Він не дав часові випередити себе

      Вiн став «своїм письменником» і для просоленого морського вовка, і для відірваного від світової марноти інтелектуала. Радянські шістдесяті — зоря нашої юності, перші кроки в Невідоме і Заборонене — висвячені, немов образом мудрого біблійного пророка, його іронічною посмішкою, всерозуміючим поглядом примружених очей. Він був ідолом нашого прагнення до нового, жаги невигаданих і усвідомлених перепон, солоного поту подолання, потужного шквалу в обличчя... І першу принаду осягнення незнайомого, але такого бажаного, терпкого почуття — свободи, наче свіжість першого поцілунку, подарував нам саме він... Хем здавався сучасником доби Великих Відкриттів, символом позачасової мужності. І водночас — Вічного Дитинства...

      Про те, що батько застрелився, Ернест довідався у потягу з отриманої телеграми. Поховання в Оук-Парку, передмісті Чикаго, було пишне, з безліччю розчулених слів про те, що Кларенс Едмондс Хемінгуей прожив гідне життя, полегшуючи страждання сотням людей. А Ернест, ідучи за труною, думав, що батько так і не зміг полегшити страждання собі самому. Болі у ногах, які з'явилися останнім часом, були ускладненням діабету і призвели до невиліковної гангрени ступнів.

      Вибір батька Ернест не схвалив: «Він поспішив». Хоча загалом про самогубство розпатякувати він полюбляв і ставився до цього вкрай негативно. Наче навздогін хотів довести батькові його слабкість і неправоту. Але з роками прийшло розуміння батька, усвідомлення його рішення. І відчуття містичного і незворотного перетину родових приречень. Адже мине не так уже й багато років, і він опиниться перед точнісінько таким самим вибором...

Упертість супроти долі

      Мешканці Оук-Парку казали, що межа між Чикаго та їхнім містечком проходить там, де закінчуються борделі й починаються церкви. А сім'я Хемінгуеїв жила на найдоброчеснішій вулиці Оук-Парку. І, здавалося, випадало їм ідилічне бюргерське майбутнє — ніжно, мов голубкам на великодній поштівці, любити одне одного, народжувати дітей і сумирненько упокоїтися у власній постелі в оточенні гурту чепурненьких онучат...

      Замолоду Кларенс Хемінгуей полював з індіанцями племені сіу і вивчав їхні засоби лікування малярії. А потім мріяв стати лікарем-місіонером. Грейс Холл, до того як стати місіс Хемінгуей, встигла виступити у нью-йоркському Медісон-сквер-Гарден. Їй навіть запропонували контракт у «Метрополітен-опера», але вона була вже заручена з цим парубком з Оук-Парку... Врешті Кларенс став просто непоганим лікарем, а свою тугу за преріями компенсував, полюючи в околицях Оук-Парку на птахів. А Грейс компенсувала свою тугу за сценою тим, що співала у церковному хорі й пиляла чоловіка за те, що він вештається десь із рушницею, з презирством викидала на смітник опудала птахів.

      Утім це не завадило їм народити п'ятьох дітей — трьох дівчаток і двох хлопчиків. І от 21 липня 1899 року народився Ернест Міллер. Коли він підріс, батько став принаджувати його до полювання на птахів і до рибалки, а мати — до музикування на віолончелі. Ернест на все життя зненавидів віолончель і полюбив полювання з рибалкою. Інакше кажучи — полюбив батька й зненавидів матір.

      А ще батько навчив його свистіти, коли боляче: «Рюмсати — остання справа для хлопця». Коли Ернесту виповнилося 12, дід подарував йому першу рушницю. Дід був старий вояка і вважав, що у справжнього чоловіка обов'язково має бути власна рушниця. Ерні вирішив, що стане справжнім чоловіком. Буде полювати і ловити рибу, як татко. Але нікому не дасть себе підкорити. Не так, як татко...

      У дитинстві батько і Ерні були дуже дружні, що не завадило Ернесту потім повестися так, що батько й мати виступили проти нього єдиним фронтом. Ернест не побажав вступити до якогось порядного університету. А коли у 1925 році надіслав батькам із Парижа свою першу книжку оповідань In Our Times («У наш час»), вдома виник справжній скандал. Ознайомившись із творчістю майбутнього нобелівського лауреата, батьки вжахнулися так, наче їм до будинку підкинули дохлу кішку: за які їхні гріхи син став таким мерзотником, що почав писати книжки, — це ж те саме, що й торгувати своїм тілом... Батько повідомив Ернесту, що не бажає бачити у своєму будинку ні такої ганьби, ні його самого. А вся річ у тому, що, описуючи події минулої війни, де він був шофером медичної служби, і своє перше кохання, Ернест дозволив героям розмовляти не літературною мовою, а використовувати вирази, які здавалися йому більш доречними. Особливу лють батьків викликав той факт, що головний герой виявився хворим на гонорею...

      Із тих пір Ернест не сповіщав батьків про свої літературні успіхи. Понад те — протягом кількох років узагалі не писав додому. Жив у Парижі, їздив на кориду в Памплону, на сафарі до Африки, на війну в Мадрид... Що ж найбільше заважало йому як письменнику? Він визнавав — випивка, жінки, гроші й честолюбство. А також відсутність випивки, жінок, грошей і честолюбства... Він одружувався, розлучався, заводив дітей, знову розлучався і знову одружувався... І з кожним роком писав усе краще й краще. Потім завів бороду, став знаменитим і усім своїм життям неначе доводив батькові, що справжні чоловіки не проводять життя в Оук-Парку під невсипущим  оком жінки з хорошим контральто...

      Віддалившись від сім'ї і поховавши батька, Ернест продовжував жити, як і жив — бадьоро і весело. Писав про кориду, про полювання на левів, про війну в Іспанії. Потрапив у п'ять аварій, сім авіакатастроф, іноді залишався живий лише завдяки випадковості. Усім жінкам і дітям він давав ласкаві прізвиська. Старший син був Бембі, середній — Мексиканське Мишеня, молодший — Крокодильчик. Останню, четверту, дружину називав Огірочком. Самого Хемінгуея усі звали Daddy, Тато — коротко, влучно і шанобливо.

Бій із власною тінню

      Стосунки з жінками у Тата розвивалися за дивовижно схожим сценарієм: він зрідка заводив інтрижки, але часто закохувався всерйоз і вважав за обов'язок одружитися. При цьому наявність попередньої дружини збентежила його лише перший раз, коли він розлучався з Елізабет Хедлі Річардсон і брав шлюб із Полін Пфайфер. Хемінгуей відчував себе винним перед Метким Кошеням (Smart Pussycat — таке прізвисько було у Хедлі) і малюком Бембі. Хедлі була відданою дружиною: вона беззвучно зносила його захоплення літературою, коли воно ще не приносило жодного шеляга, і покірно носила сукні, які давно вийшли з моди (і це у Парижі!)... А він закохався у Полін, котра ніколи не носила плаття минулого сезону, оскільки, по-перше, була багатою, а по-друге — знімалася для Vogue. Понад те, він змусив Хедлі демонструвати широту поглядів, тобто якийсь час жив із ними обома, пропонуючи жінкам самим вирішувати, хто з них зайвий.

      Сміливих і самостійних жінок він не боявся — лише доброчинних. А жінки вже незабаром розуміли, що, незважаючи на люльку, густу бороду і рублені фрази, про нього можна піклуватися, як про дитину. Більше того — саме цього піклування він і чекає. Сам Тато не міг всерйоз піклуватися про будь-кого, окрім своїх літературних героїв, і обирав собі сильних жінок, які не чекають допомоги, але здатні захищати.

      Третя дружина Хемінгуея, заради якої він залишив Полін, була військовою журналісткою. Марту Еліс Гельхорн, як і його самого, тягнуло в саме пекло іспанської війни. Марта без нарікань переживала разом із ним усі «принади» війни, і Ернест зрозумів, що у своїх романах змальовував саме таку жінку. Весільним подарунком нареченій  став будинок на Кубі —  Хем сподівався, що скоро їй набридне лазити по горах і спати у вантажівках. Однак Марта виявилася ще більшим шукачем пригод, ніж Тато. Вона відбула до Гонконгу, де вже літали японські бомбардувальники... З прокльонами Хем поїхав за нею, починаючи розуміти, що сімейне життя з Мартою може виявитися набагато небезпечнішою авантюрою, ніж війна.

      Одного разу в Лондоні, де він перебував  упродовж Другої світової, Хем із друзями потрапив у автомобільну катастрофу і опинився у шпиталі з травмою голови. Побачивши  Тата із перев'язаною головою і розпатланою бородою, Марта дико розсміялася. Ернест розлютився: єдиний вид жартів, який він не зносив, — це коли сміялися з нього. Тоді ж, у Лондоні, ледве оговтавшись від травми, Хем зробив пропозицію своїй останній дружині, Мері Уелш. Вона також була гарненька, також була журналісткою і, схоже, так само не надто боялася мишей та бомбардувань.

      Заздрісники Хема говорили, що всі ці поїздки на кориду й сафарі, вся ця задерикуватість, показна небагатослівність і хлопчаче захоплення війною — лише зворотний бік панічного страху, який Великий Тато відчуває перед смертю. Ернест Хемінгуей дійсно все життя займався тим, що випробовував свою сміливість всюди, де лишень випадала нагода. А якщо вона довго не траплялася, він знаходив її сам. Так, улюбленою розвагою Ернеста і Джейн, яка врешті не стала його дружиною, були перегони кубинським бездоріжжям на її маленькому спортивному авто. Це була гра: хто перший крикне «Обережно!» чи «Гальмуй!», той і програв. Їх поєднували дві пристрасті — до самоствердження і до самознищення. Але лише Хемінгуей довів їх до логічного завершення.

Заздрість до себе самого

      Логіка його останнього вчинку сумна і водночас повчальна. Хем був не дуже старий, але вже надто хворий. Тиск плигав, старі рани і шрами, отримані у війнах і аваріях, усе частіше нагадували про себе. Численні травми голови відбилися на зорові. Наразі він міг читати лише перші десять хвилин, потім літери розповзалися. Але найгірше було те, що писати і  надиктовувати свої тексти він більше не міг — навіть слова і думки розтікались, перетворюючись на кашу. А місиво зі слів він терпіти не міг, прагнув, щоб його слова були твердими, а фрази — карбованими...

      Щоб домогтися цього, всі післявоєнні роки на Кубі він намагався працювати на  самоті, яка нагадувала б йому про гідну чоловічу справу — долаючи час і простір, долати себе. І бажано — наодинці. На своїй віллі Фінка Віхія, неподалік від Гавани, він побудував Вежу, де серед риболовецького приладдя й вітрил, запаху риби й солоного вітру провів найплідніші години. Сюди доринав гомін хвиль, що билися об борт його яхти «Пілар». Тут було написано повість-притчу «Старий і море», за яку Хемінгуей отримав Пулітцерівську (1953) і Нобелівську (1954) премії. Щоб не розслаблятися, за друкарською машинкою він працював завжди стоячи. Такі ж вежі, притулок усамітнених роздумів, були у Джеймса Джойса в Дубліні (башта Мартелла) й у Карла-Густава Юнга у його маєтку Болінген. У своїй невиголошеній нобелівській промові Хем сказав: «Письменник творить на самоті, і йому доводиться щодня мати справу з вічністю, або відчувати, що вона проходить повз нього».

      Він втратив дар висловлювати думки — своє головне багатство, своє Я. І йому стало насправді страшно. Страх, який він заганяв усередину протягом багатьох років, розквітнув манією переслідування, депресією. Він став чути голоси. Добре ще, що він не знав поставленого діагнозу, гіршого за смерть, — параноя. Його переконували, що всі його проблеми — це тиск...

      Одного разу  (вже у Штатах, у Кетчумі) Мері застала Хема за бридкою справою: сидячи у своєму кабінеті, він вкладав у рушницю набої. Разом із лікарем вона відібрала в нього рушницю і знову чоловіка поклала до клініки нервових розладів. Хемінгуей начебто згодився лягти в лікарню. Сказав, що сам збере все необхідне, і вийшов у кімнату, де стояли його рушниці... Його знову зупинили, відібрали набої, пояснили, що справжні чоловіки так себе не поводять... Але ж це був Хемінгуей... Це він писав, що людину можна знищити, але її не можна перемогти. І не захотів залишитися переможеним.

      P.S. Він застрелився 2 липня 1961 року. У 1982 році покінчив життя самогубством (теж застрелився) його брат Лестер, на 16 років молодший від Ернеста. Він пишався братом і намагався наслідувати його в усьому... Старший син Ернеста Хемінгуея помер від алкоголізму. Молодший став трансвеститом... А у 1996 році від передозування снодійного загинула Марго Хемінгуей, онука письменника. Нащадки Татуся Хема спромоглися наслідувати не найгідніші його риси... А от головного не повторить уже ніхто.