Простелені долі

      Брати Георгій та Платон Майбороди, здається, все життя прожили разом. Один за одним навчалися в класі українського класика Льва Миколайовича Ревуцького, автора безсмертної Другої симфонії та хорової поеми «Хустина». Разом воювали, разом потрапляли у полон, видиралися з концтабору. Майже одночасно викладали в консерваторії, з невеличким відривом отримували визнання і урядові нагороди.

      Та й народилися вони обоє з різницею рівно у п'ять років — 1 грудня, на одному полтавському хуторі Пелехівщина, у співучій сім'ї, де прадід був чумаком, батько з матір'ю співали в церковному хорі, а дядько сам виготовляв музичні інструменти. І тепер, відійшовши у вічність, приречені разом відзначати свої посмертні ювілеї. Як оце зараз — 90 років виповнилося б Георгію Іларіоновичу і 85 — Платонові Іларіоновичу.

      Зовні подібні між собою, схожі на свою матір, — кругле обличчя, міцна статура, кучеряве волосся, що лягало на українській голові бетховенською «гривою», з якою тільки і шлях був один — до Києва! До консерваторії! Водночас такі несхожі за обдаруванням — старший тяжів до монументальних форм, оперних, симфонічних, молодший же охочіше писав пісні; музику ж до кінофільмів, до театральних вистав створювали обоє — бо то був заробіток, бо то була ознака професіоналізму, який здобули в alma mater.

      ...З консерваторією, утім, довелося трохи зачекати — і старшому, який повчився ще в Кременчуцькому індустріальному технікумі, і молодшому, що й нот толком не знав. З гумором про це згадував Платон: «Я міг вільно вказати «до» або «фа» на клавіатурі фортепіано, вільно зіграти (звичайно, по слуху) вальс «Осінній сон» і половину моцартівського «Турецького маршу». Знав, що на світі були Бетховен з його «Героїчною симфонією» та Глінка з «Русланом і Людмилою...» Та вища освіта усе ж таки відбулася, і вже 1948 року на Першому з'їзді радянських композиторів Андрій Штогаренко, тоді Перший секретар спілки українських радянських композиторів, відзначить: «Зросла обдарована композиторська молодь: Рождественський, Жуковський, Філіпенко, Георгій Майборода, Коломієць, Рожавська, Дремлюга...» Уточнить — Георгій; Платона у списку ще немає. Може, це й на краще; страшний був час, і на повну силу складалися списки «формалістів», «антинародних композиторів», «космополітів»...

      У 1962 році започаткували Шевченківську премію, донині найвищу нагороду українських митців. Серед перших лауреатів — Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода — за свої ліричні пісні. Зараз у списку немає Георгія; через рік премію за одну з чотирьох опер присудять йому.

      Ще на початку 80-х дві опери Г.Майбороди — «Арсенал» (про повстання робітників у Києві) та «Милана» (про возз'єднання Західної та Східної України) ще йшли, здається, в Національній опері. Нині ж зрозуміло, через свою політичну неактуальність — забуті. Як і багато інших. Забуваються і Платонові пісні, як і весь пласт масової радянської пісні. Все перетворене на мотлох, і шлях, здається, один — до Смітника Історії...

      А жаль. Історію час від часу потрібно переглядати, долаючи стереотипи; що ж, зачекаємо тих часів, коли можна буде обережно переглянути накопичене в радянський час. Відсіявши лушпиння. Залишивши перлини. Вибачивши надмірну заполітизованість — а чи можна було інакше?

      «Деякі з українських композиторів відірвані від живої радянської дійсності і не відчувають її пульсації, відображуючи у своїй творчості вузенький світ суб'єктивних образів, почуттів та настроїв», — ось воно, дихання післявоєнних років. Еге, попалися, ренегати, — і звісно ж, Платон напише на слова Олекси Ющенка не що інше, як «Пісні про Героїв Соціалістичної праці». Та вже через кілька років виникнуть справжні, неблякнучі перлини: «Білі каштани» (1953) «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Рушничок» (1959), «Вчителько моя» (1967) — усі на вірші Андрія Малишка.

      В Універсальному словникові-енциклопедії (УСЕ, 1999 р.) надибуємо глибокодумні рядки: «Вірші Малишка сповнені внутрішнього конфлікту між політичною заангажованістю і ліричним талантом». Ій-бо так, причому стосується сказане не тільки Малишка, а й інших поетів; а що тоді говорити про композиторів, служителів найліричнішого з мистецтв? Музику взагалі не пояснити словами; чи не тому з пріснопам'ятних часів тягнеться нездоланний стереотип: музика повинна відображати соціальні структури, виражати ідеї, отже, — формувати ідеологію. Поставимося до цього з розумінням — адже саме звідти ми отримали такий непересічний феномен як масова пісня. Бо як не крути — а доводиться визнати її музичну вартість, дивний засіб знайдення шляхів до сердець. Російське телебачення, до речі, сповна використовує ідею everygreen («Старые песни о главном»); хотілося б, аби до цього додумалися й наші ЗМІ.

      Та українська лірична пісня заслуговує на особливу увагу: називаючись «масовою», вона, власне, ніколи нею не була, і чи не виручило нас тут одвічне «хуторянство», на відміну від руської «соборності»? Масовість — феномен не виконання, а сприйняття музичного твору, в даному випадку — пісні; щоправда — теж відносний, зважаючи на нинішні нав'язливі розкрутки, та не про них зараз мова...

      ...Нинішні ювілеї братів-композиторів Георгія та Платона Майбородів — чудовий привід для рефлексій над музичною спадщиною недавніх часів. І найперше над піснею — феноменом, що й нині приваблює якоюсь особливою мелодійною повнокровністю, насиченістю, що вимагає, у свою чергу, великих естрадних голосів, зрілих, статних, «фактурних» співаків. Ніде правди діти: стриманість часом межувала зі скутістю, а сценічність — із ходульністю; шляхетність переходила у бундючність, а цнотливість — у манірність. Щось у цьому було — від початку трохи старомодне, трохи перезріле; та водночас — міцно вкорінене, людяне й щире.

      І була Музика — настояна на ліричних романсових інтонаціях, на рельєфності оперного аріозо, на упізнаваному сплаві, щоправда, суто радянському, — особистого й надособистого, гімнічного й лірично-інтимного (що вдієш — було!), з гарно продуманою кульмінацією: з підвищенням висоти й гучності, з ущільненням супроводу («І на тім рушничко-ові-і...»).

      Вона говорила без слів, щоправда, використовуючи вербальний потенціал (слова ж угадувалися!). Вона була традиційна, чесна й щира, вона нічого не приховувала, навіть своєї радянськості, й цим була особливо трагічна, і цим хвилювала. Щемливі романсові оспівування, насичені акорди супроводу вкупі з бадьорими висхідними зачинами типу гімнів і козацьких похідних — зворушливі мітки «етапав бальшова путі». Композиторам випало творити саме тоді; але ж нині ми завдячуємо їм безліччю якісних творів у цьому жанрі (ні, не повертається язик називати його «радянською масовою піснею»). Бо лишилися Білашеві «Ясени» та «Лелеченьки», «Києве мій» Ігоря Шамо, «Летять, ніби чайки» Юдифі Рожавської, «Очі волошкові» Степана Сабадаша і «Пісня про рушничок» Платона Майбороди... Останній, між іншим, подобався не всім — говорили, нібито в діаспорі деякі газети визнавали його «більшовицьким опієм» — а не дай Боже сподобається!

      Проте в Георгія Майбороди, крім згаданих опер, є ще дві — «Тарас Шевченко» та «Ярослав Мудрий»; а ще — п'ять симфоній, хорова музика. Є ще один «твір» — син Роман Георгійович, один із кращих українських баритонів, теж лауреат Шевченківської премії. Є дві сотні Платонових пісень. І є головне в цій сім'ї — рівно простелені рушники композиторських доль. Слід на землі, слід чесний і щирий, прямодушний навіть у своїх помилках. І тому — вшануймо їх сьогодні. А відповідають нехай ті, хто ці помилки примушував робити.