Здається, статус російської мови в Україні турбує тільки тих, «кому ліньки», — ліньки вчити українську, ліньки думати, що запропонувати своїм виборцям, ліньки читати хартії, на які самі вони посилаються.
Варто поставити крапки над «i» та риски над «т» (як кажуть англійці) щодо статусу російської мови в Україні. А заодно й донести реальні положення Європейської хартії регіональних мов і мов меншин до тих, хто так любить нею прикриватися й проголошувати російську регіональною мовою у своїх регіонах.
Риски над «Т»
У цивілізованому світі питання двомовності порушують, коли в межах однієї держави живуть представники двох КОРІННИХ національностей (тобто тих, що жили на даній території ЗАВЖДИ), які бажають зберегти свої рідні мови. Ось приклади. Бельгія: фламандці розмовляють фламандською, а валлони — валлонською (діалект французької). У Фінляндії фіни розмовляють фінською, а шведи, що компактно проживають на півдні Фінляндії, — шведською. Ще однією країною, яку часто приводять у приклад двомовності, є Канада. Нащадки французьких поселенців, котрі програли війну та переселилися до Квебека, розмовляють французькою, а нащадки англійських поселенців, що заселили решту штатів Канади, розмовляють англійською.
А що в Україні? Від початку існування незалежної України адвокати двомовності виступають за надання статусу державності чи офіційності російській мові в основному для російськомовних УКРАЇНЦІВ. Але ж вибачте, це є абсолютним правовим нонсенсом. Ніде в світі представники якоїсь національності не вимагають, щоб узаконили їхнє право розмовляти мовою іншої національності!
Слава Богу, не всі російськомовні українці забули, хто вони є за національністю. Значна їхня частина виступає за збереження статусу кво і навіть за українізацію (назвемо їх українофільними російськомовними українцями). Інакше чому російськомовний Київ голосував на президентських виборах за Ющенка, котрий виступає за державну підтримку і розвиток української мови, проти «мовних» спекуляцій?
На жаль, є й інша частина російськомовних українців. Назвемо їх самобичувально-хохлофобними українцями.
Віднедавна представники останніх у місцевих радах південно-східних областей України, посилаючись на Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, надають (чи думають, що надають) російській мові статус «регіональної».
На жаль, наразі свідома частина української нації у відповідь їм протиставила тільки юридично слабку теорію неправильного перекладу Хартії (стаття «Які мови в Україні потребують особливого захисту. Колізія між національним законом і міжнародними зобов'язаннями держави», «Дзеркало тижня» № 10 (589) за 2006 р.), при всій повазі до доктора юридичних наук, що її представив, та до чинного міністра юстиції України, який нещодавно приєднався до прибічників цієї теорії.
Немає ніяких сумнівів у тому, що російська мова має бути виключена з переліку мов, для яких Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин (хотілося б, щоб помаранчеві фракції у новій Верховній Раді зробили це одним із перших своїх кроків, довівши свою декларовану українофільність, а не тільки грошофільність чи посадофільність). Україна має на це право, як і має право взагалі не ратифікувати цю Хартію, як зробила це Франція. Але теорія неправильного перекладу не є серйозним юридичним підгрунтям для цього.
Адже навіть якщо minority language перекласти як «міноритарна мова», а не «мова меншини», це нічого не змінить, бо в Хартії йдеться про регіональні АБО міноритарні мови. І взагалі, чи треба витрачати зусилля на «правильний» переклад стосовно Хартії? Як знає кожен юрист, визначення терміна, надане у самому документі, завжди превалює над значенням слів, що складають цей термін, та над визначеннями цього терміна у словниках або будь-де (тобто коли у договорі написано, що форс-мажором є приїзд тещі, то хоч би як ви доводили у суді, що форс-мажор має включати війну і не включати приїзд тещі, суд буде на боці того, хто вимагає визнати форс-мажором за цим договором саме приїзд тещі).
Отож стосовно терміна regional or minority languages в Хартії читаємо:
«Для цілей цієї Хартії... термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які:
1) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та
2) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів».
Не можу погодитися, під міноритарними мовами (мовами меншостей/меншин) слід розуміти «мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону». Адже, наприклад, каталонська мова є найбільш поширеною в однойменній провінції Іспанії, проте вона визнана регіональною згідно з цією Хартією, бо є мовою групи людей, «що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення» Іспанії.
Сумнівною є також заява, що болгарська, молдавська, німецька, польська, румунська, словацька та угорська мови не потребують особливого захисту в Україні, тому що вони є «офіційними у відповідних державах і... мають необхідний державний захист». Ці мови справді потребують значно меншого захисту в Україні, ніж гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька та ромська, але не на підставі того, що перші є офіційними в інших державах та мають там державний захист, а тільки тому, що їхній стан в Україні є справді задовільним. Та ж угорська мова є офіційною в Угорщині, але у зв'язку з тим, що вона була в безправному становищі у Румунії, її належний захист став однією з передумов прийняття Румунії до Євросоюзу.
Яке ж справді існує підгрунтя для виключення російської з переліку мов, для яких Україна ратифікувала вищезгадану Хартію?
Перше. Як ми вже бачили, у згаданій конвенції сказано, що вона покликана захищати мови, якими говорить «група людей, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави» (ETS No. 148, пункт I.1.a) i.). Водночас російськомовне населення сьогодні в Україні є найбільшою групою носіїв якоїсь мови. А отже, на даний момент захищати російську мову в Україні на підставі цієї конвенції — це те саме, що захищати російську мову в Росії, де теж більшість людей розмовляють російською. І допоки російською мовою не користуватиметься меншість жителів України, застосовувати цю конвенцію до російської мови буде неправомірно.
Друге. Російська мова не є «історичною регіональною» для жодного регіону України, оскільки про неї не можна сказати, що вона «традиційно використовується в межах певної території» (ETS No. 148, пункт I.1.a) i.), або, в перекладі з «політкоректної» мови сучасної Європи, в межах кордонів України немає етнічних російських земель.
Відомо, що частини України ставали то польськомовними, то російськомовними, то німецькомовними, то румуномовними на якийсь час лише через входження до складу різних імперій. Коли ж вплив імперій слабшав, регіони України ставали україномовними. Пригадаймо хоча б українізацію 1930-х рр., під час якої не тільки вся територія України, але й цілі регіони Росії стали україномовними!
Межі розповсюдження російської мови в Україні постійно змінювалися і змінюються. Навіть сьогодні не існує компактної російськомовної частини України: великі міста України — російськомовні, а регіони, що їх оточують (часто навіть на сході України), — україномовні. Але ж місто, в якому розмовляють однією мовою (у нашому випадку — російською), при тому, що навколо нього розмовляють іншою (українською), здавна називалося «колонією».
Згадана ж конвенція не покликана захищати мови метрополій у колишніх колоніях. Навпаки, в преамбулі цього документа вказано, що його мета — «захист історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких ПЕРЕБУВАЮТЬ ПІД ЗАГРОЗОЮ ВІДМИРАННЯ».
Ця конвенція була задумана для захисту мов народів Європи, котрі не одержали своїх держав (наприклад, у Нідерландах і Німеччині це фризька, у Великій Британії — валійська, в Україні — гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька та ромська), а також для частин народів, що одержали свої держави, але опинилися в іншій країні через незбігання державних та етнічних кордонів. Таким чином, в Україні ця конвенція захищає угорську мову угорців, що завжди жили в Береговському районі Закарпаття, румунську мову румунів Герцавського району Чернівецької області, болгарську — болгар Бессарабії. Тобто мови національних меншин, що компактно проживають на своїх етнічних територіях. Але вона НЕ ЗАХИЩАЄ російську мову, наприклад, російськомовних українців міста Києва, котрі почали розмовляти російською мовою під впливом декількох століть русифікації!
(Слава Богу, ніхто сьогодні не порушує питання про надання статусу регіональної німецькій мові в Чернівцях на підставі того, що в період Австро-Угорської імперії вона була розмовною в цьому місті.)
Також Хартія не захищає російську мову і росіян міста Києва, оскільки вони не є «історичним регіональним населенням». Переважну частину з них можна класифікувати як прямих мігрантів, а решту — як нащадків мігрантів, що для цілей цієї конвенції означає те саме. Така ж ситуація і в інших містах України. А конвенція недвозначно виключає мову мігрантів зі свого «захисту».
Візьмімо радянський період. У 1926 році росіяни становили тільки 8,2% від населення України (що не включала шість західноукраїнських областей), а в 1989-му — вже 22,1% населення всієї України. При цьому прямими іммігрантами в 1989 році було близько 60% всіх росіян України. Пригадайте політику «змішування» в ім'я створення єдиної «радянської» нації: російських військових, випускників ВНЗ тощо «розподіляли» до України, а українців — навпаки, до Росії. У результаті цього мігровані українці, як правило, забували рідну мову, а росіяни — ні, оскільки радянська держава всіма засобами підтримувала російську мову. Варто також пригадати, що десятки мільйонів українців загинуло під час Голодомору, Другої світової війни та в ГУЛАГу, чого не було з росіянами. На тлі значно зменшеного українського етносу частка новоприбулих росіян ставала ще вагомішою.
І в «дорадянський» період більша частина України була у складі царської Росії та довгий час колонізувалася росіянами (хоча й не так агресивно, як у радянський період).
Погляньте, як цивілізовані країни ставляться до своїх мігрантів. На 60 мільйонів населення Франції припадає майже 6 мільйонів арабів-іммігрантів, але ви не знайдете жодної школи у Франції, де б за кошти держави викладання проводилося арабською мовою. Те ж саме із 2 мільйонами турецьких іммігрантів в Німеччині. В США кількість іспаномовних мігрантів уже перевищила кількість населення Іспанії, але знову ж таки діти цих мігрантів ходять до англомовних шкіл. Звісно, мігранти мають права, одне з яких — навчати своїх дітей рідною мовою, але ЗА ВЛАСНИЙ КОШТ. Логіка проста: коли якась людина планує емігрувати до іншої країни, вона може не вчити мову країни, спілкуючись рідною мовою зі своїми рідними та з такими ж мігрантами-співвітчизниками, але якщо вона захоче заробляти розумовою працею чи коли її діти підуть у школу, інститут, кінотеатр або будуть дивитися телебачення цієї країни, то їм необхідно буде знати офіційну мову саме цієї країни. А останнім часом європейські країни висувають ще жорсткіші вимоги до іммігрантів, не залишаючи їм права не знати офіційної мови країни, вимагаючи складання тестів на знання офіційної мови країни при отриманні права на проживання в країні.
У руслі цієї ж політики діє і Європейська хартії регіональних мов та мов меншин, у преамбулі якої сказано, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Хоч як це прикро чути деяким лінькуватим хохлофобним діячам...
Крапки над «і»
Політичні захисники російськомовних українців лукавлять, кажучи, що запровадження другої офіційної мови — російської, — не зашкодить відродженню української мови.
Будь-який лінгвіст розуміє, що для відродження якоїсь мови в сучасному суспільстві необхідне її правове домінування над іншою мовою. Якщо цього немає, то мова рано чи пізно помре. У Європі в наш час є тільки одна країна, титульна нація якої практично втратила рідну мову, — це Ірландія. Майже повна смерть ірландської гельської мови відбулася тому, що після отримання незалежності Ірландія не наважилася проголосити її єдиною офіційною, залишивши також й англійську, і для врівноваження у використанні цих мов не прийняла необхідних законів. В результаті наразі ірландською гельською розмовляють тільки в деяких віддалених сільських районах західної Ірландії.
Українська мова впродовж більш ніж 300 років заборонялася та витіснялася із вжитку десятками прямих і непрямих указів та декретів. Довгий час прищеплювалося відчуття, що розмовляти російською — культурно, а українською — ознака неосвіченості. На жаль, за роки незалежності русифікація України триває: якщо в перші «постперебудовні» роки багато газет переходили на українську мову, то сьогодні ми бачимо зворотну тенденцію, як і на ТБ та радіо. А в нічних клубах Львова вже стало «модно» розмовляти російською.
Статус української мови як державної дотепер не підкріплений законодавчими актами: в багатьох галузях українська мова залишається державною тільки на папері. Наразі становище української мови в Україні гірше за становище регіональної каталонської мови в Іспанії. Адже в провінції Каталонія державний службовець ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ володіти каталонською мовою. А в Україні навіть не всі парламентарії володіють українською, не кажучи вже про рядового держслужбовця в Криму чи Донецька.
Що вже говорити, якщо другою державною (офіційною) мовою зробити російську!
Коли при абсолютному домінуванні у використанні російську поставити ще й у рівні правові умови з українською, то ми матимемо ірландський результат: російською говоритиме майже все населення України, а українською — деякі віддалені сільські райони заходу країни.
Тому хотілося б, щоб адвокати «двомовності» чесно визнавали: пропонуючи двомовність, вони насправді виступають за одномовність російської мови в Україні.
Бо ті, кому хоч трохи небайдужа доля української мови, усвідомлюють, що сьогодні для її розвитку терміново необхідні заходи з дерусифікації українців, аж до окремого закону про деколонізацію України. І Польща, і Чехія були колись онімеченими частинами імперій, але на 15-му році незалежності вони вже не мали жодних проблем з відродженням своїх рідних мов. Україна сьогодні перебуває в небезпечнішому становищі у порівнянні з цими країнами, адже набагато довший час була колонією.
Україна має повне право на українізацію українців. І якщо хтось думає проводити референдум з мовного питання, то його слід би проводити тільки серед українців (російськомовних та україномовних). Адже росіяни-мігранти не мають морального права вирішувати долю українського етносу: якою мовою спілкуватися українцям.
Незважаючи на бажання, багатьом із російськомовних українців сьогодні важко перейти на українську мову, тому що навколо — російськомовне середовище. Добре, що серед нас потроху з'являються ті, хто ВСУПЕРЕЧ цьому середовищу переходять на українську мову. Але будь-який психолог підтвердить, що не всі люди можуть іти проти більшості. Більшість людей — пасивні, і їх не можна в цьому звинувачувати. Тож українофільному російськомовному українцеві сьогодні, щоб перейти на українську мову, потрібна допомога держави у створенні україномовного середовища навколо них. І якщо цього не буде зроблено в найближчому десятиріччі (хай навіть радикальними методами), потім про це вже не буде сенсу говорити. Смерть української мови буде неминучою у зв'язку із стрімким зростанням частки супутникового телебачення та інтернету в комунікаціях, сфер, що практично непідконтрольні державі. І тоді нам доведеться пояснювати своїм онукам, що це за крапки над «и».
Кость КІРНАС.
