Ентонi Хопкiнс: iду на рекорд.
Ентоні Хопкінс у пересічного кіномана асоціюється з його маніакально-кровожерливими героями з фільмів «Мовчання ягнят» та «Ганнібал». Але, познайомившись із творчістю актора детальніше, можна говорити про те, що негатив поняття «типажність» йому благополучно вдалося проігнорувати. Звісно, не без допомоги режисерів, які пропонували Хопкінсу досить-таки різнопланові ролі, а той, у свою чергу, їх не розчаровував. Днями у прокат вийшла стрічка «Найшвидший «Індіан»», в якій актор зіграв реальну людину, Берта Манро. (В інших ролях — Дайєн Ледд, Пол Родрігес, Ерон Мерфі, Енні Уіттл, Кріс Бруно...)
Суб’єктивно мені «Індіан» дуже нагадав історію «Двох капітанів». Бо фільм, як і книга, про те, що будь-яка мрія може стати реальністю, варто лише цього дуже захотіти. І... не пошкодувати для неї цілого життя. Манро мріяв про те, щоб на своєму мотоциклі підкорити плато Солт Флест. Він зробив це вже немолодим, у 1967 році, але й до сьогодні ніхто не зміг побити його світовий рекорд.
«Якщо важко — працюй ще наполегливіше, якщо неможливо — працюй ще сильніше. Роби так, чого б тобі це не коштувало» — ось девіз, від якого герой не відступав ніколи. Хоча героя, як такого у традиційному розумінні цього слова, — з набором подвигів, десятками врятованих і промовистими орденами на грудях — тут ми не побачимо. Герой Ентоні Хопкінса — звичайна людина, яка вірить у себе і бачить мету. Власне, Манро, як трактують його Хопкінс та режисер Роджер Доналдсон — один із нас. Ось тільки ми, на відміну від цього літнього, але молодого душею автогонщика, не завжди зможемо сформулювати свою мету і живемо не заради неї, а так, за інерцією.
Цій, по-своєму ексцентричній, волелюбній людині Доналдсон присвятив і документальний фільм, який зняв ще 1971 року, що називався «Жертвопоклоніння богу швидкості». Бажанням витискати максимальну швидкість не лише зі свого «Індіана» 1920 року випуску, а й з самого життя — саме цим, за словами режисера, «бере» Манро. І сперечатися з такою позицією після перегляду фільму просто безглуздо.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
