Iнвалiди мають право на освiту, але школи не готовi їх прийняти.
В Україні є діти, які не мають права отримувати освіту, адже їм поставлено діагноз «ненавчувані». Тим часом психологи та працівники сфери корекційної медицини стверджують, що дітей, цілковито нездатних до навчання, не існує.
Батьки дітей-інвалідів у нашій країні поставлені перед непростим вибором: віддати дитину до інтернату, відірвавши її від родини, або залишити дома, давши їй любов, але позбавивши кваліфікованої допомоги.
Інваліди також мають «вибір без вибору»: резервація вдома або резервація у спецзакладі. Однаково в Україні практично немає шкіл, куди може піти вчитися дитина з особливими освітніми потребами, такі діти та підлітки майже не спілкуються зі своїми здоровими ровесниками, а коли досягають повноліття, їх можуть взяти на роботу фіктивно — для того, щоб списувати на «працюючого інваліда» зайві кошти.
За часів Радянського Союзу в нас «не було» не лише сексу. Влада приховувала інформацію про те, що в цій країні жили інваліди, адже такі люди жодним чином не вписувалися в стандарт «ідеального суспільства». На жаль, до сьогодні існує тенденція розглядати інвалідність як вирок — вважається, що раз так склалася доля, людина не може розраховувати на повноцінний розвиток із суто медичних причин. Звідси нібито логічний, але нелюдський висновок: інвалідам не потрібно створювати умови для розвитку, активної суспільної діяльності, освіти. Їм треба дати пенсію (виходячи з можливостей нашої країни, досить невелику) та медичну допомогу (зважаючи на те, що ця сфера досить успішно комерціалізується, допомогу умовну). А далі діти-інваліди — це проблема їхніх батьків, персоналу інтернатів та Пенсійного фонду.
Тим часом у розвинених країнах інваліди мають не лише право, а й можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Така форма освіти називається інклюзивною (від англ. «інклюд», включення). Для інвалідів пристосований громадський транспорт, будинки обладнані так, щоб людина на візку могла легко заїхати до аптеки, книгарні чи кінотеатру.
Володимир Плисюк, колишній спортсмен-гонщик, кілька років тому потрапив у серйозну аварію. Дивом залишився живим, але відтоді змушений пересуватися на інвалідному візку. «Після того, як це сталося, — розповідає він, — я не хотів жити далі, не бачив жодного просвітку в своєму майбутньому». Допомогли друзі, які доручили йому керувати фірмою. «З'явилося відчуття того, що я потрібний, почав займатися фізичними вправами, і зараз почуваю себе цілком щасливою людиною», — ділиться враженнями Володимир. Сьогодні він має молоду дружину, балотувався в народні депутати (правда, цього разу йому не вдалося набрати необхідну кількість голосів), їздить автомобілем, у якому встановив ручне керування. Пан Плисюк працює помічником народного депутата і хоче переконати Київську міську адміністрацію зробити в столиці пандуси (заїзди для інвалідних колясок) хоча б в аптеки, комунальні та соціальні служби, магазини, а також нормальні спуски-підйоми в метро, бо на тих, які є у нас, без допомоги дуже сильного помічника з'їхати і не збити людей чи не перекинутися самому дуже важко.
Володимир вважає, що тим, хто народився інвалідом, морально трохи легше, ніж тим, хто, бувши працездатною людиною, втратив здоров'я, бо їм є з чим порівнювати.
Микола Сварник, голова Коаліції захисту прав інвалідів та людей з інтелектуальною недостатністю, є батьком дитини з особливими потребами. Він не згоден з тим, що дитина, яка народилася інвалідом, легко може змиритися з тим, що вона не схожа на інших, здорових, людей. Хоча переконаний, що така дитина може і повинна бути щасливою. Допомогти в цьому їй має суспільство, якому настав час стати більш відкритим для інваладів.
Як розповіла Раїса Кравченко, виконавчий директор Коаліції захисту прав інвалідів та людей з інтелектуальною недостатністю, якщо в сім'ї народжується дитина-iнвалiд, батьки фактично постають перед вибором — або віддати її в інтернат, де, по ідеї, мають забезпечити кваліфіковану медичну допомогу, або залишити вдома і самим турбуватися про неї. Ця дитина буде значно краще доглянута , їй будуть більше приділяти уваги. Водночас вона буде практично повністю позбавлена кваліфікованої медичної допомоги, адже в Україні навчально-лікувальні заклади, до яких можна звернутися в приватному порядку, є лише в найбільших містах — Києві, Одесі, Львові, Донецьку тощо.
За статистикою, яку наводить у своєму дослідженні Фонд «Відродження», більше половини дітей-інвалідів навчаються у спеціальних навчальних закладах інтернатного типу. За кордоном у таких школах перебуває 3-4 відсотки дітей iз найважчими порушеннями. Інші ж вчаться у звичайних школах, живуть у сім'ях зі своїми батьками.
У нас дитина-інвалід отримує 251 грн. пенсії. На дитину, в якої виявлено ВІЛ-інфекцію, держава виділяє аж... 34 грн. на місяць. Якщо ж мати, яка доглядає за дитиною, змушена залишатися вдома (а найчастіше так воно і буває), тоді на дитину і непрацюючу матір виділяють 456 грн. 30 коп. При цьому, згідно зi статистикою, татусі найчастіше залишають сім'ю, якщо у них народилася хвора дитина. І тоді мати та дитина-інвалід справді опиняються на межі виживання.
На думку Раїси Кравченко, щоб цього не сталося, держава має змінити порядок фінансування дітей-інвалідів за принципом «гроші ходять за дитиною». Основними розпорядниками дитячих пенсій мають бути батьки таких дітей. І ці батьки повинні мати вибір — вчити дитину в спеціалізованій школі чи у звичайній.
Поки що ж батьків підшовхують до того, щоб перекладати обов'язок iз догляду за хворими дітьми на державні плечі. Ще одиним доказом цього є факт, що місцева влада виділяє гроші на дітей-інвалідів, враховуючи лише кількість таких дітей у спецзакладах.
Як почувають себе діти з особливими освітніми потребами у звичайній школі? Як розповів Микола Сварник, чим раніше така дитина приходить у шкільний клас, тим легше їй адаптуватися. У 1-3 класах адаптація проходить досить легко — діти у цей період дуже допитливі та демократичні, у них ще немає стійких упереджень щодо того, хто як виглядає, що вміє робити і чого не вміє. «В одних є окуляри, інші мають веснянки, у когось — смішні хвостики, — каже Сварник, — тобто якогось певного стандарту немає, і негативно ставитися до свого колеги-інваліда діти не будуть». Лише треба, щоб таким же толерантним та добрим було і ставлення вчителів, адже діти у цей період певним чином копіюють дорослих. «Я знаю дівчинку, Марійку, вона закінчила перший клас. Дитина дуже важка, якщо впаде з візочка, то самостійно не зможе піднятися, — розповідає пан Микола, — але в колективі дітей вона почуває себе такою собі маленькою принцесою. Я бачив, як вона підганяла свою подружку, щоб та швидше виклала їй iз портфеля потрібні книжки, бо ось-ось мав початися урок. Діти цікавляться її життям, їх інтригує те, що вона може їздити на візку».
За словами пана Сварника, влитися в новий колектив 8-12 -рiчним дiтям-iнвалiдам уже важче. А підліткам-інвалідам потоваришувати з не такими, як вони, дуже складно. Здорова молодь найчастіше ігнорує і уникає таких дітей, а останні замикаються в собі, втрачають довіру до людей, віру у власні сили.
Спеціалісти стверджують, що якщо дитина з особливими потребами вчиться у колективі звичайних здорових дітей, це позитивно впливає як на дітей-інвалідів (їхній розвиток пришвидшується, в майбутньому їм легше стати повноцінними членами суспільства), так і на інших дітей (вони стають більш терпимими, толерантними).
В одній зі шкіл Києва батьки збунтувалися проти того, щоб у класі з їхніми дітьми вчилася ВІЛ-інфікована дівчинка. «Вони в ультимативній формі сказали директору, щоб або не брав цю дитину до першого класу, або вони будуть шукати іншу школу для своїх дітей, — розповідає Тетяна Бордуніс, керівник юридичного відділу «Всеукраїнської мережі людей, які живуть iз ВІЛ/СНІД». — На жаль, наші аргументи, що виявлена інфекція не є вже такою небезпечною, як невиявлена, а також аргументи директора, що він не має права відмовити дитині прийняти її до першого класу за медичним діагнозом, їх не переконали. Нам довелося знайти іншу школу для цієї дівчинки».
Опитування, яке провів Фонд «Відроження», також підтверджує те, що найбільшими противниками інтегрованого (спільного) навчання дітей- інвалідів виступають не діти, а дорослі, а також учителі загальноосвітніх та спеціалізованих навчальних закладів.
Батьки дітей з особливими освітніми потребами бояться того, що з їхніх дітей будуть сміятися. Батьків «звичайних» дітей турбує те, що якщо у класі з'явиться дитина- iнвалiд, вчитель буде змушений надто багато часу приділяти їй i не зможе давати знання відповідного рівня для класу.
Стурбовані новими обов'язками, які будуть на них покладені, й учителі загальноосвітніх шкіл. Вони з обуренням кажуть, що і так отримують досить невисоку заробітну плату при великому навантаженні. Крім того, вчителі не мають достатньо знань про природу захворювань своїх потенційних учнів, не знають, чим зможуть їм допомогти, якщо трапиться щось непередбачуване, скажімо, епілептичний напад у одного з учнів. Вони не уявляють, як вчити дітей з особливими освітніми потребами, тому вважають за краще, щоб більше неповносправних дітей вчилися в інтернатах та спілкувалися зі «звичайними» дітьми в позаурочний час. Вчителі та персонал інтернатів також не бажають змін у цій системі — вони бояться втратити роботу, не хочуть конкуренції.
Не зацікавлені у переобладнанні навчальних закладів для потреб дітей-інвалідів і директори шкіл та дошкільних навчальних закладів. У Європі на навчальний заклад, якщо в ньому вчиться хоча б одна дитина, яка потребує допомоги, держава виділяє додаткові кошти. Директор гуманітарної гімназії «Гармонія» Олена Чинок отримала додаткові кошти на навчання талановитої дівчинки-інваліда від... гуманітарного фонду США. Делегація з Америки високо оцінила гуманітарний ліцей (за кордоном школи, в яких вчаться інваліди, вважаються престижними) та виділила гроші на обладнання цього навчального закладу.
Як розповіла директор всеукраїнського фонду «Крок за кроком» Натяля Софій, якщо дітей-інвалідів будуть готові прийняти наші загальноосвітні школи, то доведеться розробляти нові методики викладання, робити шкільну програму більш демократичною, адаптованою до індивідуальних можливостей дитини. Тобто для когось «відмінно» — це коли він у другому класі знає всю таблицю множення, а для іншого — коли він у такому віці може порахувати до 20; хтось може мати каліграфічний почерк, а інший — проблеми з опорно-руховою системою. Поки що в Україні навчальні програми спрямовані на досягнення конкретного результату – дитину переводять в наступний клас лише тоді, коли вона освоїть програму попереднього. Якщо учень не справляється з програмою, його залишають ще на рік у цьому ж класі. За словами Наталії Софій, законодавство не вказує, скільки років підряд дитина може залишатися в одному й тому ж класі, але на практиці виходить, що якщо учень не справляється з програмою, відвідуючи клас повторно, батькам пропонують або віддати дитину в спеціалізовану школу, або перейти на індивідуальний графік навчання. Не «тягнути» програму можуть діти з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями або з неблагополучних сімей, діти біженців.
Такі діти потрапляють в інтернати. І що їх там чекає? Група активістів НДО «Молодіжна альтернатива» з Чернігова провела моніторинг закладів інтернатного типу в п'яти регіонах. Як розповіла Влада Бут, співробітник «Альтернатив», їх не завжди зустрічали радо. А у Сімферополі просто не пустили до інтернату, мотивуючи це тим, що присутність чужих людей завадить навчанню і відпочинку дітей. «Мене вразила різниця у відповідях дітей, які перебувають в інтернаті, та випускників таких навчальних закладів»,— розповіла пані Бут. За словами Влади, діти наважуються говорити про проблеми, пов'язані з інтернатом, лише після того, як опиняються за його межами. Тоді й з'ясовується, що за дітьми приглядають найчастіше бабусі, а не кваліфікований персонал, що на дітей кричать, навіть б'ють їх, сідають їм на голову для того, щоб ті заснули. Допомогу психолога, яка їм вкрай необхідна, діти отримують дуже рідко. Натомість часто бувають істерики у схильних до протесту, тих, хто не подобається вихователям, відправляють... до психіатра. Так що значна частина інтернатівців є постійними клієнтами психлікарень. Буває, що молодших інтернатівців гвалтують старші.
Проте Влада Бут не звинувачує в усіх цих жахіттях тільки персонал інтернатів та спецшкіл. «В інтернати часто потрапляють справді важкі діти, а зарплата та умови, в яких працюють вихователі, м'яко кажучи, неадекватні», — каже вона. Співробітники «Альтернативи» опитували передусім дітей з неблагополучних сімей та тих, хто має проблеми із законом (їх також відносять до групи дітей з особливими освітніми потребами), а не дітей-інвалідів. За словами пані Влади, ці хоч трохи ішли на контакт, а діти з інтернатів або значно відстають у розвитку, або бояться нових обличч, так що опитати їх було дуже складно. Загалом діти в інтернатах набагато замкненіші, нiж діти, які живуть в благополучних сім'ях з батьками. Сприяє замкненості та відлюдькуватості інтернатних дітей і те, що їхні навчальні заклади найчастіше розташовані далеко від населених пунктів.
У Києві є кілька шкіл—дитячих садків, у яких вчаться діти-інваліди. Одна з них — ШДС «Паросток», яка діє з 2001 року. Як розповіла директор цієї школи Валентина Стрижеус, до них приходять діти, хворі на церебральний параліч, із затримкою розумового розвитку, аутизмом, вадами зору і слуху. Діти ходять неповний день — хто на годинку, хто на півдня. «Здорові діти дуже гарно їх сприймають, товаришують з ними, опікуються, — розповіла пані Валентина. — У нас є Саша, який практично не розмовляв, коли прийшов до нас, а тепер спілкується з нами, оповідає про себе, дуже потребує любові. Янчик з церебральним паралічем має прекрасні художні здібності, дуже талановита дитина. З такими дітьми надзвичайно цікаво, але і складно». За словами Валентини Стрижеус, коли їхній навчальний заклад лише починав втілювати інклюзію, в Києві налічувалося чотири таких же ШДС відкритого типу. Зараз їх залишилося лише два. Причину такого скорочення директор «Паростка» бачить в тому, що ні держава, ані місцева влада не підтримують ці навчальні заклади. Додатковi кошти не отримують і вихователі, які займаються з хворими дітьми. Вони можуть лише оформити години, під час яких проводять реабілітаційні навчання, як «індивідуальні заняття». «Не всі школи беруть таких діток, — каже пані Стрижеус, — наших випускників (а ми працюємо тільки до четвертого класу) беруть у київську школу №262, але лише тих, хто зможе вчитися за шкільною програмою».
Як показав міжнародний досвід, школи, пристосовані не лише для «звичайних» дітей, а й для інвалідів, мають відмінності. Доцільно, щоб у класі було не більше трьох учнів з особливими освітніми потребами при загальній кількості 20-25 чоловік. Вчителю мають виділити помічника, який би міг у будь-який момент допомогти дітям-інвалідам. Такі діти, як і в ШДС «Паросток», можуть ходити не на всі уроки. Так, наприклад, замість уроків фізкультури чи математики вони можуть відвідувати логопедичні заняття, басейн, ходити на лікувальну гімнастику. Крім того, у школу періодично мають приходити спеціалісти, можливо, з реабілітаційних центрів, які б спостерігали за станом здоров'я дітей з особливими освітніми потребами.
Школа має бути відповідно обладнана — пандуси, окремі кабінки в туалеті з пристосуваннями, які допомагають дитині самостійно встати з візочка, ліфти.
Діти з вадами опорно-рухового апарату цілком можуть навчитися комп'ютерної грамотності. Вже зараз є центри, які надають послуги з дистанційної освіти для інвалідів. І навіть сприяють працевлаштуванню своїх випускників.
Ідею вчити дітей-інвалідів у звичайних школах лише починають обговорювати в нашому суспільстві. Існує багато перешкод впровадженню інклюзивної освіти. Згідно зi статистикою, на жаль, кількість інвалідів з дитинства в світі має тенденцію збільшуватися. Люди часто роблять крок назустріч іншим лише тоді, коли їх самих спіткає лихо. Це підтверджує і те, що проблемами дітей-інвалідів стурбовані у першу чергу ті, кого торкнулося це особисто. Ми прагнемо побудувати демократичне суспільство, а це передбачає не лише рівні можливості для всіх, але й розуміння, толерантність, бажання щось зробити для іншого. Саме тому інклюзивна освіта — це благородна справа, за якою майбутнє.
В Україні у 2004 році було зареєстровано 135773 дитини з особливими потребами, що складає 1,8 відсотка від загальної кількості дітей в Україні.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
