«Дитинство закінчилося, готуйся до інвалідного візка»

      24 вересня 2005 року. На хуторі Надія Кіровоградської області вже традиційно проходить всеукраїнське театральне свято «Вересневі самоцвіти». Садиба сім'ї Тобілевичів (театральні псевдоніми членів родини — Карпенко-Карий, Садовська-Барілотті, Саксаганський, Садовський) привабила як затятих театралів, так і просто відпочивальників із кількох областей центральної України. Театральне дійство, екскурсії, відпочинок на природі. Ніщо не віщувало трагедії. На екскурсію класом Настя їхала із задоволенням. Дівчина з дитинства цікавиться  театром. І взагалі виявляє не зовсім традиційні для сучасної дівчини смаки: слухає класичну музику, багато малює, до цього вересневого дня — танцювала... Можливо, проявляються гени — все-таки пра-пра-пра-правнучка Тараса Шевченка по Степану, сину сестри поета — Катерини.

      На Хуторі Надія діти веселилися, відпочивали, багато фотографувалися. Пам'ятник Карпенку-Карому, дуб Марії Заньковецької (вона теж чимало часу провела в садибі). Сфотографуватися вирішили й перед від'їздом  — п'ятеро дівчат примостилися на залізних ланцюгах, які провисають між двометровими цегляними стовпами і слугують декоративною огорожею. До школярів тут робили фото на пам'ять тисячі відвідувачів садиби-музею. Настя сіла трохи збоку від подруг.

      Фото так і не вийшло. В об'єктив було видно, як падає на Настю цегляний стовп. За секунду кілька центнерів різко змінюють долю дитини. Чотири переломи ребер, поранені легені й найстрашніше — компресійний перелом хребта.

      Спочатку рятували легені. Кілька днів дівчина перебувала на межі життя і смерті. Далі — операції на хребті. І діагноз — параліч ніг.

      Рідні поставилися до діагнозу стійко: про інвалідний візок тут навіть не згадують — будуть боротися до останнього. Мама Оксана і тітка Яна (сестра матері) готові зробити для дівчини все можливе і неможливе. Коли це допоможе дитині, то готові хоч і власні частини тіла віддати.

      А от медичний персонал зустрічався різний: в Кіровоградській обласній лікарні до Насті ставилися, як до рідної. У Київському реабілітаційному центрі для спинальних хворих  — теж. Тут навіть гасло є — «Надія вмирає останньою». А от в Інституті ортопедії й травматології міста Києва деякі лікарі дозволяли собі заявити дівчині: «Дитинство закінчилося, готуйся до інвалідного візка».  Це сталося якраз напередодні дня народження Насті. У своє 15-річчя, 17 травня 2006 року, вона поставила собі за мету — зайти і ногою відчинити двері кабінету того медика, який так жорстоко з нею повівся.

      Адже надія і справді є. Тільки потрібно курс реабілітації не припиняти до переможного кінця. Можливо, через роки, але Настя Шкода піде. Кілька днів тому вона вже зробила перші кроки в ходунках. Ніг при цьому дівчина так і не відчула.

      Не втрачати оптимізму допомагають друзі, знайомі й незнайомі добродійники з різних куточків Кіровоградської області, які з перших днів чим могли допомагали Насті. Тітка Яніна Шкода впевнена, що якби не допомога людей, то родині вже довелося б продати будинок — лікування  обходиться дорого. Починаючи від колишнього (тепер нардеп від «Нашої України») «губернатора» Кіровоградської області Едуарда Зейналова, який допомагав Насті з оформленням документів і взагалі опікувався, до незнайомих пенсіонерів, які перераховували на лікування десять гривень, — усім Настя надзвичайно вдячна.

      У вільний від процедур час дівчина працює в цікавій художній формі: робить картини з пластеліну. Виходить незвичайно і дуже гарно. Ці малюнки вона дарує друзям і тим, хто хоч якось їй допоміг. Познайомилась з одним з відвідувачів лікарні — італійцем. Вивчає італійську. З шкільним навчанням не просто, адже Настя то в Кіровограді, то в Києві. В рідній Знам'янці практично не буває. З друзями спілкується по телефону, який їй подарували відразу ж після нещасного випадку. От тільки телефонують усе рідше. А попереду — лікарні і ще раз лікарні.

      Сім'я Насті нікого не звинувачує у тому, що сталося. Вчителі? Як тут прослідкуєш: всі сідали, а впав стовп — на Настю. Тим більше, що рідна школа не лишилася осторонь, — допомагали, збирали всім світом кошти. Образливо за керівництво садиби-музею «Хутір Надія». Так, стовпи не лавки для сидіння не призначені. Але хоч би поцікавились колись: «Як там дівчина?» Чимось допомогли...

      Минуло дев'ять місяців із того часу, як сім'я Насті Шкоди живе в часовому режимі «до» і «після». «До» — школа, друзі, танці. «Після» — лікарняне ліжко й ніяких танців. Але надія вмирає останнью.

     Якщо ви маєте бажання допомогти Насті, переказуйте кошти:

АППБ «Аваль», Знам'янське відділення, поточний рахунок банку:

№29090318, МФО 323538, Код 13762450.

Призначення платежу:

Для зарахування на рахунок Шкоди Яніни В'ячеславівни №34650, ідентифікаційний код 2274915886

З поміткою «Благодійна допомога на лікування Насті Шкоди».