Гайдай і його команда

      Переконаний, прийде час, коли місцеві історики й краєзнавці аналізуватимуть, як позначилися на економіці Варвинщини поспішні реформи аграрного сектора за останнє десятирiччя. Не гадатиму, які висновки вони зроблять. Однак ствердно скажу: повз їхню увагу не пройде досвід господарювання ТОВ «Дружба-нова» на чолі з молодим і амбітним Сергієм Гайдаєм. Саме в цьому господарстві сталися помітні позитивні зрушення. Саме це товариство, за словами озерянського сільського голови Миколи Демиденка, відкрило для багатьох селян ворота у добробут.

Молодо — не зелено

      Моя перша зустріч із Сергієм Гайдаєм відбулася з десяток років тому на Срібнянщині. Була жнивна пора. Стояла нестерпна спека. Керівники району запропонували подивитися жнивний темп робіт. І ось біля контори одного з товариств нашу увагу привернули іномарки, а біля них — група молодих людей у шортах, пляжних майках та шкіряних «в'єтнамках» на босу ногу, що дуже контрастувало з моїми супроводжуючими у краватках.

      — Це зі своєю командою Серьожа Гайдай із Озерян, що на сусідній Варвинщині, — поінформував один із районних керманичів. — У фермери хлопці подалися. Думають Бога за бороду взяти. А оце, мабуть, комбайна приїхали просити...

      Однак відразу ж після рукостискання й знайомства хлопці розвіяли чиновницький скептицизм. Навпаки, сказали, шукаємо клієнтів, кому б комбайни у найми віддати, бо своє збіжжя вже обмолотили. «Чого ж їм стояти без діла. Хай би десь копійку заробили для господарства. Кредити треба ж чимось віддавати», — діловито розмірковував високий білобрисий юнак, на якого мої супутники й вказували, що це Сергій Гайдай.

      Слово за слово — вийшла розмова. І хоч Сергій Анатолійович та його менеджери, як він відрекомендував членів своєї команди, аж ніяк не були схожі на класичних керівників колгоспів та районів, одначе своїми роздумами та міркуваннями про розвиток АПК викликали довіру і повагу. Відчувалося, що хлопці не з чужих слів знають ціну хліборобського поту, заробленій мозолями копійці. Й справді, господарювати самостійно на землі Сергій Анатолійович почав у неповні двадцять літ. Як він сам сказав: «Записався у фермери». На зустрічне запитання «Не побоялися?» відповів: «Вовка боятися — в ліс не ходити».

      Півсотні взятих для оборобітку гектарів землі стали доброю школою. Адже господарювати довелося у надскладних тогочасних економічних умовах, коли правила гри держави і фермера, які й дотепер не чітко виписані, тоді ще тільки розробляли. А ще й — штрафні санкції та недружні погляди земляків на новоявлених «куркулів».

      Однак перші результати обнадіювали. Сергій Гайдай зі своєю командою вже бачив перспективу. Не так скептично ставилися до нього й озерянські аксакали. «Молодо — не зелено, — гомоніли вони на лавочках під парканами. — Це якраз той недолік, що швидко проходить». І один за одним потяглися до земляка із проханням взяти в оренду й їхній земельний наділ.

      Так у березні 2001 року на території Озерянської сільської ради гайдаєвці взяли в оренду 2,5 тисячі гектарів селянських паїв і створили товариство «Дружба-нова». В Озерянах до цього часу був колгосп «Дружба». Ні люди, ні нова команда не захотіли відмовлятися від цього символічного слова. Однак вирішили, що прийшов час господарювати по-новому, а не дідівськими методами. Ось так і народилася «Дружба-нова».

Змелеться — хліб буде

      Узяті в оренду землі у перший рік дали на круг близько двадцяти центнерів врожаю. Такий результат декого засмутив. Мовляв, отак вкалували, а зерна намолотили — зграї горобців на  обід.

      — Для першого разу це нормально! — остудив «плач» Сергій Анатолійович. — Згадайте, яку цілину на полях ми піднімали, які бур'яни корчували.

      Ще рік-другий «новодружбани» сподівалися на солов'їні трелі державних мужів, які обіцяли підтримати вітчизняного сільгоспвиробника пільговими кредитами, сучасною технікою, дешевим пальним. Та з шкільного курсу літератури згадали, що обіцянка — це цяцянка. Але в дурні в «Дружбі-новій» пошиватися не хотіли. Адже вони не якісь там зальотні інвестори, які налетіли, аби вершки зняти. А тут же треба щоденно із земляками бачитися. У Сірка очей не напозичаєшся.

      — Ми зрозуміли, — констатує Сергій, — що треба розраховувати на власні сили. Техніка нам дісталася латана-перелатана. Ламалися у борозні плуги, жаткам не вистачало сил класти зернові у покоси. Ось тоді ми й ризикнули взяти сім мільйонів гривень кредиту. Що віддавали під заставу? Клали власну голову на плаху. А куди було діватися!

      Багатьох у районі така сума взятого «новодружбанами» кредиту шокувала. Не секрет, що дехто потирав руки і чекав, коли цих вискочок оголосять банкрутами. А Гайдай зі своїми менеджерами ще міцніше стиснув чепіги плуга, ще глибшу робив борозну. Жорстко контролювали використання кожної гривні. Вся позика пішла на розширення й оновлення виробництва. Зернові сіяли з добривами, посіви обробляли від шкідників, у земляне ложе лягало зерно супереліти та еліти. У такий спосіб нарощували врожайність. Щороку кожен гектар посівів додавав близько п'яти центнерів збіжжя. І ось минулого року на круг у «Дружбі-новій» уже намолотили по 55 центнерів. Нинішній рік теж буде врожайним.

      Закупили сучасну техніку, обладнання. А заодно — й млин, бо взяли в оренду кульгавий хлібозавод споживчої кооперації. «Чому ми мали комусь переплачувати за борошно, коли своєї пшениці — гори», — коментує той крок Сергій Анатолійович. Спасибі й тодішньому керівництву району. Хоч і командними методами, та все ж було реалізовано гасло: «Купуй Варвинське!». І не тільки хліб, здобу, а й ковбаси, безалкогольні напої з хлібозаводського ситроцеху. Це було на користь і району, й людям, і товариству. Думається, відродити таке гасло вистачить патріотизму й нинішнім керівникам району. Адже бюджет треба наповнювати, робочі місця треба надавати.

      За три роки «Дружба-нова» зуміла повернути взятий кредит. Це зміцнило до них довіру банкірів. І Гайдай знову поліз у кредитний зашморг. «Інакше господарювати тепер не можна», — коротко пояснює. Спорудили фінську сушарку продуктивністю 120 тонн на добу. Але валове виробництво зерна зростало і довести його до ладу вже не встигали. Тоді закупили й змонтували ще одну сушарку. Цього разу — американську, продуктивністю до шестисот тонн на добу. «Ми тепер можемо за добу переробляти 800 тонн зерна. Не кожному елеватору таке під силу. До того ж можемо жнивувати, коли вологість зерна сягає 25 процентів», — задоволено каже Гайдай.

Ріпак? Нехай буде й так!

      За п'ять років у «Дружбі-новій» значно зріс технічний потенціал. До змонтованих сушарок доплюсуємо сім «Славутичів», два К-701. А ще чимало всілякого грунтообробного реманенту. Щороку на технічне переозброєння йде приблизно півтора мільйона гривень.

      Але нове для Сергія Анатолійовича — не просто нове. Воно має бути найпрогресивнішим, найдосконалішим. Саме таким на даний час він вважає придбаний зерносівальний комплекс «Хорш-Агросоюз». У нього вклали більш як два мільйони гривень. Але гра, каже Сергій, варта свічок. І він називає не тільки ціну комплексу. Агрегат має 425 кінських сил. Ним за добу можна засіяти до 600 гектарів із одночасним внесенням рідких та гранульованих добрив і прикотковуванням грунту. Така багатофункціональність агрегату, говорить він, дозволяє економити і пальне, і час, відведений на сівбу зернових. До речі, комплексом можна сіяти як дрібнісіньке насіння ріпака, так і горох. А це від 3,5 до 300 кілограмів на гектар. «Уявіть, — каже директор, — такі технічні можливості і нашу потребу на сівалки. А тепер однією впоруємося».

      Застосування енергозберігаючих технологій дає можливість «Дружбі-новій» переходити на нульовий цикл обробітку грунту. Тобто тепер можна сіяти зернові по стерньових попередниках без підготовки площі. У такий спосіб цього року вже сіяли ячмінь. Утім, каже Гайдай, такі технології — дивина тільки для нас. На Заході — це вже норма.

      — «Дружба-нова» — полігон не тільки для новітньої техніки і сучасних технологій. Експериментують тут і з вирощуванням нових сортів зернових та технічних культур. «Ми сіємо все, що добре родить і приносить добрі гроші в касу. Це — горох, ячмінь, кукурудза, соняшник, пшениця, жито. І, звичайно ж, ріпак. Було немало суперечок, сіяти його чи ні. «Він боїться морозів», — казали одні. І це правда. У «Дружбі-новій» він теж кілька разів вимерзав. «Але ж це добрий попередник і не менш цінний фітосанітар», — заперечували опоненти. Вагомим аргументом на користь ріпаку була й постійна висока закупівельна ціна на ринку. Отож в останні роки сіють його не менше 150 гектарів і намолочують на кожному більш як 30 центнерів. «За кожну тонну нам платять 1 200 гривень. А цього року пропонують і значно більшу ціну. Скажіть, яка культура з ним може позмагатися», — діловито розмірковує директор...

«Не кради!..»

      Цю біблійну заповідь Сергій Анатолійович не втомлюється повторювати людям. Спершу на такі прохання вони лише іронічно посміхалися. І доярки йшли додому з повними банками молока. Ні, Гайдай не робив засідки. Він пішов економічним шляхом і поставив зарплату у залежність від валового надою й жирності молока. Врешті, доярки самі зрозуміли, що їм вигідніше надоїти від корови три тисячі літрів молока й одержати за це сто відсотків солідної винагороди, яку аж ніяк не перекриєш щоденно вкраденим слоїком молока.

      Зросло поголів'я. У череді тепер півтисячі корів. Збільшилися надої молока. Якщо в перший рік господарювання від корови надоювали 1 600 кілограмів молока, то тепер — 3 300. Цього року, каже директор, матимуть 4 500. Це результат селекційно-племінної роботи, зміцнення кормової бази і ліквідації крадіжок.

      У «Дружбі-новій» не стоїть питання виплати орендної винагороди за земельні паї. Люди беруть зерном, продуктами, грішми. Люди мають добрі заробітки. Торік середня зарплата механізатора становила 20 тисяч гривень. «Ми повинні вчасно сплатити податки і дбати про добробут господарства й людей», — коментує цю цифру Гайдай і додає: торік лише на розвиток культури і спорту в селі витратили більш як 40 тисяч гривень. А ще — на ремонти шкіл, дитсадків, сільських доріг, будинків культури.

      Мріє Сергій Анатолійович і про облаштування у райцентрі лижної бази. «Не кожен ще в нас має можливість поїхати до Буковеля, — каже він. — А під нашої Варвою не менші крутосхили. Отож із дитинства можна призвичаюватися до екстриму».

* * *

      На зміну плановій радянській економіці прийшла ринкова. Нема сумніву, вона в нас у дечому й справді ще дика. Але хто вчасно зорієнтувався, налагодив ринки збуту, залучив інвестиції, запровадив нові технології, не тільки вижив, а й зумів зберегти напрацювання попередніх поколінь, стократ їх примножити. І поле в них не в бур'янах, і тваринницькі приміщення не світять вибитими вікнами, а в них хрюкає й мукає худоба. Значить, не перевелися ще господарі. На Варвинщині в першому ряду серед них — Сергій Гайдай зі своєю командою однодумців. Таких же молодих, як і він сам. З такою ж, як і в нього, гострою інтуїцією хазяїна на землі.

      Сергію Гайдаю теж було нелегко. Та й тепер за частоколом слів державних мужів інколи не видно й просвітку і доводиться йти навпомацки. Та молодечий оптимізм, завзяття, неабияке бажання домогтися місця під сонцем роблять свою справу. Це ж не жарт — за п'ять років увійти в десятку найбільших сільгоспвиробників Чернігівщини.

      Більше того: в цей нелегкий час Сергій Гайдай зі своєю командою взяли на себе відповідальність уже не тільки за долю Озерян. Тепер вони відповідають і за перспективу сусідніх Брагінців та Кухарки. «Дружба-нова» вже обробляє на території трьох сільських рад шість тисяч гектарів. А це майже двадцять відсотків орних угідь Варвинщини. А дехто казав, що Гайдай молодий та зелений!

Микола ГРИНЬ.