Хочеш екстрiму — їдь у село

      Якщо кажуть, що молодь нинішня не така, як були колись ми, що не здатна вона на якісь нестандартні або героїчні вчинки, — не вірте. Хоча мого героя «продвинуті» представники нинішнього молодого покоління назвуть швидше диваком, аніж героєм-романтиком. Бо залишити обласний центр і поїхати працювати в село — для декого навіть більше ніж дивацтво.

      Олег Баланович вчинив саме так. Закінчивши у 1990-му навчання у Рівненському інституті водного господарства, залишивши батьків у Рівному, він поїхав на Волинь, де в турійському селі Новий Двір жили його дідусь і бабуся. І став тут до праці звичайним колгоспним інженером. А в 2002-му на свої ще геть молоді плечі звалив таку ношу, що навіть не кожен досвідчений і битий роками чоловік відважиться...

      — Не знаю, але не міг я у місті жити. Прийдуть вихідні — хоч куди дівайся, — пояснює свій вчинок Олег. — Сільська душа в мене, напевне. Міг би, звичайно, десь прилаштуватися в Рівному, та не моє це. Приїхав ось сюди, почав працювати. Потім події стали розгортатися так, що все, нажите руками і тяжкою працею багатьох людей, могло піти за вітром. Як пішло в багатьох селах. І стояли б руїни замість корівників, і поля б позаростали бур'янами. Та змогли ми відстояти все.

      Новому Двору не просто пощастило. Напевне, щаслива зірка була над селом у той час, коли по трасі мав проїхати тодішній голова облдержадміністрації Анатолій Француз, а судові виконавці приїхали забирати описану колгоспну техніку за борги. Селяни, дізнавшись про маршрут високого посадовця, перекрили дорогу пікетами й тракторами. І Герой України змушений був зупинитися й розібратися в цій конфліктній ситуації. Втручання Француза, бойовий запал судовиконавців і тих, хто вже потирав руки від передчуття свіжих грошей за продану конфісковану техніку (а була описана вся тракторна бригада), помітно згас. Колишній колгосп імені Героя громадянської війни Миколи Щорса отримав таку потрібну передишку у війні, аби знайти вихід та порятунок. Новодвірці його знайшли: зібравши збори, вони вирішили передати майно селянському фермерському господарству «Лан», яке очолив 26-річний Олег Баланович. Хоча ще до 2005-го тягнулися суди, пересуди, поки врешті-решт їм не дали спокій, і люди почали нормально працювати. В 2002-му на фермах залишилося 1060 голів ВРХ, і за ці роки поголів'я не лише не зменшилося, а й зросло до 1360. Фермерський «Лан» має 2,5 тисячі гектарів землі, та засіяв лише 1,5 тисячі. Для старої техніки і це навантаження неабияке. А на нову поки що не розжилися.

      — Ми вже так обнадіялися, розправили плечі в 2005-му. Вперше за багато років. Коли щось виходить — і працювати хочеться. Цей же рік буде дуже тяжким, — розважливо розповідає Олег Петрович. — Торішні ціни на зерно вибили всі підвалини стабільності. Щоб купити тонну солярки, треба було продати дев'ять тонн жита. Виділили пільгове пальне, чекали аж три місяці й мусили купляти за свої. І ніхто кінців знайти не може, де те пальне поділося. Цікавий виходить у держави підхід до села, правда ж? Усі наші партнери вимагають передоплати. За електроенергію, за пальне — гроші наперед вимагають, а нам за молоко, наприклад, платять наприкінці місяця. Дякувати, знайшли одного партнера, який за пальне не вимагає передоплати. Або взяти ситуацію із запчастинами. Купуємо в начебто солідних фірм, але ніхто не гарантує якості. Купили турбонадув для комбайна, поставили, а він не працює. Відсилають продавці на завод, і рік можеш чекати рекламації. І не відомо ще, чи воно щось дасть, бо виробник знайде причину і ще зробить винним тебе, мовляв, не так експлуатували чи ще щось. От я людина молода, за радянських часів не працював, але шкодую за тим періодом хоча б тому, що були на заводах відділи технічного контролю, які контролювали якість. Тепер, складається враження, цим взагалі ніхто не займається.

      Наламали неабияких дров і з приватизацією землі. Так наламали, що й досі доводиться розплутувати. Як можна було так ділити, щоб посередині колективного масиву виявився приватизований земельний пай, і ті три гектари доводиться тепер оборювати бозна-як? Або приходять люди по майновий пай, а землю брати взагалі не хочуть. Та чи не найбільшим гальмом прогресу на селі сьогодні є сама... держава. Бо вона створила такі умови, що люди відучилися працювати. Працювати на землі нині не те що не вигідно, взагалі соромно! Недарма ж чи не крилатою стала фраза: «На землі можна тільки горб заробити». Земля знецінилася, її перестали поважати і ставитися як до годувальниці. Колись заради неї люди їхали на заробітки за моря-океани, на чужині заробляли долари, щоб прикупити земельки та кілька гектарів лісу. І тоді ти господар, твоїм дітям й онукам нічого не страшне, бо земля завжди прогодує. Чому ж так зневажливо ставимося до землі тепер? Працювати на ній і справді важко. І праця та невдячна, бо держава мало чим допомагає й одноосібнику, і колективному господарству чи фермерському. Простіше оголосити рік села, ніж про те село реально подбати, а не стимулювати подальше зростання кількості безробітних. Будь-яка мисляча людина запитає: як може бути безробітною людина, яка взяла земельний пай і працює на землі? А у нас селяни стоять на біржах праці, отримуючи подачки від держави у вигляді допомоги з безробіття. Чи не розумніше ці кошти було б спрямувати на здешевлення кредитів для селян, щоб могли вони купити і дешеву техніку, і пальне, щоб не горбатилися на землі як діди-прадіди, радіючи, що мають хоча б коня в господарстві, а не трактор чи комбайн.

      Як не дивно, але при нинішньому рівні сільського безробіття, як розповідає Олег Петрович, він не може знайти доярку на ферму.

      — Для чого йти доїти корів, якщо отримаєш на дітей соціальну допомогу і майже ті самі гроші виходять? Спробуйте молоду дівчину сьогодні затягнути на ферму працювати — нізащо не пiде. На тих, хто працює, дмухати треба. Не подоїла сьогодні корів, бо п'яна була, по селу її шукаєш і ще нічого не скажи, бо завтра взагалі на роботу не вийде. Виганяємо за прогули і за пияцтво людину, а вона йде в Центр зайнятості й через три місяці отримує допомогу з безробіття. У нас працює сто п'ятдесят чоловік, а середня зарплата становить 280 гривень. Заробітки то сезонні, на жнивах і на посівній по 600—700 гривень отримують, а взимку нічого. Хлопці перед Новим роком на фермі питають, коли зарплата буде, бо треба їм дівчину в бар повести, і на дискотеку. І вони знають, що брат чи знайомий у Луцьку в меблевому цеху по півтори тисячі отримує. Спробуй втримати його в селі, коли у тому ж Кузнецовську, скажімо, на АЕС теж заробляють земляки непогано. Поїхати є куди. Хоч якось так склалося, що на сезони наші люди чомусь не їздять. Не заведено.

      Мріє молодий керівник про те, щоб і в Новому Дворі прийшли на зміну старому обладнанню нові доїльні зали, такі, як у сусідній Білорусі. Вже майже на кожній фермі три доярки треба буде лише для трьохсот корів, і якість молока, зрозуміло, буде бездоганною. Хоча коштує таке задоволення від 300 до 600 тисяч гривень і таких коштів господарство ще не має. Планують купити свій млин, пилораму, а буде млин — можна й пекарню свою запустити. Олег Петрович порахував, що потрібно, аби їхнє господарство не працювало на збитки, і урожайність зернових треба довести до 30 центнерів iз гектара, а надої на корову — до 3 тисяч тонн. Якщо не досягнуть цього — нічого не буде. Принаймні саме таке завдання він поставив перед собою:

      — Якщо не вийде, то, напевне, піду з господарства. Доведеться зайнятися чимось іншим. Якби так працювалось, як у 2005-му, — можна ще боротися. Тільки поголів'я худоби наростили — уже треба продавати і гасити кредити. Он поїхали наші заготівельники зi свининою в Дніпропетровськ і дзвонять, що фура назад повертається. Не прийняли, бо велика сальність, кажуть.

      — А, може, не в салові справа? Контрабандне польське м'ясо просто дешевше, для чого купувати своє?

      — Напевне. Ось так і працюємо. Рік із надією, рік у боргах, знову трохи світла наприкінці тунелю і знову обвал. Найекстремальніший нині «вид спорту» — на селі працювати. Та я оптиміст по натурі. Рук поки що не опускаємо. Сіємо, доїмо, телят вирощуємо. Хоча, схоже, усе закінчиться тим, що землю почнуть продавати, прийдуть іноземні інвестори з новими технологіями і працюватиме в господарстві кілька чоловік замість кількох сотень. Зате зарплата буде сотні євро. Все воно до того йде...

      Змальовані Олегом Петровичем перспективи і радують , і засмучують. Кілька чоловік із хорошою зарплатнею — це добре. А решті що залишиться робити? Сотням сільських сімей, які нині вважають себе безробітними? Думати треба вже тепер, рахувати...