчого.

      — Так, я почала писати досить рано, почала відвідувати літературні гуртки Вінниці, тусувалась у вінницькому літературному середовищі, а згодом і в київському.

      — Ти тоді писала вірші чи прозу?

      — І вірші, і прозу. Я почала писати прозу дуже давно. Власне, зі своїми новелами пройшла творчий конкурс до Літературного інституту імені Горького в Москві. Але потім була виключена звідти, бо брала участь в організації, яка мала своєю метою надання більшої свободи народам СРСР, щоб вони мали такі ж культурні права, як і велика Росія. Їхнім ватажком був відомий російський літератор, нині вже небіжчик. Я потім зустрічала його вже після розвалу СРСР. Його погляди стали великодержавними, він приїздив до Києва з метою налагодження втраченої слов'янської єдності. Як міняються часи і люди!

      — Ти відбулась як творча особистість за іншої епохи, коли і життя, і література були зовсім іншими. Дозволю собі поставити тоді досить ідіотське питання, яке, одначе, часто ставлять журналісти письменникам: як може так влучно і адекватно описувати сучасну епоху письменниця, яка писала з метою надрукувати написане в радянські часи?

      — Бо я й тоді писала так само вільно, як зараз. Думала про читача, а не думала про цензора. Але жодне з моїх оповідань тоді не друкувалося, хоча я регулярно подавала до редакцій різних літературних часописів добірки своєї прози. Дуже довго працювала «в стіл». Віри у свої сили додали добрі слова відомої в ті часи, нині несправедливо забутої письменниці Ірини Вільде. А дебютувала я як поетеса у 1976 році збіркою віршів «Смерековий міст». За неї мене й було прийнято до Спілки письменників. Загалом, видала десять збірок поезії. А прозу почала видавати тільки тоді, коли помінялась епоха.

      — А чи правда, що в письменницькому середовищі за радянських часів були звичними контакти із КДБ, як про це багато пишуть зараз?

      — Після виключення з Літературного інституту я багато працювала в Чернівецьких обласних газетах, де регулярно бачилася з представниками того відомства. Іноді вони просто чекали на мене в кабінеті головного редактора. Але, поспілкувавшись із різними «воїнами незримого фронту», я переконалася, що й там були порядні люди. Просто вони потрапили туди на роботу в силу якихось життєвих обставин, не обов'язково в результаті власної підлоти. Я відчула, що вони шанували мене за те, що я не була продажною, що відмовилася писати звіти про своїх колег. Коли до мене звернулися з такою пропозицією вперше, я була просто на порозі самогубства. Потім колеги заспокоїли мене, що з подібними речами звертаються майже до всіх письменників і працівників преси. До цього треба було навчитися ставитися простіше. І я навчилася.

      — І ще одне запитання про тогочасне літературне життя, наразі пікантне. Кажуть, як в Оперному театрі було так зване ліжко для прослуховування, через яке проходили молоді співачки, так само існувало щось подібне й для молодих письменниць, які хотіли зробити кар'єру в літературі. Прямо і відверто питаю тебе: чи це правда?

      — Так, це правда. На цьому шляху було зроблено чимало літературних кар'єр і загублено чимало молодих доль. Але я цим шляхом не йшла.

      — А чому? Ти ж не святенниця, наскільки мені відомо. Що ж заважало тобі...

      — Так, я не святенниця. Але в мене є дві святі й недоторкані сфери мого життя: це мої діти й моя література. Не буду казати, ніби я ніколи не йшла ні на які компроміси, ніколи не припускала ніяких похибок. Так могло бути в журналістиці або в інших сферах мого буття, які існували й існують для заробітку. Але, повторюю: тільки не в тому, що стосувалось моїх дітей і моєї літератури. Там я маю бути гранично чесною з собою і з Богом. Коли я закохувалась у якогось чоловіка, мені було все одно, що скажуть люди. Але ділити ложе з огидним спілчанським діячем заради того, щоб він «зробив» тобі публікацію в журналі, який тоді вважався престижним, або й допоміг із виданням книги — для мене то був абсолютно неприйнятний шлях.

«Я дуже добре згадую Володю Івасюка, але не шкодую, що в молоді роки не вийшла заміж за нього»

      — Якщо ми вже заговорили про чоловіків, то логічним буде наступне питання: чоловіки у твоєму житті. Адже роль протилежної статі є дуже важливою в житті творчої особистості будь-якої статі...

      — Почати треба від мого батька. Він від самого початку виховував мене не так, як інших сільських дівчат. Я сама бачила, як сусіди били дочок за непомиті ложки. Мій батько — він був сільський бібліотекар — був готовий, якщо треба, помити посуд сам, аби в дочки завжди була книга на столі. А народилась я в глухому селі на Вінниччині, де під час війни навіть не було німців — певне, гітлерівці не змогли подолати густого лісу. Але сталінці подолали. Мій батько мав неприємності, бо співав у хорі пісню «Ревуть, стогнуть, гори, хвилі», невідомо чому заборонену, це ж із відомої опери «Запорожець за Дунаєм». Батька за інерцією заарештували вже після смерті вождя, на щастя, скоро випустили. Особистість мого батька багато означала для мого подальшого життя. Коли вже за незалежності я була активісткою жіночої організації, то завжди згадувала його: це ж він виховав мене такою!

      — А як щодо інших чоловіків твого життя?

      — Зовсім молодою дівчиною я була нареченою Володимира Івасюка. В нас було чисте кохання, ми не дійшли до фатальних стосунків.

      — А чому ж ти за нього не вийшла заміж?

      — Нас розвели його батьки. Потім його батько дуже шкодував про це, навіть просив у мене вибачення. Я дуже добре згадую Володю, але не шкодую, що в молоді роки не вийшла заміж за нього.

      — Але ж згодом ти за когось таки вийшла заміж?

      — Аж у двадцять вісім років! Тоді це вважалося дуже пізно. Тим більше для дівчини з села. Я не могла поїхати додому в рідне село на Поділлі, бо сільська дівчина не могла порушувати традицію і ходити непошлюбленою. З тим чоловіком я швидко розлучилась і зітхнула з полегшенням, хоча він встиг стати батьком моїх двох дітей.

      — Тобто саме батько твоїх дітей був не основним, а прохідним чоловіком у твоєму житті.

      — Саме так! Дітей я ростила сама, і досить тривалий час жила сама як жінка і як людина. Звичайно ж, були якісь зустрічі, як же творчій жінці, і взагалі жінці, без них? Звідки ж брати досвід і натхнення для поезії й прози? Але головного мужчину свого життя я зустріла вже у віці п'ятдесяти років, а йому було шістдесят. Він помер два роки тому. Усе, що я написала після зустрічі з ним, я присвятила йому. І все, що напишу в майбутньому, також. Ми були разом недовго, але ті п'ять років були найщасливішими у моєму житті. Я дуже сумую за ним, іноді ця туга буває просто нестерпною.

      — Але ж все-таки ти зустріла його! А багато жінок так і не пізнали того, що знала ти... А як же ви познайомились? Адже в такому віці нові знайомства є рідкістю, здебільшого експлуатуються залишки старих романів...

      — Ми познайомились дуже романтично. У мене як у журналістки був конфлікт із Міністерством оборони, і про це зробила передачу на радіо «Свобода», яку він почув. І став розшукувати мене, щоб підтримати жінку, змучену нерівною боротьбою. То був винятковий чоловік, справжній лицар, яскрава творча особистість, абсолютно непристосована до умов цього дикого, хижацького життя. Його дуже любили жінки, яких він мав багато, поки не зустрів мене. Не знаю, чи зійшлися б ми, аби зустрілись молодими. В якомусь сенсі в мої зрілі літа він не був мені потрібен, бо я була самодостатня жінка, яка навчилась сама розв'язувати життєві проблеми й не потребувала підтримки чоловіка. Я розглядаю зустріч із ним просто як подарунок долі, як компенсацію за моє тяжке життя.

      — І як надію для інших жінок... І моє останнє запитання до тебе, з якого, може, варто й було почати. Вперше я почула про тебе від досить відомої в Києві пані, яка читала напам'ять твої ліричні вірші, проте скаржилась, що ти зганьбила її у своїй прозовій книзі «Смерть — сестра моєї самотності»... Можна назвати ім'я тієї жінки?

      — Звичайно ж! Це Валерія Василівна Врублевська.

      — То що ж було насправді? Чим ти образила авторку «Кафедри», яка регулярно дає інтерв'ю про компартійні інтриги газеті «Бульвар»?

      — Це вічна тема всіх інтерв'ю Валерії Василівни: мій роман «Смерть — сестра моєї самотності», надрукований у 1992—93 роках у «Буковинському журналі», а потому, в 1994, у книжці «Любов і гріх Марії Магдалини». В цьому романі я показала не її, як вона стверджує, а вперше в українській літературі вивела образ емансипованої самодостатньої жінки, яка зуміла у радянські часи зробити кар'єру. Таких було, як ми знаємо, предостатньо. Їм і досі нічого не бракує. Але мої уважні читачки, мої посестри і побратими по літературі, впізнали в героїні Валерію Василівну. І про це їй повідомили. Зчинився скандал, в якому мене звинувачували бозна в чому, навіть у зраді, хоч близькими подругами ми ніколи не були, оскільки нас розділяв соціальний вододіл, і я нікому не давала клятви не писати на тему жіночої емансипації в радянські часи.

      — Гаразд, Галю, дякую за відверту й цікаву розмову. А зараз я бажаю тобі тільки дві речі: Божественного натхнення і гідної винагороди його плодів на землі. Нехай твої книжки добре продаються у книгарнях і читаються в метро й електричках. Все інше в тебе є: і діти, і творчі здобутки, і чиста совість, і глибока пам'ять...

Євгенія КОНОНЕНКО.