«Української держави насправді немає, бо немає і самого народу, отже і його Церкви», — щосили переконують сьогодні ідеологи «великої Росії». Одночасно пропагують розкол держави. «Розмежування України на Захід і Схід — єдино можливий спосіб вирішення нинішньої безкінечної політичної кризи української державності», — йдеться в анонсі прес-конференції, що відбулася 18 липня у московському прес-центрі газети «Аргументы и факты» (за участі голови партії «Русский блок», депутата ВР АР Криму від Партії регіонів Олександра Свистунова, лідера «Евразийского движения» Олександра Дугіна, лідерів «Евразийского союза молодежи» Валерія Коровіна і Павла Заріфулліна). Євразійці сподіваються на референдум щодо ліквідації української держави.
Чим же так заважає Україна «сестрі-трійняшці»? Може, тим, що українська державність вибиває з-під цієї велетенської «мильної бульбашки» виплекану впродовж століть опору її грандіозно-всесвітніх планів — історичну, культурну й релігійну.
Ідея перетворити Кремль на «державу в державі», центр світового православ'я на зразок католицького Ватикану, визріла в голові депутата Держдуми Сергія Юшенкова. «Православний Кремль стане столицею для всіх православних церков, — виклав якось він своє бачення у газеті «Аргументы и факты». — Офіційними мовами для цієї держави могли б стати російська і церковно-слов'янська, можливо, ще й грецька. Держава отримала б усі необхідні елементи незалежності: герб, прапор і гімн, свою валюту, стала б випускати марки». Утім на цьому «елементи незалежності» вичерпувалися. Адже ця «держава» мала цілковито підпорядковуватися Російській Федерації, приносячи їй неабиякий зиск. «Нова держава автоматично стане місцем паломництва не тільки для всіх православних, але й для громадян інших віросповідань, — мріяв Юшенков. — Кремль, а разом з тим і Москву очікує туристичний бум, який принесе мільярди доларів як церкві, так і бюджетам Москви і Росії». За допомогою такого утворення, на думку депутата, Москва нарешті перетвориться на третій Рим. Кремль стане повноправним членом ООН, а православні ієрархи отримають змогу брати участь у світовій політиці...
Ця грандіозна ідея не осіла пилом в коридорах психодиспансеру, а розвинулася в уяві директора Центру стратегічних досліджень ПФО Сергія Градировського та експерта Центру стратегічних розробок «Північно-Захід» Сергія Переслєгіна. Їхній проект «Русский Ватикан» опубліковано у квітні 2005 року. «Прийшов час говорити про церкву. Говорити не про догмат і спасіння, але про інституційний розвиток при Російській державі», — вважають автори проекту. «Росія уже не є світовою імперією і в найближче покоління, очевидно, нею не стане, — шкодують вони. — Це означає, що РПЦ набуде характеру «церкви національної держави», тобто стане в один ряд з Болгарською, Румунською, Сербською, Грецькою і Грузинською церквами. Повторюючи шлях перерахованих церков, вона швидко втратить всякий вплив на канонічних територіях в Естонії, Молдови, Білорусі, Україні». Автори переживають, що деградація російської церкви окошиться на «можливостях країни в грядущих геокультурних війнах». І шукають вихід: «нова церква зможе вибудовувати механізми розширення свого канонічного простору на «зв'язці» між штабом, що має функції і права держави, і приходом, що є «точкою росту» на «чужій» території». Якісь ракові аналогії та й годі! І дивна схожість з концепцією «Євразійського союзу молоді», соратника Партії регіонів: «Структура ЄСМ суміщує в собі мережевий принцип і наявність внутрішнього ордену, що керує всіма процесами»... Місце розташування такої держави Градировський і Переслєгін бачать уже не за стінами Кремля, а розпорошеним по святинях — Загорську, Соловках, Ладозі. У перелік вписали і Печерську лавру. Мусить же «православна держава» спиратися і на справжню, всесвітньо відому святиню.
Те, що Печерська лавра (заснована задовго до Москви), розташована на теренах України, не зупиняє ідеологів всесвітнього росіянства. На їхню думку, нашу державність можна «прибрати з дороги», знову перетворивши позбавлену захисту землю на «родзинку» імперії. Агонія за втраченим активізувалася після Помаранчевої революції, яка після 14-річного напівсну радикально скерувала Україну до справжньої самостійності і духовної незалежності. Україна, нарешті, взялася за збереження історичної пам'яті, зокрема, дуже неприємної для великодержавників — Батурин, Крути, Голодомор, УПА, правдиву історію слов'янства. Налагодилися стосунки з Вселенською Патріархією, заговорили про визнання Української церкви. «Без України Росія перестає бути Євразією, перетворюючись в Азію», «Євразійська експансія на захід неможлива без українського плацдарму», — заметушилися лідери «Євразійського союзу молоді». От тільки що робити з тими, які опираються? Звичайно ж, щосили роздмухувати «євразійську радість життя, що уб'є ворогів імперії». Масовий психоз «очищення від ворогів» все більше охоплює росіян. Щотижня в РФ фіксують побиття «інородців» під гаслом «Слава Росії!» Минулого року різними російськими угрупованнями було вбито 31 особу, від початку цього року — 20. Понад 50 відсотків росіян захоплені закликом «Росія — для росіян!» Минулого місяця РПЦ взялася за складання «списку ворогів церкви» на заклик учасників «круглого столу» в Даниловому монастирі. Глава синодального відділу Московського патріархату зі взаємодії зі Збройними силами протоієрей Дмитрій Смирнов запропонував створити сайт «Вороги церкви» з переліком імен і адрес. А заступник голови відділу зовнішніх церковних зв'язків протоієрей Всеволод Чаплін порадував присутніх: «Списки уже є!».
«Захищати православ'я» готуються і в Україні. Нагадаємо, 26 березня 2005 року в Дніпропетровську відбувся установчий з'їзд руху «За Русь святу і віру православну», завданням якого є «єднання всього православного світу». У численному списку організаторів — керівник «Слов'янської партії» Олександр Базилюк, лідер «Союзу православних братств» Валентин Лукіяник. Понад рік ці організації безборонно руйнували психіку мільйонів українських громадян. Незважаючи на звернення до керівництва держави Першого всеукраїнського конгресу психологів (жовтень 2005), де, зокрема, є вимога звернути особливу увагу на Московський патріархат, який використовують для маніпулювання волевиявленням людей, розпалювання ворожнечі. «Діяльність цієї конфесії вельми небезпечна, оскільки, використовуючи церковні засоби, ритуали, що, як доведено психологічною наукою, мають великий вплив на сферу емоцій парафіян, уможливлюють плюндрування самосвідомості віруючих», — сказано у зверненні.
Сьогодні «Євразійський союз молоді» оголошує в Україні «мобілізацію Сходу» проти «католицького Заходу» і «пророкує» громадянську війну. «Під Сходом України ми розуміємо її основну частину — землі, населені православними християнами», — пояснюють євразійці. А директор Інституту країн СНД, депутат Держдуми Костянтин Затулін (якому офіційний Київ заборонив в'їзд до нашої країни через «зазіхання на територіальну цілісність України») «авторитетно» заявляє, що заклик до створення в Україні єдиної помісної церкви «вносить розкол у душі віруючих». Ще двох співробітників Інституту СНД, яким СБУ заборонила в'їзд до «колиски православ'я» — Володимира Романенка і Кирила Фролова, Держдума днями відзначила почесними грамотами «За активну політичну діяльність». Кирило Фролов закликав Партію регіонів (своєрідного «троянського коня» від РФ в Україні) ні в якому разі не допускати «помаранчевих уніатів» до ідеологічних державних постів, що опікуються питаннями мови, освіти і релігії. У трактаті «Украина — сакральная территория для русского народа» («Єдиное отечество», 19 липня ц.р.) Фролов пояснив цінність Криму для Москви: «На цій землі хрестився святий Володимир, почалося руське православ'я». На цьому «сакральна тема» завершується, впродовж усього тексту йдеться про «загрозу НАТО». Торік Сергій Лебєдєв опублікував опус «Ще не вмерла Україна? Ще, мабуть, скоро помре...», де закликає визнати, що «немає ніякої української нації, тому немає сенсу в існуванні української держави». До піарщини «зникнення України» долучився й одіозний російський батюшка Андрій Кураєв, заявивши в інтерв'ю газеті «Сегодня»: «Украинского народа не существует».
До речі, у День злуки, 22 січня цього року, до Києва мали привезти копію Туринської плащаниці, виготовлену й освячену для України (таких у світі є вісім). Святиню (що духовно єднає християн) планували розмістити у Софійському соборі, перед яким було зачитано акт об'єднання наших західних і східних етнічних земель в Українську Народну Республіку. Однак вхід до собору заздалегідь заблокували активісти Союзу православних громадян. Українське товариство Туринської плащаниці, до якого увійшли як православні, так і римо- й греко-католики, не очікувало такого грубого протистояння і відмовилося від духовної акції. Хоча лякатися, можливо, було не слід. Адже, коли днями в Харкові «захисники православ'я» збиралися «не пустити» Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, погрожуючи перекрити всі в'їзди до міста і влаштувати сутички, душпастирський візит предстоятеля УПЦ КП до Харкова відбувся без ексцесів.
«Не такий страшний ... як його малюють», — каже народна мудрість. 3 липня Москва очікувала прибуття десятків поважних осіб на Всесвітній саміт релігійних лідерів, який у переддень саміту «великої вісімки» мав утвердити для Росії імідж духовної країни, що береже мир у світі через боротьбу з тероризмом. Планувалося, що православних владик збереться найбільше. Однак тріумфу не сталося: на саміт не прибули предстоятелі майже всіх помісних православних Церков. Завітали тільки грузинський патріарх Ілія, митрополит Чехо-Словацької православної церкви Христофор та глава невизнаної Православної церкви в Америці. Натомість прилетіли численні делегації мусульман, католиків, буддистів та головний рабин Ізраїлю. Не прибули й православні ліванці, одному з ідеологів яких, президентові Баламандського університету Ілії Салему в січні у московському храмі Христа Спасителя вручили премію «За видатну діяльність зі зміцнення єдності православних народів» (ліванець, на що вiн, у свою чергу, запевнив благодійників: «в історії деякі вважали Москву «третім Римом»; для нас Москва — не друга і не третя, вона завжди перша і найголовніша»). Цікаво, що в 1948-му Сталін теж хотів скликати в Москві всеправославну нараду, виношуючи плани «анти-Ватикану»; лідери світового православ'я тоді також не відгукнулися на заклик вождя.
Посягаючи на цілісність нашої держави та її духовну свободу, Росія спирається на теорію «канонічної території» РПЦ. Ця теорія виникла з розпадом СРСР і досі не обгрунтована богословами. Відповідно до неї, «кордони Русі простягаються так далеко, як кордони Російської православної церкви». Скажімо, коли у 2000 році Московський патріархат відкрив свою парафію в Антарктиді, російські державці розцінили це як «зміцнення російської присутності на континенті». «За словами політичних аналітиків, Московський патріархат на сьогоднішній день є до найвищої міри «совєцька інституція» в Росії, провід якого не змінився від часу розпаду комунізму», — пише доктор богослов'я о. Ярослав Буцьо. Він доводить, що Московський патріархат чинить опір рухові до незалежності Помісних церков у нових незалежних державах, бо вони ослаблюють імперіалістичну ідеологію Російської православної церкви. Це при тому, що тільки 2-3 відсотки росіян визнають себе глибоко релігійними православними (за даними проекту «Релігія і цінність після падіння комунізму», 1991—99 рр.). З 26 тисяч парафій РПЦ половина — на теренах України. «Втрачаючи парафії в Україні, Московський патріархат в кінцевому рахунку може стати чисельно меншим, ніж Православна церква Румунії», — свідчить доктор Буцьо, зазначаючи, що в гонитві за земними благами представлена Московським патріархатом церква втрачає місію спасіння і божественний характер. Адже з роздмухуванням у душах росіян ідеї всесвітнього панування з них вивітрюється визначальний біблійний принцип свободи вибору і поглиблюється відчуття неповноцінності й залежності.
Чому ж так багато українців готові змиритися з цим або й охоче піддатися під не таку вже й сильну «братську руку»? Невже це заслуга тільки грошовитої роботи нав'язливих телевізійників, газетярів, політиків, якi безборонно когось присипляють, а когось збуджують ідеями кремлівської диктатури? Але ж значна частина «місцевого населення» спрагло до них прислухається, втративши опору в «могутній імперії» і не набувши опори в Богові і самих собі. Пригадується, як у час президентських перегонів 2004-го страх земний багатьом засліпив страх перед Небом. Серця стискав жах від повідомлень про беззаконня — стрілянину на дільницях, понищені урни, тури «відкріпників», брехню, фальшування, вигнання з лікарень тих, хто не підписався «за Регіони»... Здавалося, що довкілля охоплює липке відчуття Содому, знищеного Всевишнім за «перевернутість». Ота перевернутість знову страшною гримасою витріщається на нас із кривого дзеркала: агітатори за розкол держави і війну переконують, що «прийшли об'єднати і помирити»... Утім сьогодні яскравіше проглядає аналогія з описаним у Біблії народом Гога і Магога, чиї полчища нібито прийдуть з північного сходу перед страшним судом, спричиняючи всесвітній бунт. Та боятися й піддаватися їм не слід — Всевишній-бо сильніший.
Ричард Пайпс, почесний професор історії Росії Гарвардського університету, пише, що в такій ситуації, «якщо хтось вирішить задобрювати Москву, Путін і його друзі в Києві отримають можливість достойно завершити затіяний ними державний переворот. У результаті Україну може очікувати розпад, і разом з українською державою впаде і важливий бар'єр на шляху подальших імперських амбіцій Росії».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
