Лідії Корніївні Рудаковій є чого засмутитися. (Фото автора.)
На довколишні подільські села Борсків не схожий разюче. Випадковий мандрівник, якого сюди заведе дорога, не побачить звичного сільського простору, а насамперед розлогих городів, які збігають до не менш розлогих левад уздовж річки. Зі своїх перших днів Борскiв закладався людьми інших уявлень про планування населених пунктів, іншої ідеології чи, якщо хочете, іншої ментальності. Довкола трьох головних вулиць, від яких відгалужуються, мов гілочки від дерев, коротенькі тупички, один за другим туляться на крутих пагорбах будиночки, причому декотрі майже до дахів сховані за височезними парканами. Городики біля них скоріше нагадують великі грядки. Варто додати, що все це ховається під густими кронами багаторічних дерев, — і в основних рисах архітектурний портрет Борскова буде намальований.
Ще два-три десятиліття тому подорожній зустрів би тут чоловіків із широкими бородами, яких ніколи не торкалася бритва, жінок у широких святкових сарафанах iз високою талією, почув би добірну російську мову — без звичного для наших міст українського акценту. Подібні села в середній смузі Росії — на кожному кроці, але в самому серці України — рідкісний виняток.
Понад триста років тому на Поділля цих людей привела біда. Церковної реформи, проведеної в середині 1650-х років православним патріархом Никоном, значна частина духівництва і рядової пастви не прийняли. Боротьба закінчилася перемогою прибічників реформи: на соборі 1666—1667 рр. старообрядцям оголосили анафему, проти них почались жорстокі репресії, які сягнули піку після видання 1675 року 12 «кривавих» статей цариці Софії Олексіївни. Вона веліла повсюдно розшукувати розкольників, «казнить их смертью, жечь в срубах». Рятуючись від переслідувань, ревнителі «старої віри» мусили зніматися з обжитих місць і тікати в глухі місця.
На ту пору і припадає заснування Борскова. За місцевими переказами, на правий берег Південного Бугу в нинішньому Тиврівському районі прийшли п'ятнадцять сімей старовірів, що досі жили в Гуслицькому повіті за дев'яносто кілометрів од Москви. Отримавши дозвіл оселитися, вони заклали перші дерев'яні хати приблизно за півверсти вiд річки, під самісіньким лісом (тобто під «бором», від якого виводять етимологію назви, а жителі околиць і зовсім іменують його «Борське»). Та хоч письмових джерел і немає, борсківці вважають роком заснування села 1676-й, тому на відзначення власного трьохсотріччя навіть встановили біля в'їзду камінний пам'ятний знак.
Загалом близько двох десятків старообрядницьких сіл протягнулись вервечкою з півночі на південь по Середньому Поділлю. Кілька з них розташовані на Хмельниччині, більшість — на Вінниччині. Однак село, про яке ведемо розповідь, яскраво виділялося з-поміж усіх: Борсків три століття залишався винятково російським, без жодного представника чужорідних етносів. Це дозволяло зберігати культурну та побутову самобутність і не піддаватись асиміляційному тиску середовища.
Борсківцям дісталися бідні землі, переважно прибережні піщані грунти, та й тих обмаль, тож землеробство не набуло поширення. До того ж вважалося, що працювати на землі — справа «бабська», тому на присадибних ділянках порались жінки, а чоловіки заробляли на життя ремеслами. Майстерність борсківських теслярів славилась за межами Поділля. Щойно сходив сніг, як артілі роз'їжджались по будовах, щоб із заробленими грішми повернутись додому пізньої осені. Ще одна стаття прибутку — копчений чорнослив, яким успішно торгували і на українських базарах, і навіть у Росії.
У духовному житті подільські старообрядці ревно дотримувались віри, за яку постраждали. Польська влада, якій тоді підлягали західні терени України, за релігійні погляди не переслідувала, вимагала тільки справного виконання обов'язків перед державою. Спочатку громада збудувала молільню, згодом — дерев'яну церкву. Національна однорідність громади дозволяла краще зберегти традиції, тому село поступово стало авторитетним старообрядницьким центром регіону. Місцевий житель Тимофій Красильников, який зібрав унікальні факти і написав нарис історії Борскова (рукопис зберігається в обласному краєзнавчому музеї), стверджував, що благочестивих борсківців висували у священики не тільки для свого села, а й для багатьох інших населених центрів. Тут відбувалися своєрідні «з'їзди» за участi єпископів, котрі й висвячували на попів. За околицею села розташовувався чернечий скит.
Справи погіршились після поділу Польщі і приходу в край російських владних інституцій. При царюванні Катерини II, яке відзначалося відносним лібералізмом, жорстоких репресій проти старообрядців уже не було, але вони й надалі зазнавали різних утисків. Наприклад, їм аж до початку ХХ століття заборонялося друкувати релігійну літературу, тому інститут переписувачів книг ще довго існував. В Борскові були і власні переписувачі (до них належав згаданий вище Красильников), і власні іконописці. У середині XVIII століття тут об'явився навіть власний старообрядницький єпископ Афіноген, та незабавом з'ясувалося, що то звичайний авантюрист-самозванець, який переховувався, бо вчинив розтрату монастирського майна.
Минуле зберігає немало драматичних сторінок із життя старообрядницької громади. Суворе дотримання патріархальних звичаїв, за якими неподільне право розпоряджатися майбутнiм дітей належало батькам, зламало не одну долю. Люди розповідають, як у тридцяті роки вже ХХ століття батьки відмовили у благословінні на шлюб закоханій парі. Тоді хлопець із розпачу застрелив свою обраницю і застрелився сам. Вражені односельці поховали їх поряд там же на леваді, а могила стала місцем паломництва закоханих.
Можна розповідати і про затяжне протистояння з сусідніми поміщиками, що зазіхали на права борсківців, і про пожежі, які дощенту знищували цілі вулиці, залишаючи десятки сімей без нажитого добра. Внутріконфесійні конфлікти (наприклад, між прибічниками та противниками так званого окружного послання) теж стрясали її до основ, ділячи жителів на два затяті непримиренні табори — доходило до групових бійок і вбивств.
Однак непевна пора миналась, і Борсків продовжував жити й зростати. За документальними даними, 1817 р. тут нараховувалось 442 чол., 1905 р. — 2020 чол., на середину 1920-х рр. кількість населення перевищила 2,7 тисячі чоловік.
Крутий поворот у розвитку громади настав із більшовицькою колективізацією. Вона під корінь підрубала економічний устрій, на якому базувалося життя села. Зазнали руйнування ремісничі артілі, а колгосп, організований на невеликій кількості бідних земель, не міг не те що прогодувати, а навіть забезпечити роботою всіх членів. У пошуках кращої долі люди масово знімалися з обжитих місць і рушали у світ. Багато переїхало до Вінниці, де нині нерідко зустрічаються характерні борсківські прізвища: Жупанов, Нефедов, Маслов, Москвичов. За десять років село зменшилося майже втричі .
У повоєнний час запущені раніше процеси не зупинились. Старше покоління відходило природним шляхом, молодь назад не поверталася. Народжувалося дедалі менше дітей, тому з роками закрили спорожнілу восьмирічну школу — невеличка кількість учнів ходить по науку до сусідніх сіл — Шершні та Ворошилівка.
Сільський голова Ворошилівки Павло Лисак (йому підлягає Борсків), який перший раз підвозив мене до села, навів точні демографічні дані: на сьогодні в колишній столиці старовірів нараховується 250 дворів, із них у 132 мешкає 192 особи. Кілька десятків хат, правда, купили дачники, які приїжджають у теплий сезон відпочити на мальовничі береги Південного Бугу, але більшість стоять порожніми, з вибитими шибками, подвір'я позаростали лободою в людський зріст.
За таких умов борсківцям важко було не втратити національну самобутність. На початку п'ятдесятих років у село прийшла в невістки перша українка — її привів удівець Корній Рудаков, котрий залишився один з трьома малими дітьми. Родина покійної дружини поставилася до неї прихильно, бо дітей потрібно було ставити на ноги. На старості її доглянула найменша донька Корнія Рудакова — Лідія. Вона теж вийшла заміж за українця, який переїхав жити до Борскова. Вона розповідає, що в її поколінні мішані шлюби вже стали нормою: у старші класи діти ходили в українське село Ворошилівку, а затим колишні однокласники поодружувались між собою.
Рудакова належить до тих одиниць, хто повернувся в рідне село. Закінчила технікум у Казані, працювала у Вінниці на одному з найбільших заводів, але родинні обставини підштовхнули до того, щоб приїхати назад. З 1977 року працює в сільській бібліотеці, навколо якої останнім часом крутиться практично все борсківське життя. Авторитет Лідії Корніївни незаперечний — її неодноразово обирали депутатом районної ради, зараз вона суміщає бібліотекарство з посадою заступника сільського голови з виконавчої роботи, а борсківці жартома величають її поміж себе «президентом».
— Пішла б уже на пенсію, але не хочуть відпускати, — Лідія Корніївна сумно опускає погляд. — Бібліотеку — й ту нема кому передати.
Разом з Лідією Корніївною ідемо до колишнього серця старообрядницької громади, без якого немислимо уявити її життя, — до церкви. Точніше б сказати: до того, що було колись церквою. Понад двадцять років, які минули після смерті останнього священика отця Луки, тут не правиться. Спочатку ще заїжджав на свята закріплений за приходом новий батюшка, але через кілька років і це «щастя» закінчилось.
Лідія Корніївна відмикає бокові двері, і ми заходимо до порожнісінького приміщення. За її словами, церкву обкрадали дванадцять разів (причому здебільшого свої, борсківські) — старообрядницькі дерев'яні ікони високо цінуються на чорному ринку. Потім рештки були передані до вінницької громади старовірів, яка справно функціонує, ще деякі предмети потрапили до місцевих музеїв. Однак більшість, схоже, розпорошилась по приватних збірках і навіть покинула територію країни. Знавці розповідають, що в одному з музеїв Санкт-Петербурга експонується ціла колекція ікон із Борскова.
Паркан довкола храму давно завалився — збереглися тільки колоритні криті дубові ворота та дерев'яна дзвіниця з двома дзвонами. Колись їх було п'ять, але три поцупили мисливці за кольоровим брухтом. Були б украли й ці, але трьохсоткілограмові дзвони не так легко опустити вниз.
— Мені просто боляче, що село вмирає, і нікому немає діла, — на очі Лідії Корніївни набігають сльози.
Вдруге я навідався до Борскова на другий день великого православного свята. Пройшов іншою вулицею, спустився до Бугу — і раптом почув передзвін, що лунав над пагорбами.
«Невже служба?» — різко змінив маршрут і попрямував до церкви. Ні, сподівання не виправдались. У дзвони били два одягнені по-міському чоловіки пенсійного віку, які, видно, навідались у рідне село й ностальгійно згадали юність, коли життя тут ще нуртувало. Розхитаними сходинками вони обережно спустилися з дзвіниці, сторожко зиркнули в бік незнайомця, мовчки потиснули один одному руки і розійшлися.
Польовою дорогою до Ворошилівки (чотири кілометри пішки), обминаючи повні води баюри, я мимоволі згадав політиків, вітчизняних і закордонних, котрі старанно розігрують карту російської мови в Україні, і в той же час до справжнього вогнища автентичної російської культури в українському оточенні, яке остаточно ще не вичахло, серед них «нікому немає діла».
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
