Кадри на сонці не гинуть?

12.07.2006

      Кадри вирішують усе. Заяложена, затерта до дірок підкладки філологічної матерії фраза. А таки вирішують, багато чого вирішують. Сидить у кріслі такий собі чиновник Василь Гладкіх, керує і «чеше, чеше», та все «не по-нашому, а по-московськи». Але ж попервах добрий дядько: обіцяє ціни на квитки не підвищувати. Та ще не встигли охолонути виборчі пристрасті, ще й коаліція — лише порожній звук, а цей дядько заходився вже робити прямо протилежне до своєї обіцянки (та ж цяцянка, яка дурневі — радість).

      Що й треба було довести вам, дурні «хахли». Тепер платіть більше, бо «Укрзалізниця» не витримає. Тому треба не лише ціни піднімати, а й запозичити досвід у московського колеги, як акціонувати державну залізницю. Спочатку, звичайно, будуть нові обіцянки, а там і оглянутися не встигнемо, як матушка-Расєя прибере до рук ще одну важливу транспортну магістраль. А тим часом можна поступово повертати русифікацію на залізницю. Не лише державний службовець Василь Гладкіх порушує 10 статтю Конституції України і рішення Конституційного Cуду від 14 грудня 1999 року, повним ходом ідуть порушення в оголошеннях про відбуття і прибуття поїздів. Хто буває на Київському центральному вокзалі, не міг не помітити відчутного зростання кількості оголошень російською мовою, причому на внутрішніх маршрутах. Не інакше як пан Гладкіх витягнув якусь інструкцію часів совєтської імперії чи режиму Кучми, і вдихає в неї нове життя. А як відомо ще з античних часів, чия мова — того держава, чия держава — того мова.

      Отож ланцюжок із вектором у майбутнє вибудовується «інтересний»: «язик» — підвищення цін — акціонування — єдиний мовний і транспортний простір. Гарна ж ця «кадра постпомаранчева». Його прізвище подають чомусь через «і», попри всі закони мови, і це не той випадок, коли вслід за поетом, дещо перефразовуючи його, хочеться назвати її «крихітною свічечкою букви і».

      Ще один відомий «помаранчево-постпомаранчевий» діяч, віднедавна народний депутат України, екс-секретар Ради національної безпеки і оборони Анатолій Кінах в інтерв'ю УНІАН заявив, що у вирішенні мовного питання необхідно відмовитися від силових методів. Зараз, мовляв, слід говорити, в першу чергу, про переговорний процес, про пошук консенсусу, а не спроби силового тиску на ту чи іншу сторону. Він упевнений, що зараз в Україні необхідно створювати всі умови для розвитку державної української мови, «проте без порушення прав людини, зокрема права на доступ до професії і до освіти». Виявляється, 10-та стаття Конституції передбачає переговорний процес. А ми й не знали. Ще б уточнив він, права яких людей порушують — українськомовних чи російськомовних. Оно батьки маленьких дітей з Оболоні волають, що культурно-розважальні заклади для дітей від 2-3-х років майже суцільно надають свої послуги російською мовою — наприклад, «Игроленд» в торговому центрі «Караван», «Дивосвіт», що нещодавно відчинив свої двері біля метро «Оболонь». Та хіба лишень на Оболоні?

      І це каже людина, яка на другий день після доручення Президента України провести спеціальне засідання РНБО, присвячене мовній проблематиці в контексті національної безпеки, реєструється депутатом. Це та людина, яка приклалася до ліквідації сектору моніторингу мовної і національної політики Кабінету Міністрів України в 2001 році, прийшовши покермувати урядом одразу після відомої відставки Ющенка-Прем'єра. Чи не через цю заслугу він потрапив до чільників «Нашої України»? Щоправда, шановний пан Кінах уже не «цвенькає». Він нашу мову шанує і любить.

      Але запитаймо себе: чи згинула роса на сонці?

  • П’ятирічка втрачених надій

    Минуло п’ять років, відколи Верховна Рада прийняла постанову «Про рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні». Ті п’ять років, за які, згідно з положеннями і приписами постанови, державна мова мала утвердитися і зміцнити свої позиції, стали роками її приниження і нехтування. Основоположне твердження документа — «на дванадцятому році незалежності українська мова як державна мова в Україні не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя», яке й спонукало до прийняття постанови, — цілком могло б бути написане й сьогодні. І завтра. І ще через п’ять років, якщо вони минатимуть за сценарієм останніх п’яти.
    Здавалося б, завдання однозначне: створення чітких механізмів реалізації вже прийнятих правових документів щодо функціонування української мови і схеми юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови. Але, на жаль, ера декларативності ніяк не поступиться місцем ері роботи. Особливо прикро, що ця бездіяльність — на совісті тих сил, які пройшли до парламенту і сформували уряд з емоційними гаслами національного відродження, економічного прориву та культурного стрибка. >>

  • Слово українізатора

    — Я пам’ятаю, для мене першою «нобелівською премією» став лист із Дніпродзержинська від читачів, які купили «Улюблені вірші» «А–ба–ба–ба–га–ла–ма–ги» і касетку. Ці люди російськомовні. І їхня донечка полюбила ці твори, один за одним їх вивчила, почала розказувати. «І ми незчулися, як у родині почали слово за словом говорити українською мовою, — писали вони. — Тепер намагаємося спілкуватися українською, виправляємо один одного, і це все завдяки книжці «Улюблені вірші». Я просто не вірив, що таке можливе. То була найвища похвала, яку я отримав. >>

  • Русифікація — злочин, який має бути покараний

    Головним аргументом політичних сил, які хочуть узаконити панування російської мови над українською в Україні, є те, що російською говорить, як прийнято вважати, більшість українців. Ці сили не хочуть торкатися питання, чому і коли з’явилася так звана більшість. Адепти російської мови принципово не вживають терміну «русифікація», справедливо вбачаючи у ньому викривальний і звинувачувальний для себе зміст. Адже неможливо подавати справу так, як вони кажуть: нібито не внаслідок тотальної русифікації з’явилася горезвісна «більшість», а російська мова природним чином, невимушено і добровільно, сприймалася українцями як послане з неба благо... Немає нічого більш облудного і фарисейського, ніж це твердження. Насправді та «більшість» планомірно, цілеспрямовано й у найбрутальніший спосіб сформована зайшлою, чужою, владою. >>

  • Філологічна політкоректність

    На початку ХХ століття кінострічки демонстрували під музику таперів (піаністів, які «озвучували» «німі» фільми). Сучасні ж «тапери» — це перекладачі, редактори та актори, зусиллями яких іноземні фільми стають зрозумілими пересічному громадянинові.
    На телебаченні знання та досвід редакторів користуються неабияким попитом. І мало хто знає, що редактори, принаймні каналу «1+1» (відділ дубляжу очолює Ольга Чернілевська), крім того, що виправляють помилки в текстах, ще й акцентують увагу акторів на правильному наголошенні: ставлять наголоси в рідко вживаних словах, логічні наголоси в реченнях. >>

  • Словниковий запас

    Українську мову вивчають у школах, вищих навчальних закладах, а також самотужки. Останній спосіб — найважчий, передусім через брак оновлення того матеріалу, який викладено в підручниках, виданих протягом останніх років. Про те, що в країні працюють державні установи, які опікуються, власне мовленнєвими питаннями, пересічний громадянин знає, але про конкретну діяльність, а головне — про результати роботи цих установ поінформований недостатньо.
    Іронія сьогодення в тому, що вказані вище державні установи співпрацюють з юридичними особами, а фізична особа, яка бажає покращити знання української мови, шукає останні новини (зокрема друковані та електронні словники) на книжковому ринку «Петрівка». >>

  • Мовний щит

    Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», є одним із найавторитетніших мовознавців у незалежній Україні та чи не єдиним науковцем, який досліджує мовну ситуацію в країні, спираючись не лише на теорії, а й на соціологічні опитування та дослідження. Лариса Терентіївна — автор книг «Мова і політика», «Мова і суспільство: постколоніальний вимір» та упорядник збірки документів «Українська мова у ХХ ст.: історія лінгвоциду».
    У День рідної мови Лариса Масенко розповіла «УМ» що значить мова для індивіда та суспільства та чим загрожує двомовність на рівні країни. >>