Побачити Нью-Йорк і... померти

      Днями отримала з дому, з України, листа. «Страшна новина, — пише мама майже за Стефаником, — загинув  чоловік твоєї шкільної подруги. Загинув у Росії, десь у Підмосков'ї, куди їздив на заробітки. Та ще й скільки порогів треба було бідній молодій жінці пооббивати, щоб привезти тіло додому, бо Росія — то ж чужина...» — з гіркотою й болем підсумовувала в листі мама.

      Для моїх рідних консервативних полісько-подільських широт такі випадки — справжня трагедія. Бо востаннє домовини з чужини з нашими хлопцями в них привозили сюди з Афганістану. Прочитавши невеселий мамин лист, вкотре замислилася про життя і смерть взагалі й на чужині зокрема. Жити тут нашій людині дуже нелегко, а померти?

Після смерті — сім кіл пекла формалізму

      Віце-консул Генерального консульства України в Нью-Йорку Сергій Куликов каже, що на території Нью-Йоркського консульського округу, тобто на одній четвертій території США  (в Америці чотири українськi консульськi округи), щороку помирає в середньому 15-20 громадян України. Причини різні. Більшість закінчують свою земну дорогу через старість і супутні їй хвороби, як правило, серцево-судинні й онкологічні. Решта — внаслідок різноманітних трагічних випадків.

      «Ви, напевно, пам'ятаєте випадок, який стався два роки тому в містечку Вестмонт (штат Нью-Джерсі), — розповідає Сергій Куликов. — Про нього багато писала американська преса. Громадянин Америки містер Барні на очах у свого 4-річного сина зарізав 25-річну дружину Аллу, яка приїхала до США з Миколаєва. Генеральне консульство, звичайно, в таких випадках намагається зробити все, що в його компетенції та можливостях: розшукати родичів в Україні, допомогти відправити на батьківщину домовину з тілом померлого чи урну з прахом. Місія, повірте, не з легких, але життя є життя й ми намагаємося допомогти».

      Найстрашніше в історії, про яку розповів Сергій Куликов, напевне, продовження. Усі ці роки батьки небіжчиці марно намагаються добитися від відповідних американських установ всиновлення свого внука, якого в Америці виховують чужі люди. Його маму поховали в Україні, батько-вбивця відбуває покарання у в'язниці, а дідусь і бабуся через моря й океани ніяк не можуть достукатися до забюрократизованої американської Феміди.

      «Взагалі-то, — продовжує Сергій Куликов, — якщо говорити не про емоційний, а про формальний бік цієї проблеми, то існує Закон України «Про поховання та похоронну справу», а також спеціальна Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок поховання громадян України, які померли на території іноземної держави». Саме цими нормативними актами ми й керуємося у своїй роботі. На практиці це буває приблизно так. До Генерального консульства надходить запит від поліції з проханням підтвердити (чи заперечити) громадянство покійного (як це було кілька років тому, коли на одній із станцій нью-йоркської підземки знайшли труп чоловіка, який нібито покінчив життя самогубством). Ми у свою чергу робимо запит до Міністерства закордонних справ України, а те звертається на місця, щоб отримати необхідну інформацію про загиблого чи померлого. Для того щоб домовина з тілом чи урна з прахом могли перетнути обидва кордони, необхідно зібрати немало документів: анульований паспорт з відміткою про смерть його власника, свідоцтво про смерть, довідку про проведення медичної експертизи, де обов'язково має бути відзначено про відсутність у покійного чи покійної інфекційних захворювань, довідку про кремацію, якщо йдеться про відправку урни з прахом, довідку про відсутність сторонніх вкладень (зброї, наркотиків, контрабанди тощо), якщо йдеться про транспортування домовини. Останню довідку має право видавати лише консульська служба України після огляду труни уповноваженим дипломатичним працівником. Перед відправкою на батьківщину домовина чи урна з прахом мають бути «опечатані» представником Генерального консульства України».

      Ось така формалістика. Без її дотримання дорога додому, навіть у домовині, буде закритою. Добре, якщо людина в Америці мешкає на законних підставах (а таких серед громадян України меншість) і подбала про свою смерть, хоч як це парадоксально звучить, завчасно, сплачуючи так званий life insurance (15-20 доларів щомісячно, у залежності  від суми страхового полісу й вікового цензу). А як бути, якщо людина перебуває в чужій країні нелегально або за життя не наскладала собі в Америці грошей на «чорний день»? Наприклад, у того бідолахи, чий труп поліцейські знайшли на рейках нью-йоркської підземки, на рахунку було аж...50 доларів. Або той іммігрант із Сум, який тільки-но приїхав до Америки, вигравши в лотерею «зелену» картку, й не встиг заробити собі ані на життя, ані, тим паче, на смерть. У бруднючому, набитому злочинцями Брукліні, куди приїхав сповнений надій на прекрасне життя, він кинувся вночі захищати свою дружину, котра поверталася пізно з роботи, й дістав кулю в груди від чорношкірої бандитки. Або та літня жінка, чий портртет у траурній рамці я побачила в одній з українських церков Нью-Йорка у перші дні свого знайомства з Америкою. Вона не мала навіть рахунку в кредитівці (українська фінансова установа), бо всі тяжко зароблені гроші переказувала в Україну, задля чого, власне, й приїхала на чужину. Прибираючи чужі хати й вдихаючи «хімію» з барвистих флаконів, яка начебто полегшувала її працю, вона й не підозрювала, що разом із доларами «заробляє» ще й смертельну алергію, яка зажене її в могилу. Так само українська громада збирала гроші й для іншої молодої жінки, котра працюючи садівником у мільйонерській резиденції,  втопилася  серед білого дня в басейні. Не тому, що вирішила покінчити життя самогубством, а просто ненароком зачепилася за кущ троянд й полетіла в воду, яка стала для неї безоднею, бо плавати бідолаха не вміла й жодна жива душа не почула її лементу про допомогу.

Транспортувати тіло з Нью-Йорка до Києва коштує близько чотирьох тисяч доларів

      Такі приклади можна наводити й наводити. Наше Генеральне консульство в цих ситуаціях, на жаль, невеликий помічник, його фінансові можливості обмежені. Транспортування ж домовини з тілом небіжчика чи набіжчиці з Нью-Йорка до Києва обходиться, за приблизними підрахунками, від двох до чотирьох тисяч доларів. Очевидно, саме з огляду на таку арифметику, більшість родичів тих, кому суджено було померти в Америці, обирають кремацію.

      «Якщо ситуація зовсім критична, — пояснює віце-консул Сергій Куликов, — ми можемо виділити кошти для транспортування зі спеціального консульського фонду, але з наступним відшкодуванням позичених грошей в Україні. Ще один вихід в таких ситуаціях — звертатися до доброчинних фондів, кредитівок, друзів. Українська громада дуже милосердна й завжди відгукується на чуже горе».

      Перше, що треба зробити, коли йдеться не про транспортування тіла в Україну, а про поховання в Америці, це звернутися до похоронного бюро або похоронного дому й довірити всю підготовку до похорону й сам похорон його директорові. До речі, цих бюро, зовні, як правило, неймовірно розкішних за архітектурою й убранством будинків, в Америці на кожному кроці. На відміну від України.

      Чарльз Тагарт, похоронний директор Nasevich Funeral Home у Філадельфії, каже, що в цьому «бізнесі» він уже 20 років, в місті його знає кожна українська родина, бо в нього дружина — українка.

      Далі Чарльз переходить до арифметики і в деталях, як, мабуть, і належить похоронному директорові, наводить весь кошторис. За його підрахунками, виходить, що всі послуги «тягнуть» щонайменше на 12 тисяч доларів. Це на найскромніший похорон, без будь-чого зайвого. Похоронна служба бере на себе й виклик родичів покійного з України, сконтактовуючись з американською консульською службою в Києві. Хоча  далеко не завжди їй вдається вирішити це позитивно. Нерідко трапляється взагалі парадоксальні ситуації: американські лікарі не мають права відключити, скажімо, безнадійно онкологічно хворого від апарату штучного дихання без згоди його рідних,  доброчинна організація (найчастіше це Червоний Хрест) не має більше можливості оплачувати лікування приреченого пацієнта, а американська консульська служба в Києві ніяк не наважується дати дозвіл його рідним на в'їзд до США, щоб там, бува, не залишилися.

      Є ще одна проблема в скорботній метушні довкола похорону. Це місце на цвинтарі. Наприклад, на Свято-Андріївському цвинтарі в місті Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі), найвідомішому українському цвинтарі в Америці, його можна придбати сьогодні за 1600-2500 доларів. Так сказала принаймні мені його адміністратор Анастасія Грибович.

      Пригадую, як у перший рік мого перебування в Америці український Нью-Йорк приголомшила трагедія. Під голосіння різдвяних дзвонів батьки ховали в Бавнд Бруку свого єдиного сина. Йому не виповнилося ще й десяти. Вони залишили його в Україні немовлям, коли вирушали на заробітки до Америки. За роки тяжкої праці  їм так і не вдалося «виробити паперів», і тоді вирішили дати зароблені гроші на хабар, щоб «стягнути» до Америки улюбленого сина. Вони не уявляли життя без нього, і їм-таки вдалося перевезти його сюди. За кілька днів до Різдва, щасливі, вони всі троє їхали до української церкви. На повороті в їхнє авто несподівано з усієї сили врізався мікроавтобус. Страшна сила удару викинула сина на асфальт. Закривавлені від отриманих ран, батьки кулею вилетіли з автомобіля й побігли до тіла, яке нерухомо лежало на холодному нью-йоркському асфальті. Але воно вже було мертвим.      

      Повертатися в Україну батьки не хотіли — надто болісно. Залишатися в Америці не могли — надто гірко. Але треба жити. От тільки як, де знайти прихисток неприкаяній приблудній українській душі, викинутій на узбіччя чужого свята життя, на манівці чужих цивілізацій, на смертоносні «гайвеї», якими жене й жене її зла окаянна сила?

Катерина КІНДРАСЬ.

ТІЛЬКИ ЦИФРА

           Статистика щодо наших земляків, які працюють за кордоном, невблаганна. Лише за останні півроку їх загинуло близько 480. Найбільше смертельних випадків, за даними МЗС України, зафіксовано у Португалії, Італії, Іспанії, Чехії та Росії. Більшість загиблих — чоловіки, адже саме вони частіше беруться за роботу на виробництвах, де є загроза життю. Остання найбільша трагедія із нашими заробітчанами сталася у Чехії — наприкінці зими. У Празі, в пожежі, загинуло троє українських заробітчан. Найбільше наших громадян виїжджає на заробітки за кордон зі Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Донецької областей, а також Криму. Сьогодні ж, за різними оцінками, за кордоном працює від 3 до 7 мільйонів наших громадян. Найбільше наших заробітчан працює у Росії — приблизно півтора мільйона. Далі у списку — Португалія, Іспанія, Італія та Сполучені Штати. Офіційно ж за кордоном перебувають лише трохи більше як 200 тисяч українців.