Хтось сказав, що дурень прагне змінити світ, розумний — його поліпшити, а геній намагається залишити цей світ у спокої. Якщо застосувати цей вислів до визнаного українського шахового генія Василя Іванчука, то вийде навпаки. За ті дванадцять років, що довелося спостерігати за Василем на змаганнях, на творчих зустрічах і сеансах одночасної гри у Львівському шаховому клубі, склалося враження, що Іванчук був би щасливим, якби світ залишив його у спокої. Авжеж, дуже часто нашого найвідомішого гросмейстера можна побачити заглибленим у себе, а натхнення Іванчука пов'язане передусім із пошуком чогось нового у шахах, тобто — у своїй голові. Хоча іноді бажання поспілкуватися з Іванчука просто «виплескується»...
Після завершення супертурніру в Форосі наш діалог із Василем Іванчуком склався тільки з другої спроби. Спочатку, перед нагородженням, спроба зав'язати розмову завершилася тим, що шахіст раптово замовк, примружив очі і з характерним, відомим усьому світу потиранням перенісся «відійшов від цього буденного світу в себе». Лише після традиційного неформального «застілля» вдалося побачити, що Василь, хоча і втомлений, але готовий до спілкування. Проблема була тільки в тому, що геній не сприймає шаблону. А значить, годі сподіватися на звичне задоволення, яке одержують більшість інтерв'юйованих, коли надаєш їм можливість розкрити власну персону у яскравих фарбах. Доводилося витягувати, наче обценьками, навіть стислі відповіді. Проте іноді Іванчуку властивий і природній азарт. Хоча б тому, що спочатку були... карти.