В'ячеслав Олійник: Я не чийсь особистий гладіатор і не собака, щоб по команді виходити на додаткову сутичку
Десять років тому в Атланті маріупольський борець греко-римського стилю В'ячеслав Олійник став першим «літнім» олімпійським чемпіоном незалежної України, перемігши у фіналі поляка Яцека Фафінського. Любителі спорту, напевно, пам'ятають телехроніку тієї вирішальної сутички у ваговій категорії до 90 кг, коли президент Асоціації спортивної боротьби України Борис Савлохов наздогнав лисого й бородатого атлета і накинув йому на плечі синьо-жовтий прапор. Сам В'ячеслав не вважає, що та колоритна зовнішність була якимось «іміджем» — не визнає цього слова. Просто на той момент йому так захотілося — поголити голову й відпустити бороду. Взагалі діяти у відповідності зі своїми переконаннями — життєвий стиль Олійника. За усталеними штампами, можна сказати, що його кар'єрний шлях не було встелено квітами. А як інакше сприймати різноманітні історії з несправедливими невключеннями до складу збірної?
Найгучніша несправедливість у житті В'ячеслава на килимі — це «проліт» приазовського атлета повз Олімпіаду-1992. Олійник мав усі підстави їхати в Барселону під прапором Об'єднаної команди СНД, оскільки виграв усе, що було для цього потрібно. Тоді чиновники вже колишнього СРСР українця на Олімпіаду не взяли, віддавши перевагу росіянину Когуашвілі, який став на Іграх-92 третім після німця Бульмана та турка Базара. Напередодні ж В'ячеслав усіх цих олімпійських призерів перемагав «усуху» — по 4:0 і 3:0. Досі вважається, що Олійник після Барселони розчарувався настільки, що ледь не «зав'язав» із боротьбою на піку кар'єри. Насправді він «зав'язав» із боротьбою більш ніж через десятиліття після того прикрого випадку. І коли кореспондентові «УМ» довелося запитати В'ячеслава, як він дивиться на ту «велику депресію» після стількох прожитих років, відповідь була несподіваною. Із неї й розпочалося це відверте інтерв'ю.