Велика нафтова ріка

      Є на світі така велика транзитна країна — Україна, а в ній — велика транзитна область — Луганська. Як кажуть деякі політично стурбовані громадяни, історично склалося так, що мало не половина всіх рідких та газоподібних енергоносіїв потрапляє до нас саме через Луганщину. Цікаво от що: у той час, як у всьому світі війни ведуть за нафту, Україна з Росією сваряться через газ. Тьху-тьху-тьху, великого нафтового протистояння між «стратегічними партнерами» сьогодні не спостерігається. Що, втім, геть не означає спокійного життя для підприємства, яке керує всіма нафтотранспортними потоками в Україні. ВАТ «Укртранснафта» нині перебуває в стані війни, так би мовити, із ворогом внутрішнім. Точніше, проти цієї компанії ведуть запеклу «партизанську війну» загони крадіїв. Настирних, нахабних і досить непогано озброєних. Принаймні технічно.

Беззахисна труба

      Як на мій, суто дилетантський, погляд, упоратися з цими «партизанами» неможливо просто фізично. Уявіть собі 4 тисячі 766 кілометрів магістралі, яка перебуває в експлуатації ВАТ «Укртранснафта». Трасу прокладено так, аби не зачіпати великі населені пункти, а по можливості — й малі. Задля повноти картини слід зазначити, що й «нафтозлодії» у своїй... діяльності теж дещо обмежені. Адже крадіжки нафти мають сенс лише при промисловій переробці вкраденої сировини. Тому врізання в нафтопровід злодії роблять лише там, де є можливість підігнати автоцистерну. Тобто цей різновид «партизанів», на відміну від класичних, істотно прив'язаний до доріг. Уже легше...

      Узагалі-то наші підприємці (з промисловцями) якщо й запрошують журналістів, то насамперед для того, аби продемонструвати свої непересічні досягнення у виробничій і соціальній сфері. Чи то в правлінні «Укртранснафти» та її філіях зібралися керівники нової формації, чи то крадіжки їх так допекли, але під час останнього прес-туру було зовсім інакше. Коли журналісти прибули до Лисичанського районного управління нафтопроводів (ЛРНУ), то про трудові звитяги їм майже не розповідали і не водили пресу по відомчих лікарнях та дитсадках. Можна лише здогадуватися, що тут із цим все в порядку: міським головою Лисичанська якихось два місяці тому став попередній начальник ЛРНУ Леонід Крисанов. Якби йому нічого було пред'явити лисичанам, навряд чи вони проміняли б на нього старого «зубра». Попередній голова відсидів у мерському кріслі два строки і, до того ж, залучився підтримкою однієї популярної в Донбасі партії. Однак навіть про таку перемогу свого шефа місцеві нафтовики говорили мимохідь.

      Звичайно, деякі параметри свого господарства вони назвали. Довжина діючих ліній нафтопроводів, які обслуговує ЛРНУ, становить понад 560 кілометрів, а є ще ті, що законсервовані через зменшення обсягів транспортування сировини. Отже з-поміж діючих ліній такі, як 163-кілометрова «Самара-Лисичанськ» (по той бік кордону нею опікується споріднене російське Волгоградське РНУ), 152-кілометрова «Лисичанськ-Кременчук», дві нитки по 7 кілометрів до знаменитого ЛиНОСу, який тепер називається ЛИННИКом, і 180-кілометрова «Лисичанськ-Тихорецьк». Проектна потужність нафтопроводів дає можливість перекачувати до 90 мільйонів тонн нафти на рік. За словами начальника управління Віктора Щугорєва, в найкращі радянські часи помпували по 76 мільйонів, а потім почалося невпинне падіння обсягів — до 18 мільйонів тонн.Тим прикріше ділитися цими тоннами зі злочинцями.

      До складу ЛРНУ, окрім власне магістральних нафтопроводів, входить чотири нафтоперекачувальні станції (НПС), база виробничого обслуговування, цех технологічного транспорту та спецтехніки й офіс із диспетчерською. Мені довелося бачити старе приміщення за пару місяців до переїзду. Тоді головною окрасою диспетчерської було величезне табло, на якому миготіли сотні лампочок. Сьогодні ці схеми загнано на монітори комп'ютерів; на них же видаються поточні параметри системи, яка працює. Моя спроба довідатися про технічні подробиці увінчалася успіхом лише частково. Один із приїжджих київських начальників попросив не надто ними цікавитися. Мовляв, ворог не дрімає... І все-таки цікаво, який обсяг нафти, що відібрано з «труби» несанкціоновано, може помітити телемеханіка. Відповідь на це запитання я все ж отримав від Віктора Щугорєва. «На нафтопроводі довжиною 150—160 кілометрів система телемеханіки реагує на витікання приблизно 10 кубометрів нафти».

      Кому ліньки рахувати, повідомляю: в 150 кілометрах труби діаметром 1220 міліметрів міститься 175 тисяч отих кубометрів.

А замість серця...

      Якщо диспетчерська — «мозок» управління, то «серце» його — нафтоперекачувальна станція (НПС) «Лисичанськ», яка є найбільшою в Україні. Якщо всього в «Укртранснафті» працює 81 резервуар для зберігання нафти загальним обсягом 1085 тисяч кубометрів, то лише чотири лисичанські резервуари дозволяють зберігати одночасно 200 тисяч. Зовні прості циліндричні ємності насправді є доволі складними технічними спорудами. Скажімо, досить зважити на те, що «кришки» у цих «каструль» — плаваючі: піднімаються і опускаються разом із рівнем нафти. Очевидно, задля того, аби не допускати накопичення нафтових випаровувань, які є вибухонебезпечні.

      На території станції розміщується опорний аварійно-відновлювальний пункт (АВП) із тією ж назвою — «Лисичанськ». «Опорний» — тому що в системі Лисичанського районного управління всього чотири НПС і кілька АВП, не рахуючи дрібніших аварійно-ремонтних дільниць. Місцеві нафтотранспортники явно пишаються своїм опорним пунктом. Мало не про кожний другий агрегат господарі казали: «Розроблений за нашим замовленням і з нашою участю». Тут багато імпортної техніки, починаючи від німецького автокрану «Демаг» вантажопідйомністю 80 тонн і з довжиною стріли 50 метрів — і закінчуючи машиною з екзотичною назвою «міні-фасфлоу».

      Вона призначена для збирання нафти, розлитої у річках, і схожа почасти на човен, почасти на такий собі річковий бульдозер. Пролиту нафту затримують бонами — спеціальними рукавами, що мають перекрити річку від берега до берега. А посередині між бонами — оцей збирач, що випомповує дорогоцінну рідину в плаваючий резервуар. Те, що залишається, нейтралізують спеціальним сорбентом, який розпилюють над маслянистою плямою з допомогою спеціальної гармати (наша розробка). Сорбент цей здатен всотувати нафти разів у вісім більше, ніж важить сам, однак йому вже підшукують заміну і скоро використовуватимуть спеціальні бактерії, які полюбляють харчуватися органікою.За науково-технічними новаціями тут слідкують дуже уважно.

      Особисто в мене склалося враження, що роботи з ліквідації аварій ведуть переважно на воді — на озброєнні опорного АВП є навіть буксир. Фахівці його ще називають «слоником» — таку він демонструє тягу. Але це, мабуть, тому, що вода потребує більше зусиль і, відповідно, більше технічних засобів. Аварійникам доводиться вварювати чопики там, де помічають... «несанкціоноване врізання» в нафтопровід. До речі, фахівці попередили, що цей вислів неправильний: ніхто жодних санкцій на врізання не дає. Правильний вислів — «зловмисне пошкодження з метою крадіжки».

      Утім інколи врізання здійснюють санкціоновано, із суто технологічних потреб. Журналістам продемонстрували машину, спеціально для цього розроблену інженерами Голландії та США. Соромно казати, однак видовище знову пробудило дещо хворобливе почуття патріотизму: точнісінько те саме наша людина давно вже навчилася робити в «польових» умовах, та ще й під покровом нічної темряви.

Там, де піхота не пройде

      І знову про крадіїв. Справа в тому, що провини технічного персоналу в тому, що нафту розлито вздовж траси, практично немає. Принаймні сьогодні зроблено все, щоб звести такі випадки майже до нуля. Нам так і не назвали обсягів крадіжок («Ми інженери, а про збитки нехай розповідають економісти»). Але і так зрозуміло, аварії бувають, і для їх ліквідації витрачають величезні кошти. Не кажучи вже про величезну кількість загублених нервових клітин. Телемеханіка фіксує місце витікання нафти з труби, навіть ділянку, де воно сталося. Однак технологія злодіїв не передбачає відкачування сировини відразу по врізанні. Фахівці «Укртранснафти» характеризують цю систему як багаторівневу.

      На першому рівні певні особи здійснюють врізання в нафтопровід і встановлюють технічні пристосування для відпомповування сировини. Після цього продають цей «термінал» представникам іншого рівня — виконавцям крадіжки, здебільшого водіям паливозаправників або бітумовозів. Коштує подібне задоволення від 500 до 3000 доларів. Ну а вище на щаблях розташовуються споживачі і... «дах». Інформаційна довідка, надана пресі «Укртранснафтою», в цьому сенсі є надзвичайно відвертим документом. «Люди даного рівня, — зазначається в ньому, — контактують із силовими органами для безперешкодного проїзду машин і так само — для надання допомоги тим, хто затриманий органами МВС, із метою звільнення їх з-під варти і реального припинення кримінальних справ... Злочинні групи очолюють на 80 відсотків особи кавказької національності, які мають тісні зв'язки між собою в регіонах». І тому подібне. Представники ЛРНУ додають, що, за їхніми спостереженнями, реальне покарання наздоганяє лише десять відсотків із тих, кого спіймано на місці злочину.

      Однак і нафтотранспортники не сидять, склавши руки. У Лисичанському управлінні створено службу безпеки, а на охорону виходять патрулі, що складаються з представників СБ і озброєних автоматами працівників Державної служби охорони. Журналістам продемонстрували «технологію» затримання зловмисників, починаючи від «розконсервування» останніми заздалегідь зробленого врізання. Видовищно, а зрештою, й ефективно. «Тут була одна з найбільш криміногенних ділянок Самарської траси, — пояснив начальник СБ ЛРНУ Володимир Пікалов. — Упродовж року ми тут знімали по 7-8 врізань. Чотири роки тому Служба поставила тут вежу — звичайний буровий копер. Самі зробили нагорі будку, встановили цілодобовий пост із двох осіб. Простір, який можна відстежувати — вісім кілометрів в обидва боки траси. Результат такий: за чотири роки тут не було жодного пошкодження, жодної крадіжки обладнання».

      Це підтверджує загальноукраїнська статистика: якщо в 2004 році на лінійній частині нафтопроводів було зафіксовано 115 правопорушень, то в 2005-му — 74, а в першому кварталі поточного року — всього п'ять. Однак, як і раніше, досить складно виявити місця пошкодження трубопроводу. До останнього часу обстеження вели з допомогою гелікоптерів. Це дорого, а крім того, машини чомусь почали падати, причому у «трикутнику» з довжиною сторони в кілометр. Спроби з'ясувати причини падіння нічим не закінчилися. Чомусь при цьому робилися посилання на Авіанагляд і правоохоронні структури. Одне пояснення все ж видалося обгрунтованим: ні в Україні, ні в Росії гелікоптерів тієї марки (Мі-2. — Авт.) вже не виготовляють, і права на неї викупила Польща, яка за запчастини вимагає грубі гроші. Тому охоронники українських нафтогонів шукають інші варіанти.

      З квітня цього року Лисичанське управління взяло на «озброєння» кінний загін. Вісім коней орендують. Крім того, укладено трудові угоди з п'ятьма об'їждчиками, які мають власні «транспортні засоби». Причому всі коні — елітних порід. На моє запитання, чому до відповідальної роботи не залучають собак, відповідь була дуже сумна: «Собака, натасканий на нафту, довго не живе — рік-два».

      Шкода песиків. Зате коники, не особливо напружуючись, здатні проскакати за вісім годин 50 кілометрів. За три місяці роботи чогось надзвичайного в такий спосіб виявити не вдалося, але це свідчить тільки про зменшення кількості спроб вкрасти нафту і аж ніяк не про профнепридатність гривастих помічників.

      Зрозуміло, питання крадіжок нафти з трубопроводів — далеко не єдині і, можливо, не головні в діяльності «Укртранснафти» та її філій і районних управлінь. Скажімо, коштів, що залишаються в розпорядженні експлуатаційних служб ВАТ, вистачає на заміну 30-40 кілометрів ізоляційного покриття труб, хоча потрібно разів у п'ять більше. У вищезгаданій довідці прес-служби міститься низка пропозицій із зазначенням необхідних сум. Ідеться про мільярди гривень. Я навіть не зміг все скласти — надто високий стовпчик виходить (ВАТ не просить грошей — просить залишати більшу частку заробленого). Аналіз пропозицій — справа фахівців. А от про те, що красти — це погано, знають і аматори.