Не секрет — українське книговидавництво сьогодні переживає кризу. Попит на українську книгу не дуже великий, та і якби він був більшим, навряд чи це вплинуло б на збільшення обсягів продажу українських книг — прилавки ж бо в магазинах і на ринках завалені іноземною, переважно російськомовною, низькопробною продукцією. Українські націоналісти, розуміючи, що на ситуацію потрібно впливати, «завдають удару у відповідь» — у жовтні 2003 року стартує всеукраїнська акція «Свій до свого по своє». Назва акції є символічною, цей вислів походить з української старовини, він означає співпрацю, взаємодопомогу, прагнення українців до підтримки одне одного. Під такою назвою і попередники сучасної молоді з ОУН проводили національні ігнорації польських товарів. «Свій до свого по своє» — це масштабна передача української книги до бібліотек найрізноманітніших установ по всій країні, низка зустрічей української громадськості з тими, на кому тримається вітчизняне книговидання.

Попри триваюче протиборство за ключові посади в Одеській облраді й кампанію за остаточне витіснення із держустанов української мови, не пройшли повз увагу громадськості «морської столиці» дві знакові події наприкінці травня. Хресний хід близько двохсот ченців і парафіян УПЦ МП на увічнення пам'яті царя-мученика Ніколая II і презентація у видавництві «Чорномор'я» книги «Нариси української культури», щойно виданої відомим філософом Євгеном Акимовичем. Інтерес журналістів, істориків, письменників, студентської молоді до праці одного з провідних одеських учених підживила поява у місцевих книгарнях «книги-дослідження» москвича Александра Абрашкіна «Тайны Троянской войны и Средиземноморская Русь». Оскільки російський автор не просто силкується переконати читача у марноті зусиль «помаранчевої» влади вивести «малоросів» до рівня цивілізованих народів, передусім, певна річ, «великодушних великоросів», а й довести на «історичних фактах», що так ведеться із сивої давнини і буде завжди...

Після Другої світової війни до 1954 року за межами УРСР опинилося понад 40 відсотків української етнічної території — в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Росії і Молдові. УРСР як член ООН підписала і ратифікувала Гельсінкський прикінцевий акт, 3-й та 4-й принципи якого визнали непорушність кордонів УРСР. Отож 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність у визначених Москвою і визнаних Гельсінкським прикінцевим актом кордонах, що звузило поняття соборності.