Василь Іванчук: Ті, хто вважає, що я живу лише в шаховому світі, мають рацію частково

      Хтось сказав, що дурень прагне змінити світ, розумний — його поліпшити, а геній намагається залишити цей світ у спокої. Якщо застосувати цей вислів до визнаного українського шахового генія Василя Іванчука, то вийде навпаки. За ті дванадцять років, що довелося спостерігати за Василем на змаганнях, на творчих зустрічах і сеансах одночасної гри у Львівському шаховому клубі, склалося враження, що Іванчук був би щасливим, якби світ залишив його у спокої. Авжеж, дуже часто нашого найвідомішого гросмейстера можна побачити заглибленим у себе, а натхнення Іванчука пов'язане передусім із пошуком чогось нового у шахах, тобто — у своїй голові. Хоча іноді бажання поспілкуватися з Іванчука просто «виплескується»...

      Після завершення супертурніру в Форосі наш діалог із Василем Іванчуком склався тільки з другої спроби. Спочатку, перед нагородженням, спроба зав'язати розмову завершилася тим, що шахіст раптово замовк, примружив очі і з характерним, відомим усьому світу потиранням перенісся «відійшов від цього буденного світу в себе». Лише після традиційного неформального «застілля» вдалося побачити, що Василь, хоча і втомлений, але готовий до спілкування. Проблема була тільки в тому, що геній не сприймає шаблону. А значить, годі сподіватися на звичне задоволення, яке одержують більшість інтерв'юйованих, коли надаєш їм можливість розкрити власну персону у яскравих фарбах. Доводилося витягувати, наче обценьками, навіть стислі відповіді. Проте іноді Іванчуку властивий і природній азарт. Хоча б тому, що спочатку були... карти.

«Бог завжди підтримує у важку хвилину, хоча перед партіями я й не молюся»

      — Василю, як сталося, що в житті шестирічного сільського хлопця з'явилися шахи? Чи правда, що вони були панацеєю від іншого дитячого захоплення?

      — То все давно так було... (Тривала пауза.) Вочевидь, судячи з форми запитання, ви знаєте, що мої батьки намагалися захопити мене шахами, щоб відволікти від картярських ігор, які тоді цікавили мене найбільше. Як бачите, це їм вдалося (сміється. — Авт.). Бо дуже швидко мене вже нічого не захоплювало, крім шахів.

      — Шахи захопили вас настільки, що навіть у школі ви переставляли фігури, сховавши дошку під партою, це вже відомий факт. Згодом же в розмові батькам доводилося по кілька разів звертатися до вас, бо ви «прокручували» шахові варіанти в голові. А одного разу батьки збилися з ніг, розшукуючи вас у лісі...

      — ...А я був зовсім поруч, заклопотаний розв'язанням шахового завдання, яке знайшов у старій газеті...

      — Стурбовані таким надзвичайним потягом до шахів, батьки навіть заборонили вам це заняття, й ви ставили будильник на третю годину ночі, щоб потайки дістати шахівницю. Так?

      Василь киває: — Так.

      — Відтак стало зрозуміло, що «цей дощ надовго». Скажіть, такий розвиток долі ви не пов'язуєте з певним втручанням вищих сил?

      — Хтозна. Я виріс у релігійній родині греко-католицького віросповідання, тож дотримуюся обрядів і вірую в Бога. Не був атеїстом ні в піонерському, ні в комсомольському віці. Бог завжди підтримує у важку хвилину, хоча перед партіями я й не молюся. У грі потрібна величезна енергетика, а молитва вимагає потужної духовної концентрації.

«Найбільше мені подобаються Віктор Гюго та Ліна Костенко»

      — Чи ображаєтеся ви на тих, хто каже, що ви живете суто шахами й відірвані від реалій життя?

      — Чому ж, насправді мене цікавить чимало речей — життя повинне бути гармонійним в усіх проявах. Щоправда, не всім це вдається. Утім, я можу нормально спілкуватися з приводу багатьох тем. Читаю літературу — переважно класику. Скажімо, найбільше мені подобаються Віктор Гюго та українська поетеса Ліна Костенко.

      Ті, хто вважає, що я живу лише в шаховому світі, мають рацію частково. Адже я до будь-якого турніру, до будь-якого суперника підходжу з максимальною концентрацією. Я, звичайно, прагну виграти і підвищити свій рейтинг, але найбільше мене цікавлять нові шахові ідеї. Відверто скажу, що титули ніколи не були для мене самоціллю.

      — Пару років тому ви жартома сказали: «Ось знайти б перевагу білими в «Маршаллі» чи «Свешникові». Мені подобається аналізувати, грати, творити, а «бухгалтерією» хай займається хтось інший. Якби мене захоплювали позашахові думки, я не зробив би і десятої частки того, що вдалося, — просто не зміг би зосередитися за шаховою дошкою і демонструвати той рівень гри, який я реально здатен показати». Чи змінилося щось останнім часом в цій позиції, чи знайшли рішення в «Маршаллі» і «Свешникові»?

      — Та то я навів просто для прикладу. А взагалі мене творчий бік шахів і справді приваблює найбільше. Однак тепер я навчився гармонійно поєднувати «ідейні пориви» з турнірними завданнями. Можливо, комусь і важко це зрозуміти, але шахи й сьогодні для мене залишаються цікавою книжкою, в якій я перегорнув не усі сторінки.

«Помічників на постійній основі я великою мірою не потребую»

       — Ви стали майстром спорту з шахів лише в 16 років, а зараз у такому віці вже з'являються міжнародні гросмейстери з претензіями на титул. Шахи пішли вперед?

      — Це суперечливе питання. Звичайно, шахи популяризуються дедалі ширше, але я не можу сказати, що в них стало більше знахідок у творчому сенсі.

      А щодо того, в якому віці можна виходити на високий міжнародний рівень, то це не так важливо. Я почав «світитися» досить пізно, коли переїхав у Львів. Хоча вже до того вигравав різноманітні юніорські змагання.

      — І ваша зірка спалахнула практично відразу, коли весь світ втомився від протистояння Карпова й Каспарова. Спочатку був виграш юнацької першості Європи, потім друге місце на континенті у своїй віковій категорії, а вже за два роки 19-річний студент Львівського інфізу виграє мрію багатьох гросмейстерів — турнір у Лінаресі. Карпов залишився там на другому місці. Який секрет такого стрiмкого сходження?

      — Мені важко сказати. (Замислюється). Тоді, щоб потрапити на представницький турнір, тим більше закордонний, потрібно було не лише добре грати. Я ж був із провінції, не займався у відомих фахівців, а просто грав і прагнув здивувати суперників своїми знахідками.

      — Ви встигли зіграти за збірну Союзу і здобути з нею олімпійський успіх, хоча, як розповідав журналістам Анатолій Карпов, Москва не поспішала включати вас до лав головної команди, а пішла на це лише «під тиском громадськості». Чи відповідає це дійсності?

      — Напевно, так і було, хоча в мене і за результатами були усі підстави претендувати на участь у тій шаховій Олімпіаді. Утім, що тепер про це згадувати.

      — Та хоча б для того, щоб перевірити твердження, що ви з самого початку були сильним командним гравцем. Це підтвердили й подальшi успіхи в складі національної збірної...

      — Різні турніри мають свої особливості. В індивідуальних змаганнях значно більше напруження, оскільки йде підготовка до конкретного суперника. У командних змаганнях є можливість діяти більш розкуто.

      — А ще стабільно високі ваші показники у команді і деякі зриви в «індивідуалці» пояснюють тим, що у вас ніколи не було стабільної групи помічників...

      — Я не хотів би про це казати, бо певний невдалий період у мене, сподіваюся, залишився позаду. Втім, роль тренера гросмейстерського рівня для багатьох шахістів дійсно визначна. Я ж помічників на постійній основі великою мірою не потребую, хоча і співпрацюю з багатьма людьми.

      — Подейкують, що, якби не велика перерва між півфіналом, у якому ви позбавили титулу Ананда, і фіналом чемпіонату світу ФІДЕ-2001/02, то Руслану Пономарьову не вдалося б у вас виграти. Мовляв, завдяки тривалості підготовки він використав переваги свого шахового клубу «Данко», а у вас такої підтримки не було.

      — І до цього теж не варто повертатися. Я й зараз вважаю, що був тоді сильнішим за свого партнера по збірній, але це гра, що вдієш. Зараз мені з Русланом цікаво спілкуватися і грати, як і з іншими гравцями, а хто з нас справді є першим в Україні, — це тема для статистиків.

      Загалом, я волів би закрити багато тем для обговорення за моєю участю, бо всі повинні знати, що я й надалі маю бажання грати у шахи й одержувати від цього задоволення, мати загалом повноцінне життя.

«Який із мене громадський діяч? Я належу лише до партії шахів»

      — Підозрюю, що й тема, яка цікавить пересічного читача, теж закрита. Наскільки негативно вплинуло на вашу гру розлучення з Алісою Галямовою?

       (Василь лише зробив характерний жест, який потрібно було розуміти так: пішли далі. Від себе додамо, що ще кілька років тому Аліса практично відійшла від шахів. Спочатку вона протестувала проти того, що чоловіки заробляють більші гонорари, потім була помічена серед учасниць фотоконкурсу краси. А потім із джерел Федерації шахів Республіки Татарстан стало відомо, що після відвідання III з'їзду Всесвітнього конгресу татарського народу під впливом тих ідей Аліса стала переконаною мусульманкою. Якого віросповідання син Василя Михась, наразі невідомо. Факт, що після цього питання Василь Михайлович знову вдягнув «маску меланхолії». — Авт.).

      — А чи могли б ви задіяти свій авторитет, щоб допомогти Львівському шаховому клубу? Адже його весь час рятують від комерсантів?

      — Та який із мене громадський діяч...

      — А політичний?

      — Колись мати точно сказала журналістам, що я належу лише до шахової партії.

      — Які цікаві враження ви везете з Форосу і що на вас чекає після кримського турніру?

      — Я везу свої партії, які аналізуватиму. А попереду турнір в Одесі, потім на Кубі. Загалом — змагань вистачає.

      — А чи вдасться відключитися від шахів бодай на тиждень?

      — Звичайно, відпочиватиму. Скажімо, купатимуся в морі. Але повної «відключки» не буде, бо ідеї самі знаходять мене і їх потрібно записати, щоб не забути.

* * *

      Залишається додати, що «забути» — це слово не для Василя. Його феноменальна пам'ять дивувала навіть досвідчених шахістів-професіоналів. У одній із газет відомий шаховий оглядач Олександр Рошаль навів розповідь постійного тренера Анатолія Карпова. Тому якось знадобилися тексти партій першого безлімітного матчу Карпова і Каспарова, а їх не було під рукою. Врятував Іванчук, який «на пам'ять» безпомилково диктував будь-яку — потрібно було назвати лише номер — з цих доволі довгих і не завжди привабливих 48 партій...

ДОСЬЄ «УМ»

      Василь Іванчук народився 18 березня 1969 року у селі Копичинці Тернопільської області.

      Міжнародний гросмейстер.

      У шахи почав грати у шість років. Перша перемога — 1-е місце на юніорському чемпіонаті СРСР (1985).

      Титули: чемпіон Європи (Анталія, Туреччина, 2004), фіналіст чемпіонату світу ФІДЕ (Москва, Росія, 2001/02), чемпіон шахової Олімпіади у складі збірної СРСР (1988, 1990) та збірної України (2004), переможець командного чемпіонату світу (2000). Тричі вигравав супертурнір у Лінаресі (Іспанія, 1989, 1991, 1995), а також турніри в Білі (Швейцарія, 1989), Тілбурзі (Нідерланди, 1990), Рейкьявiку (Ісландія, 1991), Дортмунді (Німеччина, 1992), Мюнхені (Німеччина, 1994), Новгороді (Росія, 1994), Хоргені (Швейцарія, 1995), Вейк-ан-Зеє (Нідерланди, 1996), Белграді (Югославія, 1997), Елісті (Росія, 1998), Львові (Україна, 2000), Монтекантіні Терме (Італія, 2000), Меморіал Капабланки (Гавана, Куба, 2005).

      У 1991 році одружився, але згодом розлучився з однією з найсильніших на той час шахісток — Алісою Галямовою, яка народила йому сина Михайла.

      Серед шахістів має прізвисько Big Chucky (Великий Чакі, прізвисько, взяте із закінчення англійського написання його прізвища).

      За станом на 1 липня посідає сьоме місце в рейтингу ФІДЕ (2734 балів), але при цьому не враховано результати недавнього турніру «Аеросвіт-2006» у Форосі.

      Хобі — складання кросвордів з несподіваними питаннями і відповідями. Приклад (у російському варіанті): «Чего человеку всегда не хватает (слово из двух букв) — УМ».