Архієпископ Ігор: Покликання Церкви — пробуджувати совість

      Іноді за посиленою увагою до своєї конфесії ми забуваємо про всесвітню спільноту послідовників Христа. І про покликання християн (яких на планеті сьогодні нараховується понад 2 мільярди) — нести в світ учення любові і миру. Розмаїття православних, католицьких та протестантських рухів взаємодопомоги, способів тлумачень Святого Письма, особливостей обрядовості, вбрання, сакрального малярства і церковних піснеспівів по всьому світі вражає і радує. Бо кожен народ і кожна людина пов'язані з Джерелом Життя і тому скільки є християн та християнських народів — стільки й різних можливостей вияву віри у реальному житті.

      Про образ українського православ'я — наша розмова з архієпископом харківським і полтавським Української автокефальної православної церкви Ігорем (Ісіченком).

      — Владико, церковна єдність, про яку зараз багато говориться, залежить тільки від церковних ієрархів, чи й від простих парафіян?

      — Сповідуючи віру в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву, кожен православний християнин зобов'язується долати відчуття окремішності. Церква має бути голосом, який кличе до спасіння, і силою, що єднає людей на дорозі спасіння. Вона відповідає на виклик сьогодення, пробуджуючи голос сумління у кожної особистості. Покликання Церкви — відновити в людині відчуття внутрішньої свободи. Христос приходить до нас, як немічна людина, щоб дати нам можливість самим Його вибрати. Ще раніше Господь, створивши людину, поставив її перед можливістю вибору — споживати заборонений плід чи ні, виконувати волю Бога чи знехтувати її. Лише хворе суспільство могло створити міф, за яким Церква сприймається не як засіб виходу із рабства світові, а як одне зі знарядь світу в пануванні над внутрішнім життям людини.

      — Які паралелі можна провести між народом і людиною та роллю церкви у житті окремої людини і цілого народу?

      — Церква є Містичне Тіло Христове, де Слово і тіло прагнуть повернути первісну гармонію стосунків. І кожен із нас також створений Богом у єдності тілесного і духовного. Церква пробуджує в нас відчуття цієї гармонії, допомагає відкрити себе самих і своє покликання у світі. І це стосується як кожного з нас поодинці, так і народу в цілому. Господь промовляє до нас дуже по-різному. Це і слова Одкровення, зафіксованого в Святому Письмі та Святому Переданні, і мова речей довкола нас, явища природи, події повсякденного життя — ті знаки, які нагадують нам про велику реальність і справжнє покликання цього світу. Церква відкриває нашу присутність у цьому світі, пробуджуючи голос совісті, відчуття сумління. Без цього ми не можемо стати гармонійною часточкою цілісності, відчувати партнера у своєму ближньому і реалізувати в собі Божий заповіт любові, велику місію, дану кожному з нас. Говорити суголосно голосові Духа — оце і є покликання Церкви.

      — А якою богослови бачать роль церкви у житті нації, власне, чи є «національна церква»?

      — Слово «національний» дещо некоректне стосовно церковного життя. У канонічному праві існує поняття помісності церкви. Воно має, щоправда, швидше, територіальний, ніж етнічний, характер. Однак помісна церква охоплює не якийсь географічний простір, а присутню на цій землі людську спільноту. У день П'ятидесятниці, коли було створено Христову Церкву, через апостолів вона заговорила до кожної, навіть не етнічної, а мовно-культурної групи, зрозумілою для неї мовою. І в цьому є великий провіденційний сенс. Церква покликана говорити мовою, зрозумілою і переконливою для кожної конкретної людини і кожної етнічної спільноти. Український обряд, як і румунський, грецький чи російський, лишаються пов'язаними з візантійською традицією. Але вони несуть у собі, часом ледь помітні на перший погляд, самобутні риси співу, артикулювання текстів, покрою й вишивок церковного облачення, пластики жестів священнослужителів, деталей храмової архітектури й іконопису, інші значущі деталі богошанування. І не стільки адміністративний устрій, скільки ці особливості, обряд як живий вияв присутності церкви у світі, — надають їй рис, характерних для помісної традиції.

      Можна багато міркувати над поділеністю нашого народу за ставленням до релігії. Поїдьмо в будь-яке село Тернопільської чи Луганської областей у неділю вранці й погляньмо, скільки людей працює на городі, а скільки іде до церкви. Звідки ця різниця? Українська церква в Галичині виявилася загнаною до гетто. Вплив іншого обряду був істотно меншим, і вона продовжувала говорити власною мовою, зрозумілою й переконливою для загалу. У той час як церква на Лівобережжі з XVIII століття розчинилася у синодальній традиції.

      — Після 1917 року стала відновлюватися Українська церква, що викликало потужний «вибух» інтелігенції: священиками й активістами Української автокефальної православної церкви стали композитори Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Олександр Кошиць, письменники Борис Тен, Павло Тичина. Чому зараз не дуже чути, щоб інтелектуали-провідники народу цікавилися українським православ'ям?

      — Шлях до подолання лещат, накладених Петром І на церковне життя, у які було закуто і Церкву київської традиції, починався задовго до національної революції. 1917 рік насправді не є рубіжним для нашої церкви. Я згадав би про 1905-й — рік лібералізації релігійного законодавства в Росії, коли вперше було дозволено дискусії про оздоровлення церковного життя, звільнення його від синодального устрою. Упродовж 1905—1917 років тривали надзвичайно цікаві дискусії про життя православних спільнот, висловлювалися думки, сміливість яких сьогодні лякала б дуже багатьох консерваторів. На помісному соборі Російської православної церкви, який проходив у 1917—18 рр. під акомпанемент гарматних пострілів «Аврори» і розстрілів священиків більшовиками, говорилося про запровадження української і російської мов до богослужінь, про демократизацію парафіяльного статуту, про спрощення церковного статуту, зміну постової дисципліни. Це знаменувало звільнення від того, що завжди стоїть на перешкоді будь-якій помісній традиції. Тобто від казарменої одноманітності, привнесеної зовнішніми, державними, чинниками у церковне життя.

      У період національної революції ще жило покоління релігійно свідомої інтелігенції. Наприкінці ж ХХ століття верстви, що відносили себе до суспільних еліт, зазвичай мали (і зберігають досі) плутаний, хаотичний внутрішній світ. Дуже часто християнське вчення у їхній свідомості примітивізується, зводиться до переліку приписів і заборон. Феномен українського православ'я найчастіше пов'язується тільки з двома речами: адміністративним підпорядкуванням і мовою богослужінь.

      Прикметою повсякденного життя Київської церкви була активна присутність людини в парафіяльному житті. За часів російського володарювання відбулася підміна понять. Церковна парафія, що стала називатися російським словом «приход», звузилася до тісного кола священика й причету. Мирянин у храмі перетворився на статиста, що слухав хор, спостерігав за загадковими діями священика, однак почував себе присутнім з іншого боку лаштунків церковного життя. Принципова відмінність у творенні громад на Заході й на Сході України наприкінці ХХ століття полягала в тому, що в Галичині люди самі об'єднувалися в громаду, будували собі церкву і запрошували священика. На Сході України зберігається споживацький стереотип: миряни пасивно чекають, коли їм спонсор збудує церкву, церковна влада пришле священика і, можливо, ще й оплатить його перебування.

      Упродовж останніх 15 років дещо змінилося на краще. Але, на жаль, пасивна споживацька психологія тільки підживлюється протекціонізмом щодо деяких конфесій з боку державних чиновників, наданням одним конфесіям вільного доступу до засобів масової інформації, спонсорських коштів чи то душпастирського служіння у державних установах з обмеженням у цьому інших конфесій. Це не тільки політизує церковне життя. Це зберігає те, що є найстрашнішим залишком тоталітарного ладу — відчуття себе коліщатком і гвинтиком, який рухається незалежно від власної волі.

      — Яким чином можна сьогодні передавати суспільству правдиві знання про християнство київської традиції, коли немає українських книг з християнської філософії, психології, педагогіки? Здається, немає й жодного українського православного дитячого часопису...

      — Думаю, що майбутнє української християнської книги — у подоланні прагматичних конфесійних меж видавничої справи. Кожне церковне видавництво буде так чи інакше зорієнтоване на практичні потреби своєї юрисдикції. Тим часом жахливою порожнечею для церковного загалу залишається незнання світової християнської думки, для багатьох визначних явищ якої визначення «католицький» чи «протестантський» було б несправедливим звуженням. Маємо вже й обнадійливі тенденції. Видавництво «Свічадо», що діє при монастирі отців-студитів УГКЦ, публікує твори авторів різної конфесійної належності. Не так давно там видано перший том праць архієпископа УПЦ у США Всеволода, побачив світ православний катехизис у перекладі з французької мови, почалося видання 12-томного корпусу «Житій святих» свт. Димитрія Туптала у перекладі сучасною українською мовою. У видавництві «Дух і Літера» є гарна практика перекладу українською мовою творів грецьких богословів.

      Інша річ, що наш надзвичайно бідний і стихійно формований національний ринок визначається споживацькою кон'юнктурою, взагалі неприхильною до серйозної літератури, тим більше українською мовою. Без атмосфери суспільного зацікавлення і якщо не підтримки, то принаймні сприяння держави дуже важко буде подолати перешкоди в діяльності тих, хто зважується друкувати релігійну книгу. Взагалі, для наших бізнесменів зі стратегічним мисленням, які думають про те, щоб завтра-післязавтра мати довкола себе здорових людей, а не злочинців, які тільки й мріють обікрасти і зруйнувати їхнє підприємство, тут є широке, перспективне й майже не розроблене поле праці.

ДОСЬЄ «УМ»

      Народився 1956 р. в Мурапталовському радгоспі Башкирської АССР РСФСР (хресне ім'я Юрій). Того ж року родина повернулася до міста Балаклії Харківської обл. 1979 року закінчив Харківський державний університет (спеціальність — українська мова та література). Працював у школі, згодом — викладачем української філології в Харківському університеті. 1987 р. захистив кандидатську дисертацію «Києво-Печерський патерик в історико-літературному процесі XVI—XVIII ст. в Україні». Літературознавчі дослідження присвячені передусім літературі українського бароко, взаємодії літератури та релігії.

      У 1990 р. очолив Українське православне братство на Харківщині, яке згодом увійшло до Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного УАПЦ. Монаший постриг з іменем Ігоря прийняв 12 березня 1992 р. в Михайлівському Золотоверхому монастирі м.Києва УАПЦ (таємно). З благословення Патріарха Київського і всієї України Мстислава 20 грудня 1992 р. висвячений на ієродиякона, 4 січня 1993 р. — на ієромонаха, 12 липня 1993 р. — на єпископа харківського і полтавського. 29 травня 1997 р. Помісним Собором УАПЦ піднесений у сан архiєпископа. 17 жовтня 1996 р. указом патріарха Димитрія призначений керуючим справами Патріархії УАПЦ. 27 вересня 2000 р. призначений особистим представником митрополита УАПЦ Костантина в Україні. Ректор Колегії Патріарха Мстислава в Харкові (з 1998 р.). Директор Українського центру візантиністики і патрології.