Реальність українців і «великоруські мрії»

       Попри триваюче протиборство за ключові посади в Одеській облраді й кампанію за остаточне витіснення із держустанов української мови, не пройшли повз увагу громадськості «морської столиці» дві знакові події наприкінці травня. Хресний хід близько двохсот ченців і парафіян УПЦ МП на увічнення пам'яті царя-мученика Ніколая II і презентація у видавництві «Чорномор'я» книги «Нариси української культури», щойно виданої відомим філософом Євгеном Акимовичем. Інтерес журналістів, істориків, письменників, студентської молоді до праці одного з провідних одеських учених підживила поява у місцевих книгарнях «книги-дослідження» москвича Александра Абрашкіна «Тайны Троянской войны и Средиземноморская Русь». Оскільки російський автор не просто силкується переконати читача у марноті зусиль «помаранчевої» влади вивести «малоросів» до рівня цивілізованих народів, передусім, певна річ, «великодушних великоросів», а й довести на «історичних фактах», що так ведеться із сивої давнини і буде завжди...

      «Так склалося, що мені випало здобувати літературну освіту в Москві одночасно з паном Абрашкіним, — ділився враженнями з учасниками презентації поет Станіслав Стриженюк, — тож, звісно, цікаво було ознайомитися з його історичним дослідженням. Але вже з перших сторінок збагнув: автора менше всього цікавлять достовірні факти, головне для нього — вивищення одного народу над іншим. Виглядає, що він творить сучасність, повернуту обличчям у викривлене минуле. Наведу лише кілька штрихів. Абрашкін твердить: Трою захищали росіяни, Еней був родичем римського імператора, Котляревський написав «Енеїду» на «русском языке», лише пізніше поему переклали українською мовою. Наголошую: усе це поширюється 10-тисячним накладом в Україні в середині 2006 року. Через це настільки актуальними, передусім для студентства та учнівської молоді, є щойно видані «Нариси української культури», що грунтуються на достовірних фактах та їх осмисленні».

      На думку кандидата філософських наук Михайла Мацюка, «праця Євгена Акимовича заслуговує висунення на здобуття премії Івана Огієнка з урахуванням значного внеску автора у відтворення національного культурного поля — від осмислення феномена Помаранчевої революції, яку подає не просто «як спалах народної енергії», а як «початок нового життя українського народу». Аж до самих витоків української державності, грунтуючись на першоджерелах — «Літописі Аскольда», «Галицько-волинському літописі», працях Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Михайла Брайчевського, митрополита Андрея Шептицького та інших сподвижників української науки і культури. Завдяки Помаранчевій революції ми стаємо повноцінною нацією, наголошує Акимович, відтепер проблема полягає в тім, щоб розум і моральність, порядність і людяність ставали повсякденною нормою життя. Бо націю об'єднує не лише спільність долі, а й взаємозв'язок усіх людей, які до неї належать. Як застерігав владика Андрей Шептицький, «поки українці будуть думати про своє, індивідуальне, а не про загальне, жодних позитивних змін не буде, оскільки загального, спільного просто не буде, бо його не буде у свідомості...». Автор «Нарисів української культури» вважає повчальною для українців історію служіння вітчизні президента Тайваню Цзян-Цзіго, який за 15 років зумів перетворити острівну державу в одну з найбагатших країн. Зокрема, пропонує осмислити факт подачі вдовою президента, до речі, білоруски за національністю, заяви про призначення їй пенсії, оскільки її померлий чоловік, який озолотив Тайвань, собі не взяв ні копійки. Як це не схоже на тутешніх державців, особливо доби Кучми...   

      Євген Акимович пропонує читачеві спільно осмислити державотворчі діяння видатних історичних постатей — від княгині Ольги і Володимира Великого до короля Данила та гетьмана Івана Мазепи. Проникаючи в сутність їхніх зусиль при утвердженні Української держави і показуючи причини, що призводили до століть занепаду. Водночас автор концепції демократичного патріотизму, оприлюдненої влітку 1992 року, вважає актуальними слова Нікколо Макіавеллі: «Народ чи суспільство, що довго перебувало під ярмом, втрачають Божий дар патріотизму». Не варто дивуватися, що не всі, хто вийшов з тоталітарного режиму, зберегли відчуття власної гідності — сон розуму здатен викликати сон моралі.

      Постають нині перед дослідниками й парадоксальні явища: нерідко пересічні громадяни тих регіонів, що з давніх-давен орієнтувалися на європейські цінності, демонструють своїми вчинками, що за рівнем самосвідомості піднялися вище деяких можновладців. І перед владою постає потреба — доводити, що вона гідна ними управляти, що справді прагне забезпечувати інтереси громадян. Лише за цих умов можливий новий розквіт України, характерний для волелюбної козацької доби. «Острог» і «Хортиця» були бігунами в процесі творення того стану, — нагадує нам Євген Маланюк з середини ХХ століття, уточнюючи: — Острозька біблія (1581 рік) і закурений мушкет недавнього «низов'я». Україна справді стала інакшою, і це відчув не лиш народ, а й увесь світ, який відкрив для себе на Сході Європи нову духовну потугу, погоджувалися з акцентами автора «Нарисів української культури» учасники презентації академік Аркадій Місуно, журналісти Йосип Бурчо, Іван Мельник, студенти.    

      ...Сучасність вміщує в собі все минуле. Ця сентенція великого італійця Антоніо Грамші наскрізь пронизує книгу «Нариси української культури», автор якої вважає, що одна з наріжних проблем сучасного українського суспільства корениться у відтворенні реальної культури народу.