(автора.)
Відпочинок «кислотного» типу в нічних клубах з оглушливою музикою, випадково-поверховими знайомствами, «зависання» по хатах з випивкою, шопінг та інші види сучасного молодіжного відпочинку нашу компанію ніколи не приваблювали. Тому коли виникла ідея відвідати пам'ятні місця Полтавщини, Черкащини та Київщини, ті, хто могли відпроситися у своїх роботодавців, радо пристали на цю пропозицію.
Вітер б'є в обличчя, наплечник поки не тре і не обтяжує плечі. Дорожнє покриття досить непогане. Словом — краса! Навколо — мальовничі українські простори: поля вже стиглої пшениці, соняшникова варта повернула голови за сонцем, кучеряві дерева біля траси, за якими — поля та безкрає синє небо.
У Полтаві ми відвідали музеї Панаса Мирного, Котляревського, Короленка. Бачили і надзвичайно красивий краєзнавчий музей, в якому лякає та тішить дітей величезний кістяк мамонта з бивнями, де є багато майстерно зроблених опудал тварин, унікальні експонати козацьких часів — зброя, одяг, монети і навіть козацький човен — чайка.
У Диканьці під Полтавою є три 500-річні дуби Кочубея. За легендою, в дуплі одного з цих велетнів Іван Мазепа залишав листи для своєї молодої коханки — Мотрі Кочубей. Під Полтавою, на вулиці Шведській (неподалік від психлікарні) розташовано музей Полтавської битви з пам'ятником Петру Першому.
На повороті до села Яківці є пам'ятник загиблим шведам. Кажуть, що коли на цей великий камінь падають навскісно і під певним кутом сонячні промені, то на ньому проявляється скорботний профіль жінки, очевидно, Мадонни, яка оплакує загибель своїх синів та молиться за них.
У селі Гоголеве можна відвідати музей Миколи Гоголя, але часу на це в нас цього разу не вистачило — треба було їхати у бік Канівського водосховища та Кременчука.
Кременчук вразив нас поганими дорогами, загазованістю, загальною атмосферою неохайності. Загалом після того, як довго їдеш полями та невеличкими селами, великі міста прикро вражають. З них хочеться швидше виїхати, особливо якщо немає екскурсовода, який би звернув вашу увагу на якусь малесеньку старовинну церкву, що заховалася за монструозним приміщенням типу «Будинок побуту».
У цьому місті на Дніпрі є хімічні, нафтопереробні, сталеливарні, вагонобудівний та автомобільний заводи, тому не дивно, що Кременчук не схожий на курорт. Високий, проте не широкий міст через Дніпро виглядає як монументально-містичні споруди з фільму «Володар кілець». Ніщо в цьому місті не нагадало нам про давню історію Кременчука, тим часом цього року археологи на чолі з кандидатом історичних наук Олександром Супруненком знайшли в котловані, який вирили під будівництво нової багатоповерхівки, залишки згорілих давньоруських будинків. Ці знахідки дозволяють висунути припущення, що Кременчуку не 435, а 800 років.
Під Світловодськом нашу «машину» спіткало лихо — забарахлив генератор. Добре, що ми мали телефон місцевого байкерського клубу (якось обмінялися координатами при випадковій зустрічі). Поки ми пили каву при в'їзді до Світловодська, місцеві байкери приїхали мотоциклом, розпитали, що не так, і забрали нас до себе священнодіяти з викруткою та набором ключів. Доки хлопці ремонтували «коня», дівчата сходили до місцевих магазинів, запаслися продуктами, бо вже час було думати і про стоянку на ніч.
Ночували ми на березі Канівського моря, яке давало знати про себе здалеку особливим запахом повітря. Воно відкрилося нам при виїзді зі Світловодська і знову заховалося за пагорби. Але ми знали, як дістатися до нього ближче. Тому їхали через ліс, подумки жаліючи німців, які приїхали у 1941-му завойовувати Україну на мотоциклах, стрибали на нерівностях дороги, ухилялися від гілок, об'їжджали повалені стовбури, з'їзджали з карколомних спусків. Нарешті ми дісталися моря, в яке сідало червоне сонце. Поставили намети, розпалили вогнище, приготували похідну кашу, відкрили охолоджене у морі пиво... Всю ніч хвилі били у прибережне каміння, заколисуючи, навіваючи думки про вічне, сповнюючи спокоєм і... відчуттям самотності. Саме цього, очевидно, і боїться людина, коли залишається сам на сам із природою, тому й вигадала «примочки» цивілізації, щоб не заглядати в себе, не шукати Бога.
Наступного дня ми поїхали до славної столиці часів Хмельниччини — до Чигирина. На превеликий жаль, музей Хмельницького зачинено до вересня, персонал у відпустках. Невже літо — не той час, коли саме і слід робити експозиції в музеях, пропонувати тури історичними місцями? Але і без екскурсії можна було вклонитися каплиці Святої Покрови, збудованої вже за Незалежної на місці поховання 2,5 тисячі козаків, які захищали місто від турків і татар.
На Замковій горі в Чигирині стоїть величезний, сучасний пам'ятник Богдану Хмельницькому роботи скульптора Вронського. З гори відкривається чудова панорама. Неподалік — кам`яний хрест, встановлений на честь козацьких старшин Юрія Богуна та Іллі Сутиги, які прийняли мученицьку смерть під час облоги міста в 1596 р. Та залишки башти Дорошенка.
Колись на цьому місці була фортеця з багатьма укріпленнями. Але у 1678 році тодішня столиця гетьманської держави, яку мрiяли захопити і поляки, і турки, а росіяни пропонували залишити її «нічийною територією», була зруйнована. Російські загони вчасно не прийшли на допомогу козакам, які стояли на смерть проти турків. Столицю перенесли до Батурина, який також зруйнували потiм вщент, але вже «союзники», з якими Хмельницький підписав у 1654-му військову угоду. «...Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!..»
Ці слова стояли у вухах і коли їхали до Суботова, до «домовини України» — поклонитися усипальниці Хмельницького-старшого і молодшого.
Іллінська церква — дуже красива, виконана у стилі українського бароко, поруч підноситься в небо біла дзвіниця. Служителька церкви, яка видала дівчатам хустки, щоб покрити голови, розповіла, що за радянських часів тут був клуб, потім зерносховище, а у 60-х у церкві відкрили музей Богдана Хмельницького. Останків Хмельницького і його старшого сина Тимоша тут зараз нема. За місцевими переказами, поляки свого часу хотіли захопити прах нашого героя, а їхнього «розбійника», спалити та розвіяти по світу (велика покара як для християн, які вірять у друге пришестя Христа). Люди винесли тіла обох Хмельницьких та поховали за православним звичаєм. Одні кажуть, що поховали десь біля суботівської церкви, інші — що тіло сховане у катакомбах, які начебто тягнулися від Суботова аж до Чигирина, і в яких можна було і конем, і возом проїхати. Існують перекази і про те, що похований Хмельницький у Холодному Яру.
Поруч із церквою — місце, де була садиба гетьмана Хмельницького. Зараз там намагаються побудувати щось на зразок «репліки». Стоять розкопані підвалини стародавньої будівлі — не законсервовані, й розкопки тут не ведуться. Прикро вразив зруб колодязя, поставлений просто на землю, в якому немає і ніколи не буде води. Під пагорбом туляться хатинки, пасуться кози.
Вода — і то смачна, джерельна, холодна — була в трьох Богданових криницях, викопаних, як ми зі здивуванням дізналися з напису на камені, для того, щоб уславити три братні народи — український, російський та білоруський. Виявляється, Хмельницький був не воїном, не стратегом, і не для військового шпиталю були збудовані ці колодязі, а заради красивого символічного жесту, незрозумілого у XVII ст., коли поняття народ у сьогоднішньому його розумінні ще не існувало. Але тут було гарно — до криниць спускалися кам'яними сходами люди, набирали воду дубовим черпаком та куштували з усіх трьох криниць. Води — безперечно цілющої — ми набрали у пляшку в дорогу.
І то недаремно зробили, бо криниця Залізняка у селі Медведівка геть замулилася, вода застоялася, на її поверхні плавали листочки. Поруч колись було обійстя Залізняків, але ні музею, ні навіть символічної давньої української хати — нехай зовсім не такої, яка була колись, — не було.
Ми повернули на Мельники. Недалеко від цього села знаходиться славнозвісний Холодний Яр — серце гайдамаччини, місце Холодноярської республіки 1918—1922 років. Ми наближалися до Яру, і ставало все холодніше й холодніше. Земля, щедро полита кров'ю протягом століть, випромінювала сувору й страшну енергетику. Домовина України — не в сенсі заритих надій, а в значенні шанованої усипальниці, місця, з якого предки дивляться у вічі твоєї душі — це тут. Тут хочеться молитися, і Мотронинський монастир, що знаходиться на плато Холодного Яру, ніби спрямовує похмуру енергетику цього місця вгору, надає йому трагізму та відчуття милосердя, приглушуючи голос тисяч замордованих з однієї та іншої сторони — українців та загарбників — тих, хто намагався задушити волю, і тих, кому тут мстилися за це.
Тут збиралися гайдамаки для підготовки повстання 1730-х pp. під проводом запорізьких козаків
М. Гриви й І. Жили, у 1740-х pp. — Г. Голого і 1768-го керівника Коліївщини М. Залізняка. У 1918—1924 роках на Чигиринщині з центром у Холодному Яру діяли загони, які боролися проти денікінців (революційний комітет «Чигиринська республіка» під проводом Коцура), і повстанські загони прихильників УНР, що вели запеклу боротьбу проти радянської влади.
На хресті Троїцької церкви Мотронинського монастиря сидів крук. Інший літав поруч. Чому тут не проводять богослужіння всеукраїнського рівня — з найвищими державними особами — за всіх замучених українців — тих, хто поліг за віру в Коліївщину, тих, хто відстоював свободу у численних повстаннях XVII, XVIII і XIX століть, тих, хто воював за Українську народну республіку на початку минулого століття, за героїв Крут, за мільйони заморених голодом, за замордованих ЧК, КГБ? А може, і вбитих не так давно, вже сучасними бандитами?
Неподалік є монастирське озеро, до якого підходити не хотілося, бо там чи то діяв кабак, чи просто якісь приїжджі голосно увімкнули попсову музичку.
Монастир бере воду з Онуфріївського джерела, яке знаходиться значно нижче і до якого веде крутий необладнаний (але так навіть краще, природніше) спуск. Вода з цього джерела така холодна, що пластиковий стаканчик «потіє» в руках, і така прозора, що коли набираєш її з джерела у своєрідному зрубі, не бачиш рівня води.
Це місце багате на таємниці. Монастир мав підземні ходи довжиною в десятки кілометрів! Більша їх частина засипалася, але в якихось із переходів, буває, несподівано осідає земля. Тут, за свідченнями істориків, були скіфські поселення, навколо височіли кургани скіфської, давньоруської, козацької доби. Частина їх заросла лісами, частину — розорали за совєтських часів.
Ми були біля дуба Залізняка, якому вже 1100 років. Охопити змогли його лише шестеро дорослих людей. Біля цього дуба сидів свого часу Шевченко, біля нього збиралися гайдамаки. І зараз сюди часто приїздять небайдужі люди. Хутір Буда не так давно вимирав, але зараз до нього повернулися молоді люди, які хочуть жити на природі і не хочуть крутитися у колесі цивілізації.
Ночувати ми повернулися до Канівського водосховища. Погода була чудова, місце безлюдне, а білий пісочок та чисте синє море — так і вабили залишитися тут хоча б на день. Ми пообіцяли собі, що неодмінно сюди повернемося, і направили колеса на славне козацьке місто Черкаси і далі на Канів, до Шевченкової гори.
Черкаси проскочили, подивитися не встигли. По дорозі до Канева в селі Мошни бачили дуже гарну Преображенську церкву, побудовану у 1830—40 роках. Вона збудована за проектом архітектора Торічеллі (автор Алупкінського палацу в Криму) в дусі еклектичного поєднання стилів (романтизм, готика, східні мотиви). Місцеві жителі стверджують, що така сама церква є десь у Франції.
У Каневі дороги надовго запам'яталися своїми вибоїнами та дрібними камінчиками, які летять мотоциклістам із-під колiс просто в очі. Місто, де похований Шевченко, не має дороговказів, на яких би можна було б прочитати, куди їхати до Тарасової гори. Знайшли її інтуїтивно та за описом — «щоб лани широкополі...» Стоянки під Заповідником та Тарасовою горою не передбачено. Дивно. Великий Шевченківський музей ремонтують з 2000 року і кінця-краю цим роботам не видно. Тарасова світлиця — хатка в народному стилі — була зачинена, поруч цвіли мальви, росла пишна калина. На Тарасовій горі згадалися заслужені народні фольклорні колективи — немолоді жінки у віночках зі штучних квітів. Ця атмосфера просто промовляла, що тут упродовж багатьох і багатьох десятиліть практично нічого іншого й не було. Чи, може, я помиляюся?
По дорозі до Києва нас накрила злива. Довелося заховатися до найближчої придорожньої зупинки. Коли вийшли і прочитали її назву — ледь не попадали від сміху — «Госпіталь». Справді, після триденної поїздки ми так втомилися, що треба було терміново їхати або додому — до душу, теплого ліжка і скляночки коньяку, або прямісінько в госпіталь. Остання пропозиція нам була зовсім не до вподоби, тому Переяслав-Хмельницький проїхали з відчуттям легкої втрати. Шкода, але ми обов'язково туди повернемося.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
