Оголошено переможців XV Одеського кінофестивалю
Під час закриття фестивалю у Києві 20 липня журі XV Одеського міжнародного кінофестивалю оголосило переможців. >>
Я дуже люблю згущенку. Люблю вкрай рідко, але сильно. Як відомо, специфіка цієї речовини полягає в тому, що жерти її, не запиваючи водою, практично неможливо. Декілька ложок — і все, перетворюєшся на Сухова. З водою все набагато веселіше. Єдина проблема — це моторошний стан роздратування, який очікує на кожного пожирача згущенки відразу після причастя. Організм почувається фігово. Він незадоволений такою трапезою. Подає сигнали нудоти. Він надуває шлунок і верещить: де овочі? де каші? де збалансоване харчування? Який дебіл напхав мене цим приторним гівном?
Мушу визнати, що всі ці канделябри організму швидко гаснуть, — і велич згущенки не зазнає жодних деформацій у моїй свідомості; минає трохи часу, і це «приторне гівно» приходить до мене у славі й світлі прожекторів, рука хапає консервний ніж — і масакра з подальшими вибриками канделябрів організму повторюється.
Поміж усіх популярних письменників сучасності я найбільше остерігаюся тих, які за своїми властивостями дуже подібні до згущенки. Їхні романи можна споживати кілограмами, до повного виснаження свідомості від такої одноманітної дієти. Ось лише декілька характерних письменників-згущеночників: Артуро Перес-Реверте, Харукі Муракамі, Віктор Пєлєвін, Жан-Крістоф Гранже, Борис Акунін.
Коли у продажі з'являється нова книжка котрогось із них, я намагаюся її не купувати. Ну її в баню, таку новинку. Але тому їхні тексти і є згущенкою, що всупереч бажанням і здоровому глузду я час від часу повертаюся додому з новою книжкою такого автора, — і починаються канделябри.
Акуніна, Бог свідок, не купував і не читав уже давненько. Після монастирської міс Марпл, що вистежила чорного монаха, ніякого Чхартішвілі обіцяв собі на поріг не пускати. Але перед відпусткою таки оскоромився. Купив, значить, дітям — по FM-радіо, а не дітям — «Ф.М.» Акуніна у двох томах. Якби там на обкладинці було зазначено, що це роман із серії «Приключения магистра» (про Ніколаса Фандоріна, галімого нащадка славного Ераста Петровича), — дулю б я спокусився. Але там нічого такого не написали, навіть навпаки — портрет Достоєвського на обкладинці першого тому і якийсь покемонський бойовик — на другому. «Постмодернізм, значить, — подумав я. — Ну-ну, пістон Пєлєвіну, напевно». Міркувань про пістон Пєлєвіну важко було уникнути, надто постарався Акунін увиразнити свої наміри, розцяцькувавши той таки портрет Достоєвського ідейними доповненнями: на лівому плечі класика павутиниться Спайдермен, а за правим — зачаївся вже згадуваний покемонистий самурай.
Процес читання кого-небудь із «згущеночників» має ще одну особливість. Поки стежиш за сюжетною карколомністю, в голові постійно тримається враження: «Йоптить, ето же шедевр!». Але варто добігти дистанцію, як «шедевральні» якості тексту стрімко випаровуються, і вже через тиждень-два неможливо згадати, як там звали головних героїв і що вони робили такого, чого не робили у попередньому романі. Втім це і є якісна белетристика — швидкісна література, що за силою впливу наближається до телепрограми.
Як і в попередніх історіях про Ніка Фандоріна («Алтын-Толобас» та «Внеклассное чтение»), Акунін просуває свою оповідь паралельними маршрутами. До цієї ідеї читач уже звик: події дев'ятнадцятого століття проектуються на сучасність, і люди-події постійно перегукуються через усі ці роки, ніби проживають одне і те ж саме життя у різних декораціях.
Своїми новими митарствами Нік Фандорін завдячує Достоєвському двічі. По-перше, він поринає у пошуки невідомого рукопису класика, різні частини якого потрапили до рук негідників (за одним винятком), а по-друге — всі його пригоди є віддзеркаленням сюжетних колізій того ж таки «невідомого» роману Федора Михайловича, який насправді є одним із варіантів «Злочину і кари». Сам текст цієї «культурної реліквії» Акунін подає як винагороди — і читачеві, і своєму головному герою. Містифікований варіант «Злочину й кари» — також детектив, у якому серійним убивцею виявляється не Раскольніков, а один маніякуватий другорядний персонаж — Свидригайлов.
Стилістичні досягнення Акуніна цього разу справді викликають непідробну заздрість-пошану. Щоб «змусити» Достоєвського написати цей детектив, він звів докупи чимало історичних реалій, які чудово вмотивовують вірогідність існування саме такої — радикально белетризованої — версії «Злочину та кари». Відтепер шкільні учителі знатимуть, про що розповідати дітям. До їхніх послуг, наприклад, чудова лекція «Еротизм у житті й творчості Ф.М.Достоєвського», а також конспективний матеріал про інші його згубні пристрасті та непрості взаємини з рештою тогочасних класиків і видавців, із яких наймерзенніший — жмот Тургенєв.
Здається мені, такої апетитної банки згущенки від Акуніна ще не було. Та й у жанрі «романів про романи» — це також помітне досягнення, адже йдеться не про суто літературну гру, плодами якої можуть обжиратися здебільшого музейно-архівні щуряки, а про урок поп-літературознавства. Найважливіше, що в цій витівці немає жодного цинізму. А відтак нікому навіть не спаде на думку «захищати» класика від такого сумлінного переписування. Зрештою, Акунін просто нагадує, що класичні російські романи свого часу теж вважалися звичайною белетристикою.
Під час закриття фестивалю у Києві 20 липня журі XV Одеського міжнародного кінофестивалю оголосило переможців. >>
Три картини художника з Макарівщини Анатолія Марчука нещодавно були продані на аукціоні у Тетієві >>
Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка хоча б раз не чула у виконанні цього прославленого артиста художнього слова усмішки Павла Глазового чи Остапа Вишні або ж поезії Тараса Шевченка, чию творчість він підняв на неосяжну висоту. >>
Здорова видавнича стратегія — перекладати резонансні світові новинки, а тоді повертатися до публікації раніше не відомих українському читачеві творів того чи того автора. >>
У Черкасах урочисто відкрили меморіальний знак одному з авторів проєкту обласної філармонії — видатному українському архітектору, члену Національної спілки архітекторів України Леоніду Степановичу Кондратському. >>
Учасник етноколективу «Троїсті музики», артист «Дикого театру» Микола Ленок поліг у бою, захищаючи Україну поблизу міста Часів Яр на Донеччині. >>