Молитва для неопролетаріату

15.07.2006
Молитва для неопролетаріату

Юрген Фіш (праворуч) уроки кушнірської майстерності дає переважно руками, бо ще не освоїв української мови. (Фото автора.)

      Поширену версію про те, що тепер учнями профтехучилищ стають винятково ті, хто вміє лише крутити хвости коровам або  вивчив азбуку не в повному обсязі, легко спростовує практика підготовки  робітників високої кваліфікації в Івано-Франківському центрі профтехосвіти №1. Його директор Іван Шібель, який називає цей навчальний заклад «найбільшим надбанням у своєму житті», стверджує: «Ми беремо на навчання дітей, про яких кажуть, що вони не набули достатніх знань у школі, тому вважаються неперспективними. У нас вони не просто перспективні, а дуже перспективні — наших випускників не вистачає на всіх бажаючих роботодавців».

      Виявляється, молодий кваліфікований робітник нині —  фігура дефіцитна. Бакалаврів, спеціалістів та магістрів зі свіжоламінованими дипломами — не проштовхатися. Не всі вони  можуть знайти роботу зі скромним окладом у 500 гривень. Тямущого молодого столяра чи газоелектрозварника власники фірм відривають «із руками й ногами», пропонуючи в три—чотири рази вищу зарплатню, ніж випускникам ВНЗ. І все ж у профтехучилища йдуть неохоче. У суспільстві — мода на університети та академії з непрогнозованим «викидом», чи то пак, випуском, дипломованих безробітних. Хаотичне збільшення кількості студентських «посадочних» місць на платній основі, що спостерігалося упродовж останнього десятиліття, поза сумнівом, вигідне було лише власникам приватних ВНЗ, котрі на штучно підтримуваному інтересі до деяких професій заробляли і заробляють шалені гроші. Сотні тисяч українських заробітчан тиняються світами не в останню чергу, аби дати дітям вищу освіту і бути не гіршими за інших. Чому так відбувається, нехай досліджують фахові соціологи з психологами. Хоча не може не дивувати — навіть на рівні середньо піднятої планки здорового глузду — зверхнє ставлення  до профтехосвіти. Це однозначно хибна точка зору. Побувавши у середовищі вихованців Центру професійно-технічної освіти №1, можу стверджувати, що там навчається чимало симпатичних (дивіться світлини), розумних, сучасних юнаків і дівчат, які знають собі ціну.

      Це не тільки мій висновок. Такої ж думки — і корінний берлінець Юрген Фіш, котрий другий рік веде майстер-класи у відкритій при Івано-Франківському центрі за сприяння Європейської асоціації хутровиків школі кушнірів  — другому після Гельсінкі навчальному закладі такого профілю на Старому континенті. Пан Фіш у розмові з кореспондентом «УМ» зізнався, що його українські вихованці мають достатній рівень кваліфікації, аби працювати на німецьких хутрових підприємствах, хоча освоюють фах кушніра втричі швидше, ніж їхні ровесники з ФРН (у Західній Європі — насиченіша програма теоретичної підготовки).

      Інноваційні технології, започатковані в колишньому ПТУ№16, трансформованому за системою школа — ПТУ — технікум — ВНЗ у Центр профтехосвіти №1, відзначив і керівник вітчизняного Міністерства освіти та науки Станіслав Ніколаєнко на Всеукраїнській нараді з питань якісної підготовки кваліфікованих робітничих кадрів, що відбулася в Києві 3 березня нинішнього року. Пан міністр похвалив івано-франківців за те, що випускники їхнього навчального закладу «не потребують доучування на робочому місці, оскільки навчання і практику проходять у реальних умовах виробництва». Фахівці Академії педагогічних наук України в івано-франківській навчально-виховній моделі угледіли аж 70 відсотків професійно-технічної школи майбутнього.

      Окрім хутровиків, ази майстерності тут освоюють швейники, перукарі та взуттєвики. Що вони вміють робити своїми руками ще в ранзі учнів, варто побачити на виставках і демонстраціях моделей, окремі з яких не загубляться навіть в оточенні виробів «от кутюр». У Центрі мені розповіли про знакову подію, пов'язану з весіллям відомої поп-діви Алсу. Дехто із запрошених на елітне застілля, шукаючи подарунок для нареченої серед хутрових виробів із відомою маркою «Тикаферлюкс», зупинив вибір на покривалі, пошитому зі шкурок рудої лисиці. Кажуть, що ця ексклюзивна річ справила враження навіть на почесну гостю весілля Аллу Пугачову, якій захотілося на ній полежати. І ніхто з російської богеми не здогадувався, що диво-покривало пошите руками учнів івано-франківської кушнірської школи.

      На приземленішому рівні — масштаби ширші: Центр, освоюючи обласний ринок шкільної форми, виграв тендер і щороку шиє близько 10 тисяч одиниць одягу та до півтисячі пар взуття.

      Показники і цифри — лише видима, матеріалізована частина профтехосвітньої моделі, вибудованої педагогічним колективом  на чолі з Іваном Шібелем, директорський стаж якого перевищує два десятиліття. Окрім «удосконалення» робочих рук, автори інноваційної моделі не забули і про чутливу «підростаючу» душу, якою не надто переймаються й у престижних університетах.

      — У фойє навчально-виробничого корпусу, — не без гордості розповідає Іван Антонович, — ми створили церковицю, де у свята відбуваються богослужіння. І діти сюди ідуть. Ви знаєте, як ми позбулися порушень трудової і навчальної дисципліни? Зовсім не каральними заходами. Взялися за вирішення проблеми нетрадиційними педагогічними методами: кожен навчальний тиждень у нас розпочинається і закінчується Гімном України, а кожен день — молитвою-клятвою. Цей ритуал, по-перше, дисциплінував тих, хто з різних «поважних причин» раніше, бувало, не потрапляв на початок занять. Тепер такого немає, бо ж на молитву не можна запізнюватися ні викладачеві, ні майстру, ні учню. По-друге, і найголовніше: Гімн і молитва, як ніщо інше, допомагають виховувати нового громадянина України — патріотичного, дбайливого, духовного. У нас уже кілька років не проводився ремонт приміщень, але учні так шанобливо ставляться до училища, що ні в навчально-виробничому корпусі, ні в гуртожитку-готелі не побачите жодного обписаного закутка чи пошкоджених меблів.

      Цікаво, що ключик до юних душ співвітчизників довелося шукати українцю Івану Шібелю, прародичі якого зі статусом колоністів переселилися понад століття тому на Прикарпаття десь із берегів Рейнів-Майнів. Від германських атрибутів успадкував прізвище ( первинне було — Шубель), від українців набув ім'я та по-батькові. Генетична пам'ять предків зберегла схильність до пунктуальності і порядку, що виявилося не зайвим в нових реаліях, від автохтонів «набрався» бадьорості і щирої вдачі. Проте нинішнього літа в його оптимістичний настрій  вплелися сумні мотиви — роки і вищі чиновники нагадують про те, що вже пора на пенсію. Хоча і  в сімдесят років він випромінює стільки енергії та завзяття, що за цими показниками з ним важко змагатися і багатьом значно молодшим колегам.