В'ячеслав Олійник: Я не чийсь особистий гладіатор і не собака, щоб по команді виходити на додаткову сутичку

      Десять років тому в Атланті маріупольський борець греко-римського стилю В'ячеслав Олійник став першим «літнім» олімпійським чемпіоном незалежної України, перемігши у фіналі поляка Яцека Фафінського. Любителі спорту, напевно, пам'ятають телехроніку тієї вирішальної сутички у ваговій категорії до 90 кг, коли президент Асоціації спортивної боротьби України Борис Савлохов наздогнав лисого й бородатого атлета і накинув йому на плечі синьо-жовтий прапор. Сам В'ячеслав не вважає, що та колоритна зовнішність була якимось «іміджем» — не визнає цього слова. Просто на той момент йому так захотілося — поголити голову й відпустити бороду. Взагалі діяти у відповідності зі своїми переконаннями — життєвий стиль Олійника. За усталеними штампами, можна сказати, що його кар'єрний шлях не було встелено квітами. А як інакше сприймати різноманітні історії з несправедливими невключеннями до складу збірної?

      Найгучніша несправедливість у житті В'ячеслава на килимі — це «проліт» приазовського атлета повз Олімпіаду-1992. Олійник мав усі підстави їхати в Барселону під прапором Об'єднаної команди СНД, оскільки виграв усе, що було для цього потрібно. Тоді чиновники вже колишнього СРСР українця на Олімпіаду не взяли, віддавши перевагу росіянину Когуашвілі, який став на Іграх-92 третім після німця Бульмана та турка Базара. Напередодні ж В'ячеслав усіх цих олімпійських призерів перемагав «усуху» — по 4:0 і 3:0. Досі вважається, що Олійник після Барселони розчарувався настільки, що ледь не «зав'язав» із боротьбою на піку кар'єри. Насправді він «зав'язав» із боротьбою більш ніж через десятиліття після того прикрого випадку. І коли кореспондентові «УМ» довелося запитати В'ячеслава, як він дивиться на ту «велику депресію» після стількох прожитих років, відповідь була несподіваною. Із неї й розпочалося це відверте інтерв'ю.

Закон спортивного довголіття: зробити сьогодні багато, а завтра — ще більше

      — Ніякої депресії не було, — відразу заявив мій співрозмовник, упевнено керуючи своїм темно-синім «Рено». — Розчарування справді з'явилося, адже я був на той час найсильнішим, а повезли після всіляких маніпуляцій іншу людину.

      — І все ж не кожен зможе оговтатися після такого удару і здійснити свою олімпійську мрію на наступній Олімпіаді.

      — Це все дурниці. Я просто тренувався і хотів бути лідером у боротьбі, а не йшов до олімпійської медалі. Це неправда, що можна сьогодні потренуватися, а завтра — відпочити. Якщо ти сьогодні не допрацював на тренуванні, то марно сподіватися, що надолужиш це завтра, адже наступного дня потрібно зробити ще більше, тоді буде результат. Це закон спортивного довголіття. Багато атлетів страждають від того, що, вигравши чемпіонат України, думають, ніби вирішили всі проблеми з виходом на міжнародну арену, гарантували місце у збірній. Це велика помилка, яка згубила багатьох спортсменів.

      — І все ж якийсь час після Барселони тобі довелося працювати «граючим тренером» у Франції. Цей досвід згодився у подальшій роботі?

      — Я не так уже досконало знав французьку, щоб вивчати особливості їхньої клубної структури. У мене була нормальна англійська, проводив заняття і українською, і російською мовами. Країна цікава, а працювати цікавіше вдома.

      — А звідки гарна англійська?

      — Самовчитель допомагав ще в молоді роки. Крім того, у збірних СРСР запрошували на збори викладачів. Хто хотів — міг не спати чи лежати на канапі й так оволодіти іноземною мовою. Я цим скористався.

Став тренером, щоб «народжувати» нові перемоги

      — Упродовж усього спортивного життя поруч із тобою був один тренер — Микола Юрійович Пантазі. У чому його особливість?

      — Він уміє працювати з дітьми. Взагалі я вважаю, що в нас є два тренери, яким можна довірити свою дитину — це Пантазі та Микола Вікентійович Фетисов. Це ті люди, які можуть розвинути любов до боротьби й дати необхідну базу. Тепер тренери так не працюють. Немає того процесу навчання з педагогічними уроками. Але ж греко-римська боротьба, класична чи французька, є дуже різноманітною у технічних діях.

      — Останні два роки ти працюєш головним тренером маріупольського спортклубу «Азовмаш». Які враження від цієї роботи?

      — Вважаю, що мій результат — не найгірший серед «греко-римлян», тож чому б не спробувати себе й у цій ролі? Ці два роки, думаю, ми попрацювали нормально. За перші дев'ять місяців моєї роботи «народили» Кубок європейських чемпіонів, який у Маріуполь не привозили десять років. Згодом у Хорватії були другими на цьому ж турнірі, поступившись лише росіянам. У них був основний склад, тоді як наші лідери Дараган та Вакуленко відновлювалися після операцій. Утім і наші, переважно 20-річні, хлопці змогли виграти у сильних хорватського, турецького та польського клубів. Помітно, що вони набирають обертів.

      — Загалом маріупольська школа традиційно упродовж багатьох років є кузнею кадрів. У чому секрет?

      — Так, правонаступництво у нас справді діє, бо є школа та люди, зацікавлені у розвитку боротьби. Відкриваються нові зали і відділення, а державні структури довіряють нам проводити змагання національного й міжнародного масштабу. Днями, скажімо, вже утретє стартує досить добре організований міжнародний турнір «Кубок «Азовмашу» серед команд «сеньйорів». Але найголовніше — тренерський склад, який знає свою роботу: Геннадій Узун, Григорій Комишенко, Руслан Хакімов, Рустам Аджі, яким усіляко сприяє в усіх питаннях директор СК «Азовмаш», єдиний у країні суддя міжнародної категорії екстра-класу Олександр Коленков.

      Зараз узагалі будь-яке місто може завезти до себе килими та запросити трьох-чотирьох тренерів, і будуть зростати талановиті борці. При належному фінансуванні. Йдеться не про високі результати — необхідно перш за все возити дітей на змагання і забезпечити «спецівкою». Саме спецодягом, а не екіпіруванням, я називаю трико, борцівки, спортивний костюм чи кросівки. Це одяг, в якому потрібно працювати — настільки ж спеціальний, як і в сталеварів, якi стоять біля мартенів.

Можу й зараз поїхати на Олімпіаду й гідно змагатися

      — А сам частенько виходиш зараз на килим?

      — Що значить частенько? Я постійно виходжу на килим, відтоді як у 37 років виграв у всіх найсильніших у своїй вагові категорії в країні і переміг на українській спартакіаді. Можу й зараз поїхати на Олімпіаду, бо вважаю, що можу суперничати з іншими борцями в країні.

      Я вже звик, що керівництво спорту в нас завжди відмовляло мені у поїздках за кордон, посилаючись на вік чи ще щось. У 2001 році я пройшов усі критерії відбору — виступав на Меморіалі Піддубного, в Естонії, виграв Кубок України, а мені сказали перед чемпіонатом Європи, що повернувся Солдадзе і я повинен боротися з ним. Сказали ті, хто називав цього борця «зрадником», коли він хотів стати громадянином Німеччини. Я відповів, що не вважаю себе чиїмось особистим гладіатором або собакою, щоб із кимсь «рубатися» по команді. Вважаєте, що він більш гідний поїхати, — це ваше право. Солдадзе не вийшов там навіть із підгрупи, бо був просто не підготовленим, як я, на відповідному рівні.

      — А наскільки реально ти в 40 років справді ще можеш повернутися до активних виступів?

      — У фізичному плані проблем немає. І я б повернувся, якби не ці нові правила. Одна хвилина боротьби мені нецікава. Будь-якому аматору з вулиці можна показати, як закритися на цей час, і він відстоїть чи відбігає по килиму. А я ж борець, а не легкоатлет, щоб бігати за суперником. Хто вигадав ці правила — хвилина у стійці та 30 секунд у партері?.. Тут є питання до президента ФІЛА, який знає там, напевно, якісь комерційні обгрунтування. Скоротилися терміни проведення турнірів, але греко-римська боротьба від таких нововведень не виграла. Подейкують, що навіть є охочі до виключення нашого виду з олімпійської програми. Це нонсенс, бо саме боротьба, бокс і легка атлетика були родоначальниками цього руху.

«У тому, що я збирався створити Палац боротьби, чиновники побачили лише жадобу наживи»

      — Був період, коли ти активно працював у фонді «Покоління»...

      — Це болюча для мене тема, про яку я не хотів би згадувати. Під опікою нашого фонду займалося близько тисячі діток. Що ще є турботою про майбутнє країни, якщо не це? А згадувати не хочу, бо я запропонував створити у Києві Палац боротьби, і таку гарну ідею вбили в зародку. Я знайшов занедбаний фізкультурно-оздоровчий комплекс, в якому робили бігборди — шкідливий процес для навколишній будинків. Я знайшов меценатів і вісім місяців, як на роботу, ходив по інстанціях міста. Зібрав усі документи, у нас було три депутатські перевірки. Коли ж я запитав, де документація, ФОК належить місту чи ще комусь, то її не виявилося.

      У тому, що я збирався створити госпрозрахунковий Палац боротьби, чиновники побачили лише наживу. Я поклав усі папери на стіл і сказав: не чіпайте мене більше ніколи з ніякими проектами. Чиновники, вочевидь, просто злякалися, що я посяду їхнє місце, бо я розумніший. Вони ж нічого не вміють робити, лише змінюють керівні посади. У нас із 1992 року є закон про здоров'я нації, він зовсім не працює, то про який генофонд можна щось казати?

      — Також ти висував свою кандидатуру на головного тренера збірної України...

      — Я себе і в депутати висував, але виявилося, що виборцям цікавіше заробити по десятці, ніж підтримати мої проекти.

      А щодо тренерства, то я себе ніколи нікому не нав'язував. Якщо спортивне керівництво вважає, що я цього не вартий, — ніяких проблем. Я пропонував свою програму, але мені сказали, що в попереднього тренера вона краща. Я ж поставив лише одне питання: «Чому в програмі Котового немає олімпійських медалей?». Я переконаний, що наш вид спорту — олімпійський, тому завдання головного тренера — привозити нагороди з чемпіонатів світу, Європи та Олімпійських ігор. Для цього потрібно збирати команду після чемпіонату України та кидати її в казан випробувань, а не їздити по слабеньких турнірах. Повинна працювати тренерська рада, яка б чітко визначала критерії відбору у національну команду і не відходила б від них ні на крок.

«До осені доглядатиму новонародженого сина. А боротьба нікуди не втече»

      — Чи вдалося нормально відзначити своє 40-річчя, адже воно тебе застало у Москві на чемпіонаті Європи?

      — Навпаки, вважаю, мені пощастило. Коли б я ще зустрівся з друзями, які досі не мали можливості привітати мене з перемогою в Атланті особисто? Володя Григор'єв — із Ульяновська, Сергій Суворов — узагалі з Томська. У мене багато друзів і серед старших товаришів ще по союзній збірній. Тож у них була можливість виголосити тост і за ювілей, і за олімпійське «золото».

      — І що на тебе чекає найближчим часом, адже цiєї п'ятниці — традиційний турнір у Маріуполі...

      — Найближчим часом я зосереджений на родині. Моя старша донька закінчила школу і зараз вступає до університету Драгоманова. А місяць і 13 днів тому у мене народився син...

      — Оце такої! Ніхто з колег і не чув у цій круговерті. Щиро вітаємо від імені «України молодої»!

      — Дякую. Ми на сімейній раді вирішили не перекладати турботу про наших дітей ні на кого. Це мені сьогодні дарує найбільшу насолоду. Тому ситуація така: у квітні у мене завершився контракт із СК «Азовмаш», і його керівництво поставилося до мене із зрозумінням. Я до вересня взяв тайм-аут, або ж «академічну відпустку». Восени ж, якщо буде необхідність у моїй кандидатурі, обговоримо перспективи подальшої співпраці. До цього спортивне життя не дозволяло мені мати повне відчуття сім'ї, бо я чи був відсутній, чи втомлювався. Тепер я цілком належу родині. А улюблена боротьба від мене нікуди не втече.

ДОСЬЄ «УМ»

В'ячеслав Миколайович Олійник

      Народився 27 квітня 1966 року в Маріуполі.

      Заслужений майстер спорту.

      Греко-римською боротьбою займається з 6 років.

      Тренер — Микола Юрійович Пантазі.

      У 1987 р. закінчив Київський державний інститут фізкультури.

      Титули: олімпійський чемпіон (1996), бронзовий призер чемпіонатів світу (1991, 1995), чемпіон Європи (1994), бронзовий чемпіон Європи (1995, 1996), переможець Кубка світу (1994), чемпіон СРСР серед молоді (1986), чемпіон молодіжної першості Європи (1986), чемпіон СРСР (1990, 1992), переможець Спартакіади народів СРСР (1991), чемпіон України (1992, 1994, 1995, 1996, 1997, 2000, 2001), чемпіон ІІ Літніх всеукраїнських ігор (2003).

      Нагороджений хрестом «За мужність» (1996)

      Одружений. Виховує дочку й сина.