(Укрінформ.)
...Я не вірив і не вірю ні в які забобони і «прикмети» забобонного характеру. Але двічі в житті мені довелося визнати їхню, сказати б, пророчу символіку. Один із цих випадків пов'язаний з батьком.
Це було пізньої осені 1941 року або, певніше, навесні 1942-го — час у дитячій свідомості не закарбувався. Але був яскравий сонячний ранок. І в шибку нашого віконця настирливо билася якась пташка. «Буде дорогий гість», — сказала бабуся. Я звичайно, як освічена людина — вже школяр! — сприйняв це насмішкувато і подався, як завжди, на вулицю, до хлопців. Ганяли ми з півдня по забоях. А коли я нарешті повернувся додому, на подвір'ї мене ждав... батько з обіймами. Були розповіді про полон, про голод у таборі, про те, як місцеві жінки й діти приносили й закидали через огорожу то буряки, то картоплю і що тоді зчинялося; про втечу. На жаль, дитячий розум не все те вловлював. Мало що запам'яталося і з тієї пори, коли батько, мабуть, з півтора року, був з нами. Може, тому, що він, придбавши конячину, їздив на заробітки і відривався від сім'ї. Одного разу й мене взяв з собою. Поїхали далеко — аж під саму Волноваху, приїхали вже вночі. А тут почалося чергове щонічне бомбування Волновахи нашими літаками. Ми були в степу, але здавалося, що прямо над тобою і сліпучі ракети, і траєкторії зенітних кулеметів, а бомби рвуться поруч. Серце моє калатало; батько притулив мене до себе, і я відчув його великий спокій, — і цей спокій передався мені.
Першу «німецьку» зиму (1941-42) мами наші, впрягшись у санчата, їздили купками на Запоріжчину та Полтавщину і за таке-сяке барахольце вимінювали торбиночки зерна.
Це була найтяжча зима — сорок другого року. Люті морози. Батьків немає, матері зникають на цілі тижні — запрягшись у саночки, мандрують десь Полтавщиною або Таврією, щоб у селах виміняти таке-сяке «барахло» на торбинку зерна.
Наші прийшли 9 вересня. Люди квітами обсипали «студебеккери» (ці потужні вантажівки здавалися тоді чудом техніки). Солдати теж були схвильовані: вони ж визволяли своїх матерів і батьків, дружин і дітей. Тривожніша атмосфера почала складатися пізніше, коли надійшли тилові служби (і, очевидно, спецслужби).
Те, що майже всіх чоловіків і юнаків (які досягли призовного віку) зразу ж мобілізували, нікого не здивувало: це було само собою зрозумілим. Не зрозумілим і дивним було інше: їх тут же кинули на фронт, необмундированими і погано озброєними, і майже всі вони або загинули, або були поранені, як і мій батько, на річці Молочній, коло Мелітополя. На цій річечці, курці по коліна, мабуть, були незвідь - які фантастичні укріплення німців, що перемололи великі тисячі наших батьків. А люди пояснювали все інакше: це була помста тим, хто залишався «під німцями», на них дивилися як на зрадників, використовували як гарматне м'ясо і «давали шанс», устеляючи наступальний шлях трупами, «іскупіть віну» перед Сталіним.
Усі, хто «перебував на окупованій території» (офіційне формулювання в обов'язковому анкетуванні), опинилися в становищі підозрюваних і нібито неповноцінних. І хоч на рівні влади це не завжди підкреслювалося (принаймні поки тривала війна), ця атмосфера відчувалася, і вона була дуже на руку всілякій хуліганській братії.
Пригадується такий характерний епізод — це вже з трохи пізніших часів, десь року 1946-го. В якихось господарських справах посилали мене до Сталіно. Вертаюсь — автобусного сполучення тоді ще не було, — ловлю попутну машину (був такий пункт для «голосування», коло Рутченківки, передмістя Сталіно). Жде ще кілька жінок і якийсь літній сільський дядько. З вуличного люду витикається якийсь п'яндюга і починає чіплятися до дядька: щоб дав грошей. «Та які гроші?» — дивується дядько. «Что, скажешь, не уторговал? Врешь!» — «Та одчепись...» А той далі лізе. «Та одчепись, мара, а то поліцая покличу!» Бідний дядько, звідки йому знати різницю між поліцаєм і міліціонером — і який козир кинув він п'яндюзі. Той аж заревів: «А-а! Полицая! Хохлы! Продажные шкуры! Мы кровь проливали, а вы тут Гитлеру ж... лизали!» і т.д. Перелякався дядько — і дьору! А кулачисько мав такий, що з півзмаху міг би вкласти на землю будь-якого хулігана...
Можливо, поштовх українофобії давали не лише таємні інструкції «органам» та їхня діяльність, спрямована на виявлення «зрадників» та збирання інформації про все...
Кілька повоєнних років на Щербаньовій балці та в якихось бараках на Електрі був табір полонених німців. Вони працювали на спорудженні будинків, заправляли залізничні колії, довбали скелясту гору, прокладаючи нову дорогу зі Старої Колони до Електри (довбали гору кілька років, та так і кинули, а дорогу набагато пізніше прокладено зовсім в іншому місці). Спочатку їх водили під конвоєм, а потім вони ходили вільно. Люди ставилися до них спокійно, їхній біді співчували, війною ніхто не докоряв — знали, що то не їхня витівка, проста людина скрізь підневільна. Полонені найбільше потерпали від голоду, ми — від холоду, взимку. Тож стихійно наладився такий собі бартер: ідучи з роботи, німець ніс уламок гнилої шпали, або ще якесь дровиняччя, або й кілька грудок вугілля, що «загубив» паровоз, а за те діставав від хазяйки бурячка, морквину, картоплину чи кусень хліба. Не жирно, звісно, бо й самі бідували. І не всім полоненим діставалося.
Багато їх мерло. За Бойнею швидко виростало німецьке кладовище. Одягнені були легенько, а зими в нас люті. Пізніше брат Віктор, який, закінчивши школу, працював на руднику, розповідав, як хлопці їх підгодовували... Як одного замерзлого затягли в компресорну, відігрівали чаєм — два дні ще жив. «Видно, непростий був — замерзав, а так гордо дивився...»
А в мене залишився в пам'яті інший спогад. Я був жалісливий і часом крав дома щось із харчів, щоб дати полоненому більше, ніж годилося по «бартеру». Якось на цьому мене зрадив наш Рекс: почув у моїй кишені хліб і загавкав, просячи. Бабуся зразу здогадалася, в чому річ. Був мені наганяй: рік голодний, самим хліба не вистачає. А одного разу, на Паску, я зекономив двійко крашанок і пішов на базар, а там знайшов якогось німця, що стояв самотньо осторонь, і дав йому. Той так отетерів, що навіть не подякував...
Десь уже в 70-ті роки я, бувши в Оленівських кар'єрах (тепер уже Докучаєвську), пішов на кладовище до могили бабусі й дідуся і захотів подивитися на кладовище полонених, що було колись неподалік. Але там час усе зрівняв, тільки піднімалася з землі молода парость акацій...
Василь Симоненко повернув нашому суспільству ті проблеми, які ми накидали іншим. Ми були перші борці за свободу всіх народів... Крім свого. Василь заговорив про визволення власного народу. Це свого роду історичний поворот у нашій літературі.
15 червня 1962 року
Учора в ресторані за вечерею говорили між іншим про де Голля. Я зауважив, що, попри все зрозуміле само собою, я все-таки десь у душі співчуваю тому національному почуттю, яке дає де Голлю сили в надзвичайно складній зовнішній та внутрішній обстановці мужньо боротися по-своєму за велич Франції, за національну велич. Іван Драч, між іншим, сказав, що про політичний талант де Голля свідчить те, що він часом навіть Комуністичну партію Франції ставить у таке становище, що вона змушена його підтримувати.
Із щоденників
5 липня 1962 року
...їм страх як хочеться нас зламати, хочеться, щоб і ми стали такими, як вони. Бо людина, яка живе не по совісті (а вона це десь у глибині душі відчуває, навіть тоді, коли зовсім утратила совість, відчуває вже не совістю, а чимось іншим) — не може не бачити, що її шлях не є неминучим, що хтось інший іде інакше...
...Тисячу разів я спостерігав це за ними. Я бачив, як ми псуємо їм печінки своєю спокійною непохитністю. Вони б цілували мене, як брата, коли б я здався. Вони були б щасливі, якби побачили, що ми злякалися. Дорого вони заплатили б, щоб побачити хоч на мить переляк на наших обличчях... [...]
Романтики виростають переважно в провінції, як і юнаки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях — переважно раціоналісти. Юнак чи дівчина, які виховуються в столиці, знають, що вони в «центрі життя», що «вищого» вже немає і десь далі шукати більше нічого, тому той побут, той духовний рівень життя, що навколо них, сприймається як «стеля», неминучість... А юнак у провінції, якщо це життя занизьке для його духу, не сприймає його як справжнє, а — як спотворення; у глибині його душі живе думка, що «десь» є справжнє життя, до якого він і поривається... Його розчарування не може бути остаточним, навпаки, воно тільки підсилює віру й потребу в ідеалові... Тому більшість романтиків-ідеалістів виходила з провінції (хоч це — не єдина причина, є й інші).
Думки про обтяжливість свободи для більшості людей — у Достоєвського в «Братьях Карамазовых» і в Бернарда Шоу в «Жанні д'Арк».
Шлях Іоанни (Жанни д'Арк) до могутності і влади (авторитету), як він змальований у Бернарда Шоу (її просто використовують як гасло, для досягнення своїх цілей, їй «не заважають» стати чудодійною, чудом для маси, щоб, використавши її, потім збутися), чимось нагадує шлях до влади Гітлера. З тією різницею, що силам, які висунули Гітлера (чи створили йому сприятливі умови), потім не вдалося його позбутися. Він виявився дужчим, ніж вони думали, а влада його над людськими душами — тривалішою. Елемент божественної демагогії в Іоанни — і національно-містична демагогія у Гітлера. Взагалі в усіх цих пророків, які вихоплюються з безвісті і швидко гіпнотизують мільйони людей, є щось спільне...
...Це тільки нам здається, що не було в минулому епох таких бурхливих, заплутаних, трагічних, немовби «останніх», перед «кінцем світу». Скільки було вже тих «останніх» часів! Кожна епоха була для своїх сучасників «останніми часами» людства. Взяти хоча б катастрофічне ламання людських уявлень про світ і людського життя в епоху Великих географічних відкриттів. А в добу Великого переселення народів!
У нас школярське уявлення про історію людства, а в школі ми вчили не історію людства, а історію Англії, історію Франції, історію Росії, історію Німеччини тощо. І все це не в'язалося в цілісну органічну картину, якою є для нас сучасність. А взяти, до прикладу, кінець XVIII століття. Революція у Франції. На півночі Америки — Джордж Вашингтон. На Сході Європи — поділ Польщі. В Росії — Радіщев, Пугачовщина, знищення Запорозької Січі. Чим не кінець світу? А порівняти XV століття в Англії, Франції, Німеччині? А події XVII століття — від Англії через Німеччину до України? Треба відчути взаємопов'язаність історичних процесів кожної доби... Всього за 13 років до погублення Жанни д'Арк був спалений у Констанці Ян Гус...
Бернард Шоу хоче розгадати загадку Жанни д'Арк з позицій раціоналізму, позитивізму, — але не XIX ст., а одухотворенішого, ширшого і вільнішого розуміння духовного життя, враховуючи або передбачаючи те, що дала наука XX ст., зокрема психологія, психоаналітика. Але й такий підхід має вразливі сторони. Якщо більш-менш переконує його трактування віри самої Іоанни, то для пояснення її впливу на людей, на народ він, який хотів обійтися без чуда, змушений все ж таки апелювати до чуда. Інший мотив — як Іоанну, по суті, «висували» обставини й інтереси певних сил — переконливіший. Це нагадує численні історії піднесення із небуття несподіваних вождів і деспотів.
5 січня 1963 року
...Прийшло новорічне число «Літературної України». Відкривається редакційною статтею: «У 1963 рік літератори і митці виступають наснаженими недавньою зустріччю з керівниками партії і уряду. Письменники Радянської України безмежно вдячні Центральному Комітетові і особисто Микиті Сергійовичу Хрущову за непослабну увагу до питань літератури, за піклування про її дальші успіхи. Думки, висловлені товаришем Микитою Сергійовичем Хрущовим під час відвідання Виставки московських художників і на зустрічі з діячами літератури й мистецтва, та промову секретаря ЦК КПРС товариша Л. Ф. Ільїчова, виголошену на цій зустрічі, письменники сприйняли як ясний ідейний дороговказ для своєї дальшої творчості».
Я був на цій зустрічі — разом з Іваном Драчем та Миколою Вінграновським, нас запросили «для науки». Соромно й досі за «сивочолих», які, похиливши голови, слухали брутальну лайку, в якій слово «педерасти» — на адресу московських художників — було не найгіршим. Один Ілля Еренбург у своєму виступі тактовно, послідовно спростував усі звинувачення на адресу Фалька та інших, і дивно — Микита Сергійович його єдиного жодного разу не перервав! Мабуть, якби йому більше суперечили, він би міг прислухатися до іншої думки. А так — або підлабузники, або мовчуни. Після зустрічі, коли сідали в автобус, до нас підійшов Максим Тадейович і жартома каже: «Ну, как? Отделались легким испугом?». А нам було дивно це чути, бо «испуга» не було, а був сором, було обурення. Увечері в ресторані, де була колективна вечеря, до нас підсів Леонід Миколайович Новиченко і, відчувши наше стримане розчарування, почав виправдовувати М. С: він же людина з робочого народу, делікатничать не звик, але ж яка в нього глибока народна мудрість! І т. д. Жаль, що я не всі враження записав тоді, по свіжих слідах...
...Уявити психологію людини, яка «натворила» за часів культу особи і не хоче, не може визнати це неправедним, бо інакше виходить, що вона дарма прожила життя, що життя її було безглуздим... А хто ж це добровільно визнає? Навіть учені не відмовляються від своїх теорій, коли вже очевидна їхня помилковість. На це треба великої мужності й чесності. І от безліч отаких створюють силу інерції суспільства. До старих гріхів додаються нові — і знов виростає покоління, зацікавлене у спотворенні істини...
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
