Любов під стріхою

      Усе у житті треба робити вчасно. Ще раз у цьому переконалася, відвідавши недавно заповідний Шацький край. Років зо п'ять тому в Пулемці місцеві мешканці бідкалися, що старіє їхнє село, вимирає, а пусток на сільських вулицях більшає з кожним роком. Спорожнілі будинки зяяли порожніми вікнами і неподалік самого Пулемецького озера.

      — Купляйте хатинку, матимете на озері свою базу відпочинку, — радили мені тоді далекоглядні пулемчани, але вся розмова перевелася на жарт.

      Та й для чого волинянам якесь Пулемецьке озеро, якщо є у нас Світязь? Приблизно так мислили ми, зате наші сусіди-львів'яни виявилися куди передбачливішими. Вони порахували, що набагато вигідніше прикупити за кілька тисяч гривень стареньку хатку неподалік озера із добрячим шматком городу, аніж витрачати щороку шалені гроші для відпочинку на Світязі. І мати собі чистий спокій, не ламаючи щоліта голову, де і як відпочивати. Тим більше, що вода в Пулемецькому озері нічим не гірша від світязької і навіть набагато чистіша, бо тут немає такої навали відпочиваючих і зберігає озеро поки що первозданну чистоту та спокій. Отож поки волиняни відважувалися, львів'яни за кілька років поскупляли ті хати-пустки, поробили в них ремонти й надійно осіли на волинських берегах. Дехто наймає місцевих обробляти городи, сіяти, садити, а восени, по закінченнi курортного сезону, везе до Львова ще й свою картоплю та городину, вбивши два зайці відразу.

      Кажуть, навідувалися на Пулемецьке і київські бізнесмени, придивлялися, де можна базу відпочинку збудувати. Тим часом озерний бум спостерігається не лише у Пулемці, а й в інших приозерних селах, які ніколи не вважалися перспективними. Там теж скупляють порожні хати, ціна яких поки що не дуже висока, але земля в заповідній шацькій зоні дорожчає невпинно. Мине ще десяток літ, і за можливість провести літо подалі від брудних та галасливих міст міський мешканець буде готовий віддати будь-які гроші. Ось тоді й окуплять себе нинішні хати-пустки у мальовничих куточках Волині.

      Навіть поліські старі хати під соломою та з глиняною долівкою, які, як нам здавалося, тільки в музеях під відкритим небом збереглися, теж діждалися своєї зоряної години. На любешівському Поліссі у заплавах Стоходу є немало сіл, де такі будиночки-старожили — не велика рідкість. Саме їх вподобали волинські «тугі гаманці» для того, щоб заховатися у поліських нетрях подалі від людського ока й «відтягнутися» на всі сто з екзотикою. У сільських бунгало під стріхою, з імпортними спальнями та сучасним начинням, віддаються вони втіхам із молодими супутницями. А довгоногі «русалки» не цураються дефілювати по подвір'ю у костюмі Єви, чим неабияк допікають місцевим старожилам, які плюються і хрестяться, побачивши таку «сатану». Подалі від цивілізації, поближче до природи — і ніяких Туреччини чи Єгипту не треба. Близько, дешево і красиво. Не були б то українці!