Лівобережці лягли під музейне скло

      Власним музеєм може похвалитися кожен театр. І навіть якщо статистика натякає на помилковість цього твердження, це зовсім не обмовка, насправді так воно і є. Просто дехто вже встиг оформити свою історію в експозиції, а фонди майбутніх музеїв ще й досі чекають свого часу вдома у театралів, у костюмерних чи в особистих архівах акторів та режисерів. Театр драми і комедії на Лівому березі днями поповнив лави тих, хто систематизував свою історію й урочисто відкрив власний музей. А першими про його необхідність заговорили актори-лівобережці.

      Історія театру починається у травні 1978 року, коли тодішній міністр культури Безклубенко запросив режисера Едуарда Митницького на розмову з приводу створення в Києві нового театру. Перший збір трупи відбувся 7 вересня того ж року — цими епохальними повідомленнями починається експозиція. З тридцяти акторів першого складу трупи досі в театрі працює шестеро — Тетяна Камбурова, Володимир Іллєнко, Анатолій Васильєв, Галина Корнєєва, Борис Литвин, Володимир Потапенко. Перша прем'єра — «Высшая точка — любовь» за Феденьовим — є одночасно і заявкою на актуальність, упритул до наближеної до виклику суспільній системі. Власне, нічого оригінального в цьому і не було, якби не 1978 рік — «брежнєвська» демократія тоді була єдино можливим варіантом плюралізму.

      Далі — репертуарна афіша того часу: Стельмах, Хоролець, Петрашевич... Сучасний театр бере до роботи сучасну драматургію, ставить знакові твори Друце, Васильєва, Бикова. І знаходить розуміння у публіки, про що свідчить хоча б квиток на виставу лівобережців, датований 1982 роком, який люб'язно передала музеєві одна театралка. Поруч — її ж стаття у заводській стіннівці про Театр драми і комедії.

      Окремі стенди присвячені окремим, найзнаковішим та найрезонанснішим виставам: «Анна Кареніна», «Живий труп», «Майн кампф, або Шкарпетки в кавнику»... Гастролі, фестивалі, російська п'єса на сцені театру — лівобережці згадують про всі складові своєї історії. І віддають пошану тим, кого вже немає серед нас, але хто мав безпосередній стосунок до створення театру. Стенди «Пам'ять» — це ще одна подяка Павлу Морозенку, Борису Романову, Ярославу Стельмаху.

      Процес вирішення житлового питання також ліг під музейне скло. До 1990 року театр не мав свого приміщення, грав на 15 сценічних майданчиках міста, для репетицій же лівобережці змушені були використовувати не лише склади чи квартири, а й ...підвіконня під'їздів. І ось — велике будівництво: міська влада передала в розпорядження театру приміщення кінотеатру «Космос», від якого залишився один підмурівок. З радістю та бажанням якнайшвидше вселитися у новий дім театр накинувся на роботу. У листопаді 1990-го отримали ключі від своєї домівки i... зачинили її двері ще на півтора місяця — будівельних недоробок було ну дуже багато...

      Є в музеї і шматочок кабінету худрука Митницького — Едуард Маркович надав для експозиції найдорожчі для себе фотографії, якими рясно завішані стіни його робочої кімнати. Два окремих стенди — ескізи костюмів авторства художників Олега Луньова та Олександра Друганова. На чільному місці — дипломи багаторазових перемог премії «Київська пектораль».

      «Ми зробили перший крок, — каже завідувачка музею Галина Леонідівна Павленко. — Сьогодні тут представлено близько трьохсот матеріалів, але далі цю експозицію ми будемо вдосконалювати».

      Епоха в театрі — це те, що минає і... залишається. У поглядах героїв старих фотографій, у словах, що прочитуються між рядками рецензій пожовклих від часу газет, у відблиску скла, за яким — поразки і перемоги, розчарування й овації, мрії... Київ збагатився ще одним музеєм, а Театр драми і комедії — ще одним доказом своєї значимості в контексті епохи, яка все ж таки минає...