Сергій Жадан: Естетика мого покоління — важкий алкоголь, сучасного — легкі наркотики
Одна моя харківська знайома прийшла на іспит із сучасної української літератури у білій майці, на якій темним маркером було написано «Оленці від Жадана!». На екзамені, звісно, проблем не було, хіба що із заздрісними поглядами викладача. Студентське покоління Харкова виростає на віршах і прозі цього, як про нього кажуть, завжди молодого письменника, воно вчить українську, аби мати можливість поставити запитання Жадану під час зустрічі, й прогулює пари задля презентацій його нових книжок; воно, власне, ігнорує ті пари, поринаючи під монотонний голос викладача у світ героїв Сергія; воно ділиться автографами, спогадами від зустрічі із ним в арт-клубі «ОstаNNя барикада». Чи не вперше українська молодь знайшла себе у літературі, адже їй розповідають не про столітню давнину, а про те, що було, що є сьогодні в її житті; чи не вперше молодь має змогу говорити зі своїм письменником, говорити на «ти», говорити і бути почутою. Настала моя черга ділитися смайликами та словами Сергія Жадана, приводом до яких стала зовсім не поява чергової книжки, а рідкісне, слід сказати, для Харкова явище — кількаденна присутність у ньому харківського письменника.