Зірки та планети буковинського гостинця

Крила

      Сімдесят шість років прожив Михайло Оленчук у селі Хрещатик над Дністровою безоднею, там, де Буковина підноситься, ніби у стрибку над потойбічним Поділлям. Сім правнуків уже було в них із бабою. Одну дочку «планета»-доля запроторила до Італії, інші розташувалися неподалiк родового гнізда. Відгуляли дід та баба золоте весілля... І тільки тоді дід вирішив: щось у житті було не так, чогось Такого не вистачило.

      Останньою краплею були дельтапланеристи. Хлопці підходили до знайомого з дитинства урвища-провалля та — летіли! летіли! Дід стиха почав і собі будувати двометрового трикутного «кажана». І в день «ікс», коли нормальні люди жуків кропили, голова КСП побачив із вікна, як крилатий дід Михайло підходить до урвища... Як схопилися баба, діти й онуки! Як полетіли тріски від дідових крил! Надумав дід прославитися востаннє! Його звали після того тільки «дельтапланетянином».

      Рано чи пізно людині, яка живе посеред такої краси, хоч раз у житті захочеться злетіти. Гірко, коли можливість мати власні крила приходить запізно або після розчарування у земних принадах. Коли чернець приходить на послушання до Хрещатицького монастиря далі над Дністром, тільки Бог відає, як він прийшов до обітниці.

      Коли ж усе вчасно, коли людині світить її зірка, а не нависає над нею «планета»-доля, — тоді шукає людина стежки до гостинця. Гостинець на Буковині — це не дарунок... Точніше, і дарунок також, коли пощастить і дістане власної снаги. Гостинець — це Великий шлях. Колись «стовповий», тепер — швидкісна автотраса, така само буковинська «варшавка», як і її більша київсько-волинська посестра. Шлях до столиць, до Європи, до успіху та визнання.

 Голос із дитинства

      Середина 1960-х. Порожня, лунка київська Банкова. Городяни — на футболі, про що свідчить тонкий дзвін та миготіння «блакитного вогника» у вікні першого поверху. Гей, чи є ще живі?

      І раптом — пісня. Не пам'ятаю, яка напевне. Бо тоді Дмитро Гнатюк висипав на нас, грішних, таку купу геніальних естрадних «хітів», що народ не встигав головами крутити. В одному вікні лунала «Пісня про рушник», в іншому — «Летять, ніби чайки», у третьому «Два кольори», в четвертому, отам, у низині над сквером Театру Франка — «Ясени»...

      Тепер співак сам живе там, «над Меринговським ставком». Живі пари та бронзовий Яковченко з таксою не відають, що тут сотню років тому був приватний ставок лікаря-добродія Федора Мерінга. Фонтан виробництва заводу Термена — все, що лишилося по тому водоймищу. А яка була гарна риболовля під самою Банковою!

      Красень-велетень і у свої вісімдесят із гаком, Гнатюк із дитинства звик до інших водоймищ. До тих, що швидко плинуть із гір Карпатських і починають гальмувати тільки навпроти його Старих Мамаївців... Тепер це просто Мамаївці — багатюще село на буковинському «гостинці». У цісарські часи, коли «столиця Герцогства Буковина» Чернівці самі були для Відня екзотичною провінцією, на Старих Мамаївцях, вважалося, Австрійська імперія робить останню зупинку — і починаються пустки, що на них ренесансні картографи писали «Тут живуть леви» . Хоча особисто цісар Франц-Йосиф обрав проект Чернівецької опери, далі передмістя Садгори імперська цивілізація, вважалося, не поширюється. Нещодавно віденський театр «Драхенгассе» здивував світ спектаклем Олександра Кукелки «Подорож у Старі Мамаївці». Там батьківщина Гнатюка видається бажаним Ельдорадо двом героям-вар'єтешникам, що їх вибили з Чернівців конкуренти з «Театру Буффало-Білла».

      — Є дві легенди. Є легенда, що Мамай дійшов зі своєю Ордою до Пруту і там розташував свої війська. Він збирався іти через Карпати на Захід... А друга легенда така: коли люди освоювали, обробляли землю, то було в одній родині маленьке немовлятко. Люди працювали, а воно лежало на ряднині. Десь звідкілясь узявся орел здоровенний, схопив те дитятко, і воно кричало «мамо, мамо, мамо». І так і назвали це село, де я народився, — Мамаївці, — каже Дмитро Гнатюк.

       Насправді культура тут квітла від епохи бронзи. Єдиною науковою монографією, що встиг видати за життя син Олександра Олеся — Олег Кандиба-Ольжич, була віденська книжка 1937 року «Шипинці: мистецтво та знаряддя неолітичного селища». Це була «буковинська Троя» отут. Поруч. У Шипинці ж хлопчик Дмитрик Гнатюк ходив зі Старих Мамаївців слухати музик якраз приблизно від року видання книжки Ольжича.

      — У Шипинцях були надзвичайно здібні музиканти. Там славився і духовий оркестр, і струнний, і троїсті музики.От я вже наслуховувався...

      У селі Валява теж були наші родичі. І коли ми їздили туди на храм, були дуже сильні морози або відлига. Коли я вже підріс, обов'язково там влаштовували танці. Всі гарно були одягнуті, молодь — у специфічних кожухах. Але коли відлига, а вони танцюють і топчуть оце болото, — то це для мене було дивно, як то так можна.... А вони так гарно у тому болоті танцювали... Треба було любити все це. Я дивився на це ще маленьким, а коли вже підріс, то й сам почав танцювати.

      Танці й інші розваги закінчувалися, коли починалася справжня повінь на Пруті. Вона була випробуванням на осілість. Батько пана Дмитра востаннє витримав цей іспит уже в похилому віці.

      — У нас дуже нищились Карпати. Дерева затримували дощі, а Прут і Черемош страшенно розлились. Наша хата стоїть на горбочку, і коли Прут і Черемош розливалися, несло все — і сіно, і корови, і стайні. Дуже велика катастрофа була. Мені розказували брати, що вони все покинули — хату, майно, все, і перейшли на підвищення. Прийшли забирати батька, а він їм каже: «Я сімдесят років прожив, то я вже буду тут! А завтра вода спадатиме». Так воно і вийшло, що батько залишився у своїй хаті, і вода почала спадати. У мене батько такий, що, мабуть, мав контакт із небом.

      Деякі з батькових уроків Дмитро Гнатюк повторює, де тільки доведеться і буде нагода. «Синку, для того, щоб стати професором (тобто вчителем, учителів називали у нас професорами), то треба вчитися п'ятнадцять років. А для того щоб бути людиною, то треба вчитися все життя!» Скажіть мені, де це у нас таке тепер кажуть? Це казав селянин, який не закiнчував університетів.

       І ще одну пораду я собі «зарубав». Батько казав так: «Ти, синку, якщо зможеш робити добро людині — то зроби, АЛЕ ЗАБУДЬ. Бо коли ти будеш пам'ятати, то у тебе буде серце раниме. Тому що не завжди за добро платять добром».

      Гнатюків чимало по світах. От американцi пишаються своєю системою запуску ракет із пiдводних човнів. А розробив її українець Гнатюк iз Коломиї...

      Цікавіше було б пошукати маминих коренів. Бо дівоче прізвище матері — Коханська-Гнатюк Пан Дмитро збирався було в юності взяти собі за сценічний псевдонім. Напевне, він тоді ще не знав про видатну американську співачку, солістку Метрополітен-опера, золоте сопрано Марцеліну Коханську-Зембрич. Вона померла у Нью-Йорку, коли Дмитрикові було десять років, а перед тим викладала у Музичному інституті Кертіса у Філадельфії як «суперзірка на пенсії».

      У пана Дмитра відчувається глибинна, застаріла провина перед матір'ю, що не має зовнішніх підстав, але...

      — Ми виросли у здоровій атмосфері, вона за нами дуже гарно наглядала... Я не знаю, коли вона все теє встигала. Напече пасок, книшів, позамащує ті печі... Я собі не раз зараз думаю: коли вона встигала все цеє робити, коли вона спала? Мама дуже рано померла. Коли я вже міг їм допомагати — її не стало. І це моя душевна травма... Нас у неї було шестеро дітей, ми були дуже доглянутi, мама тримала нас у великій дисципліні. Це тепер у місті ванна, а у нас був цебер великий. Мама запускала нас туди двоє-троє і мила...

       ...Коли б не мамина гігієнічна послідовність і не близькість Прута, від малих Гнатюків тхнуло б зовсім не травневими трояндами. Бо метрів за тридцять від дому впадає в Прут річка Млинівка... Навіть зараз між Лужанами та Мамаївцями прутські човнярі-екстремали відзначають навалу якогось непевного запаху. У часи ж дитинства пана Дмитра для нього не становила ніякої таємниці загадка тутешньої екології.

       — У Лужанах спиртовий завод був, і коли випускали брагу, Млинівка ставала неприємно пахучою, і ми купались там, як у ванні. Дуже тепла вода була. Коли відкиснеш у тій бразі, тоді біжиш у Прут і відмиваєшся. Зуби були білі, а все решта чорне...

      ...Тих чортенят перетворювала на людей не тільки родина, а й усе село. Сусід, навіть далекий знайомий з іншого кутка, отримував учительські повноваження.

      — Якось біжу до тiєї школи, а йде сусід — Мирон Перюк його прізвище.

      «— Ти чий син?

      — Та що ви, вуйку, чи не знаєте? Я — Михайлів.

      — Я знаю! Але у Михайла таких синів немає. У Михайла сини чемні, вони завжди піднімають капелюха або кланяються старшим! А ти пробіг і не сказав «Добридень!». А ще треба було поцілувати руку. Таке було виховання.

       ...За старших бралася громада, що утримувала школу. Буковинська специфіка передвоєнної пори подарувала мамаївецьким дітям аграрні курси при школі. На селянську спадковість, на абиякий досвід у дорослих не сподiвалися — на рільника та садовода вчили, мабуть, краще, ніж зараз на механізатора.

      — Вчили, як посадити дерево, як прищепити дерево. Коли я закінчив такі трирічні курси, то отримав презент як успішний учень: мені подарували маленькі темно-зелені борони. На жаль, вони не збереглися — їх забрали в батька у колгосп у 1946 році...

      Щодо моєї любові до саду, то коли я був депутатом Верховної Ради, поставив собі за мету прийняти Закон про садівництво і виноградарство. В першому читанні прийняли цей закон... Я порушую це питання, щоб довести до кінця. Кожне село повинне мати свій сад. Обов'язково повиннi проходити школу садівництва, селянську школу учні, які мають бажання і любов до дерева, до саду і краси.

      Коли я закінчив ті курси, то в себе, там, де я виріс, на грунті моїх батьків посадив сад. І цей сад жив буквально ще років вісім тому, просто він віджив свій вік, його довелося викорінити і посадити інший.

      Коли отримав у Старих Петрівцях двадцять соток, шматок городу, я там теж посадив сад. У мене були найкращі сорти України — яблуні, груші, виноград. На жаль, забруднення там високе було, то потім я покинув те все... І знайшов собі хатинку селянську далеко звідси, на межі Київської, Полтавської, Черкаської області. І теж посадив сад. Не можу без саду. 

      ...Від саду звичних буковинських плодових дерев до «саду божественних пісень» була відстань, як від хати до храму. Храм був найдавнішим «народним домом» буковинської громади, а панотець звичайно поєднував у собі властивості педагога, психолога, краєзнавця. Околишні села Кіцманщини прославлені іменами парохіяльних священиків та членами їхнiх родин, що повидавали по Віднях та Варшавах історії власних сіл та місцин. Отець Ісідор Мартинович (1837—1898) увічнив село Шипинці та Оршівці. Адвокат Василь Якубович (1908—1983) із Гнатюкових Мамаївців славив рідне село по бухарестському радіо та в часописі «Самостійна думка», за що й поплатився роками сибірських таборів після 1940 року. Мамаївецькому парохові Україна саме і завдячує відкриттям таланту Дмитра Гнатюка.

       — Була стара церква, а у ній — хори... Я брав участь у цих хорах, і в рідних і близьких, сусідів закрадалася думка, що я буду панотцем. Адже був голос, любов до співу, любов до церкви, там я і нотної грамоти навчився, і співати вчили лише там. Панотець грав на скрипці і зі мною займався. Я навіть не здогадувався, що він мені ставить голос. Він мені бере нотку якусь на скрипці і каже — «Тягни!»Я беру, тягну, але мені в думці, що там хлопці грають у футбол, а я тут... Це тривало десь 4—5 років, і я казав мамі: «Мамо, мамо! Забери мене! Я вже не можу!»

      А цей панотець був дуже лагідний чоловік, а щодо навчання, то він був такий, як кажуть, дуже «виконавський»... Царство йому небесне. Війна пройшла, і він, мабуть, загинув. Якщо б він був живий, то, звичайно, був би задоволений з того, що я став співаком.

      Узагалі, життя співака — це нелегке життя, це самодисципліна. Буває так, що від багатьох життєвих задоволень відмовляєшся. Не всі це розуміють, звичайно. Бувають співаки дуже гарні, з чарівними голосами, а дуже швидко вони спадають з голосу. Бо співак повинен не захоплюватись спиртним, ані курити, бо треба присвятити себе мистецтву.

       ...Мабуть, Гнатюкові явилося-таки його майбутнє у горішній альтанці на Володимирській гірці навесні 1945 року. В Києві абітурієнтові не було де ночувати, і він уклався отут над Дніпром, неначе на небесах. Через роки він зніматиметься на цьому місці у «телехітах», і на всіх кутах гірки з радіопідсилювачів лунатиме його голос.

      Один дякував Дніпровим порогам, інший— карпатському плаю, а Дмитро Гнатюк все життя виглядає звідси свій буковинський гостинець, що привів його до київської кручі.

 «Не плач, Рахіле»

      Голос Рахілі Руснак я вперше почув на аудіокасеті Української експериментальної лабораторії фольклору. Така внутрішня напруга та самовіддача, такий страшний струм з безодні до того зустрічалися мені тільки двічі — у грі японських професійних акторів та на картині Катерини Білокур «Колоски у житі». Прості слова плачу за жовніром або побутового перегуку жінок у полі зсувалися раптово кудись убік, як люк над шахтою балістичної ракети, з-під них виходив вогонь, і того вогню було досить, аби спопелити людину, а може, ціле місто. «Ой, що мені з того//Коня вороного,//Коли нема та й не буде//Мого миленького//Ой, що мені з того,//Що музика грає,-//Мій милий далеко,//Не чує й не знає...»

      Паузи між пісенними фразами іноді були вдвічі-втричі більшими за традиційні. Це був не час для вдиху виконавиці, це була щілина між цеглинками буття та сприйняття. У тій щілині просвічувало темно-синьо-чорне білокурівське Воно, те, що насувається за колосками на жахливій картині яготинської чаклунки. Те, від чого ми почас прокидаємося в холодному поту із замежним серцебиттям, коли розум та дух не встигають прикрити своїм омофором бідну тваринку в нашій глибині...

      Виконання пані Рахілі не хотілося ні з ким порівнювати. За ним відчувався непростий характер на кшталт Марії Каллас та Іми Сумак, просвічувала особистість, що сама жахається ваги та самотності свого дару.

      Серед напівпорожньої перед святами будівлі Чернівецької обласної філармонії я назвав її ім'я і отримав здивовано-нашорошені погляди старих адміністраторів. Було таке враження, що я назвав координати скарбу, а про нього знають ще двоє-троє, і викопати не можуть, бо не дається, і від інших приховують. Руснак, за їхніми словами, просто так не відкривається, на концертах іноді виступає, але взагалі — світ у собі. Містика продовжувалася, накопичувалося нетерпіння.

      Мені дали тільки назву її села — Ошихліби на Кіцманщині. Себто — шматочки хліба, недоїдки, те, що під Лохвицею звуть «ошимки». З такими недоїдками інформації про загадкову співачку лишалося їхати навмання.

      Дорога закрутилася від «гостинця» під батогами спеки і вивела до купи хлопчисьок.

      — Де живе Рахіля Руснак, що співає?

      — То моя баба,— непевно зізнався один.

      — Сідай до водія, покажеш. Покажеш і повернешся до своїх хлопців, не бійся.

      Мама хлопчика розкладала на траві подвір'я багатющу колекцію вишиваних сорочок і рушників. Очі закривалися від втоми, ковзаючи по такому різнобарв'ю. Переливчастий хазяйновитий когут, напевне, вважав себе окрасою цього антикварного зібрання і показував нам ексклюзивну колекцію бойового пір'я.

      — Їжджу, збираю для себе і мами по Львовах і Коломиях. Чоловік допомагає, він нафтовик у Тюменському краї. Мама без цього всього, напевно, зів'яла б. Ця краса — її «акумулятор»...

      Рахіля Руснак виявилася-таки схожою на свій голос. Літа майже не зачепили її, вона лишилася «оголеним нервом». Якась давньогрецька пластика, в побуті до такого пластичного малюнку треба час, аби призвичаїтися. Кілька годин пішло на умовляння вступити у діалог у присутності відеокамери. Співачка сама начебто відчувала, що їй це конче потрібно, що зйомки в її творчому житті були лічені, і використовувала час умовляння для того, щоб налаштуватися на необхідну їй частоту.

      Коли ж погодилася, кімнатка та літня кухня на тлі вишиваного буяння перетворилися не на сцену навіть — на воронку, вир, що швидко затягнув усіх присутніх. Не старосвітське, а щось старозавітне, біблійне  розступилося та обсіло нас так, що іноді було важко дихати.

      Пані Рахіля стала на невидимі котурни, співала-говорила-співала, і все це було однією великою трагедією повної самовисловленості при майже повній відсутності аудиторії. Фрази іноді недобре «монтувалися» одна з одною, їх збирала докупи логіка пристрасті. Це взагалі не був скільки-небудь готовий текст — з античними сивіллами та піфіями теж було важко знаходитися поруч, коли вони пророкували.

      — Я народилася під сузір'ям Лева. Кажуть, що ці люди навіть своє життя уявляють як вихід на велику сцену. І в мене справді так було, з самого дитинства. Я в усьому бачила сцену... Я не знала таких слів — театр, режисер. Ми мали тільки радіо. Але я вже збирала коло себе своїх друзів, і ми робили імпровізований театр. Я ставала на купу глини, і вже то була моя сцена. Бо така моя природа.

      Ну, а пісню свою, свої пісні давні, буковинські, я почула ще дуже дитиною. Співала мама досвітками. І я почула їх крізь напівсон. Вона співала, я прокидалася, подушка була мокра від  сліз. Не знала я тоді, ще не розуміла змісту тих пісень, але дитяча душа сприймала сам образ краси. Є в тих піснях якісь такі великі жалі, великі болі, що щось мені розривало душу.

      Чому я довго не співала? Були такі часи, коли давню пісню не шанували, з неї сміялися. Вони (пісні) були такими незвичними для сприйняття, що були святими...Не було слухача, кому їх співати. Хотілося співати — я бігла в ліс і там співала деревам. Дуже любила співати у полі. Від тих пісень замовкало небо і слухало. «Ой, на горі//Буйний вітер віє...//Аж там козак//Пшениченьку сіє//Сіє-сіє, розсіває//Його рідна мамка ся питає -//-Нащо сієш, нащо розсіваєш? З ким же ти ї,//З ким же ти ї збирати гадаєш?»

      У вас там промайнуло — «народна співачка». Я поясню, чому я не сприймаю визначення «народна». Я відразу це відчула, змалечку, в молодості, що не буду заміж виходити, не буду міняти прізвища свого..., і покажу пісню цю в повній красі. А щоб показати пісню у повній красі, треба професійно віддати себе світові, повністю. І я вважаю, що «професійно» — це дар Божий, це освіта потрібна і потім фанатична праця.

      Я заспівала знову після довгого мовчання, коли вже не могла не співати. Це було напередодні першого туру фестивалю «Червона рута».

      Свої пісні я називаю «давніми». Їх створили та заспівали конкретні люди — піснярі, зірки. І тут чути... що вона така... індивідуалізована... що не могла група людей створювати її. Створювалася ця пісня індивідуумом. Взагалі ця місцевість буковинська саме для такого складу пісень — сюжетного.

      Коли мама співала... у мене була дуже багата уява. Чого я плакала? Я пояснити не можу усього того, що дитиною виділа, коли вона співала. У мене було своє світобачення, ціла низка видінь. От рекрутські пісні. Там такий образ...як брали хлопця до війська, обрізали його кучерик і пустили за вітром. «Я плакала, я плакала,//Та я й голосила,//-Не рубайте кучерики,//Бо я їх любила!//Ой, ходила дівчинонька// В Чернівцях на ринку,//Та й збирала кучерики//В шовкову хустинку.//Нехай мої кучерики//Вітрець розвиває,//Нехай моя дівчинонька//Ще рочок гуляє».

      ...І сни. Я вся майже не виключаюся. Ви не розумієте, що таке, коли людина не відключається... А зараз я здіймаю руки до Бога і кажу: «Боже! Допоможи вирватися з багна! Я вмираю тут!».

      ...Дочка розповіла нам не набагато більше від того, про що промовчала мати. Але промайнули сюжети про приниження під час гастролей у Канаді, про переляк продюсерів... Геніальна співачка сприймалася навіть у рідному краї, як та марсіанка. Вона роками не виїздила з Ошихлібів.

      Рахіллю звали старозавітну праведну жінку патріарха Якова, матір Йосипа Прекрасного. Красуня Рахіль вважається праматір'ю біблійного народу. Її поховано по дорозі з Єрусалима до Вифлеєма. Коли євреїв гнано до вавилонського полону, вони проходили повз могилу своєї праматері й ніби чули плач Рахілі по всіх своїх дітях. «Не плач, Рахіле», — озвався до неї пророк Єремія. І ті слова стали втіхою матерям усіх часів та народів, чиї діти йшли у полон або на смерть, у Вавилон чи на Колиму...

      Хто підказав буковинським батькам це біблійне ім'я для дочки, хто таким чином обрав їй долю — все життя голосити за рідним краєм та його красою, і щоб при цьому її майже не було почуто? Невже отак просто панотець вибрав ім'я дитині по святцях?!.

Зірка Чорториї

      Марія Миколайчук показала мені колись зошити покійного чоловіка з нереалізованими сценаріями та сценарними заявками. Дія трьох із них відбувається у рідному селі Івана Миколайчука Чорториї — у... «будинку скорботи», у психоневродиспансері.

      Найбільше вразила історія румунської співачки. Після війни вона, цілком психічно нормальна людина, сховалася у божевільні від переслідувань радянського «смершу», бо не мала жодних документів та близьких, усе втратила під час втечі. Багато чого розповідала та співала малому Іванові, призвичаювала його до мистецької мови. Але хворе оточення поступово далося взнаки, і феноменальна зірка сцени згодом сама втратила розум і лишилася в тій лікарні навіки...

      Ця історія не є вигаданою, як і інші сюжети Івана Миколайчука з «будинку скорботи». Чорторийський психоневродиспансер існує насправді з 1945 року, і мати Івана та ще дев'ятьох синів та дочок залізничника Василя Миколайчука — Фрозини, Аннички, Іванки, Митра, Костя, Юрка, Кайчика, Марії та Михайла — деякий час працювала там серед технічного персоналу. Чорторийська «установа» настільки увійшла у побут родини «буковинського білого птаха», що нарешті втрапила й до класичної української фільмографії. З подання Івана Юрій Іллєнко зняв на цьому «натурному майданчику» фінал «Білого птаха з чорною ознакою». «Ви хворі», — каже лікар панотцеві, відбираючи в нього пістолет у своєму кабінеті. А за вікном грають троїсті музики з числа пацієнтів...

       Отак за правом народження отримав Іван Миколайчук наскрізний природний образ хворої країни, в якій, попри все, він зреалізував власний талант. Навіть не всі близькі люди знали про страшні душевні травми Івана. Не знали й про фізичну травму 1950-х років — тоді паротяг на рідній вузькоколійці Вижниця—Чернівці протяг юного Івана кілька десятків метрів полотном залізниці... Іван ішов у тумані над рідним селом у бік Чернівців, де навчався у музичному училищі.

      Ми ще застали живими маму Івана Катерину та його сестру Марію Миколайчук у родинному будиночку під кручею проти Черемоша. Там тільки-но «великою кров'ю», як відбувалося все в земному та вічному житті «білого птаха», відкрився Музей Івана Миколайчука. Йшов третій день після Маланки, ми тільки-но з великим стогоном відбули вашківецьку «переберію». Серед ночі перебрані тубільці на чолі з мером з'являлися в нашому обійсті, аби символічно лікувати нас та наших жінок від безпліддя, їхні скажені машкари схилялися над нами і лякали навіки. На містку через потічок штовхалися дві юрби, а зранку в мілкувату ополонку полізли обливатися десятки «моржів»... Зойк, лемент, регіт та характерне пищання «перебраних» голосів стояли над колишнім районним центром Вашківцями.

      Іван полюбляв тутешню переберію, ще коли його Чортория не відійшла з-під вашківецької оруди до Кіцманського району. З'являвся тут із братом «відбувати» і був готовий до будь-яких вимушених «згори» випереджувальних дій партійних та силових органів. Коли треба було заплатити десять карбованців штрафу міліції за участь у «несанкціонованому» (а воно ж — одвіку!) святі, Миколайчуки витягали кожен по два червоних папірці. «Багато даєте!» — «А ми — наперед, того року ще прийдемо!».

      Мама тільки показалася тоді нам, була вже травмована. Сестра Марія не торкалася порожньої колиски Івана, що висіла в кімнаті — бо сам він казав, що дитині боляче, коли колихаєш її порожню колиску.

      Минуло кілька років — і відкрила нам хвіртку вже Фрозина... Ми тільки-но пірнали у Черемош і відчули на власній шкірі владну силу його вирів-чорториїв. Чистими зайшли ми до хати людини, що їй одній у хворій державі благословилося читати з кіноекрана Символ Віри українською мовою з пістолем у руці... Той кумедний ззовні епізод поєдинку побратимів у «Пропалій грамоті» 1972-го підлого року був насправді одночасно і як молебень, і як заклик до повстання. Через це й сперечаються до сьогодні, чи хто бачив насправді, окрім начальства, український оригінал «Грамоти», і небилиці про той оригінал розповідають не гірші від побрехеньок героя фільму...

       «Скажи, нехай заспівають. Я дуже люблю народні пісні», — каже у «Грамоті» Дідько підручним, і одразу згадуються Сталін та Хрущов, і їхні оплески молодому Дмитрові Гнатюку... «Пане, на вас сіла мушка!» — каже Миколайчуковий козак Василь і періщить лейб-гвардійця у палаці цариці. І узагальнює: «І тут кляті мухи...» А коли зовсім не захочеться вже жити глядачеві в його свинцевій буденності, то підходять герої «Грамоти» і «воскрешають мертвих»: «Діду. Ти ще живий чи помер?» — «Не знаю!» — «Коли не знаєш — то помер. Пішли з нами!».

      Іван лежить під козацьким хрестом за якихось двiстi метрiв від моєї мами на Байковому, на хресті його — слова буковинської пісні. Та це — не могила. А просто місце зустрічі з дорогою людиною, якій, на відміну від нас, грішних, і нам на радість, надано привілей безсмертя. І його рукопис промовляє-зблискує зорею в чорториї небуття.

      «Ніби тисячу років тому я жив десь у Чорториї, бігав босий по горбах і берегах, пас ягнят на моргах, курив бакун Василя малого, купався в плесах і ловив рибу в Черемоші... Довгими ночами Пилипівки сидів на печі, вчився колядувати, робив звізди і вертепи до різдвяних свят. Стелив на стіл сіно і убирав ялинку... Хоч став дорослим, мав 13 років, — а все одно бігав по горбах, дивитись, як засинають світла у віконечках сільських хат. О, яка ти прекрасна, Чорториє... Як давно я бачив тебе... Як давно я бачив вас усіх, рідні і нерідні люди; навіть ті, що принесли мені стільки болю... Мені зовсім не стидно за себе, що упав у такий розпач... Бо що прекрасне, то є прекрасне. І ще скажу: «Людино, заплач, коли тобі дуже важко; сльози — це твоя незамаскована людяність». А людяність — це Всесвітній Бог. І я не стидаюся людяності. Тому так пишу!».