Нікіта Михалков: А душа так швидко не розвивається...

      Фестиваль — не тільки свято, а й змагання, такий собі чемпіонат. Відтак у ньому бажана інтрига, аби до останнього всі намагалися прорахувати, вгадати кінцевий результат. У Москві цього не трапилося. Конкурсна програма із 17 фільмів була на диво рівною, за винятком двох-трьох стрічок, які лишаються на совісті відбіркової комісії. Відтак питання про те, хто ж виграє, а хто програє, навіть не поставало, що програмувало байдужість до вердикту журі на чолі з польсько-французьким режисером Анджеєм Жулавським.

Фестивальні «нетачки»

      Щось не так в організації Московського фестивалю. Про це свідчить хоча б те, що, як стало відомо із надійних джерел, десь із рік тому Нікіта Михалков (він є президентом фесту) звертався з пропозицією до Моріца де Хаделна (багато років очолював Берлінський, а потім і Венеційський фестивалі) з пропозицією стати директором у Москві. А чому б і ні? Запросили ж голландського тренера покерувати збірною Росії з футболу... Втім поки що переговори з де Хаделном не дістали продовження і на фестивалі продовжує господарювати Ренат Девлет'яров.

      Питань до нього багато. Чому фестиваль мало не щороку готується в авральному режимі? Бо ще за три тижні до його початку на сайті висіла минулорічна інформація. Чи не в цьому одне з пояснень того, що ніяких зірок (сьогоднішніх, а не тих, які світили 30-40 років тому) не докличешся? Бо ж вони у пожежному порядку валізи не складають, їх графік життя складається щонайменше на рік.

      Інше питання: чому нікого не шокує те, що переговори про надання фільму для показу на фестивалі незрідка ведуть не з продюсерами, а з дистриб'юторами? Внаслідок цього виникають пікантні ситуації на кшталт тієї, що сталася цього разу з американською стрічкою «Запитай у пилу / Ask the Dust» Роберта Тауна, більше відомого як сценарист (колись отримав «Оскара» за сценарій «Китайського кварталу», поставленого Романом Поланським). Бо фестиваль ще не завершився, а картину вже випустили у прокат, що є доволі грубим порушенням, за яке стрічку можуть просто виключити з конкурсу. Московський кінофестиваль за статусом належить до елітного клубу класу «А», і тут правила є жорсткими. До того ж відсутність прямого зв'язку приводить до того, що із творчої групи взагалі ніхто не приїхав до Москви — ні режисер, ні хто-небудь з акторів (а тут зайняті зірки — Сальма Хайєк, Дональд Сазерленд, Вел Кілмер...). Ситуація просто немислима —  у Берліні, скажімо.

      Фестивальний каталог фактично з'явився під завісу фестивалю — до того він був у дефіциті. Зарубіжних журналістів майже не було, хоча, здавалося б, їх належало сюди просто запрошувати. Той самий Берлін чомусь цим не гребує, а Москві вони не потрібні? Ну хоча б критиків провідних кіновидань світу. А так навіть з України було лише кілька осіб, тобто власної точки зору на фестиваль у більшості країн  близького і далекого зарубіжжя  не буде зафіксовано. Звідси й росте скептицизм, бренд Московського кінофестивалю не є чимось престижним. Хоча в останній рік-два, так видавалося, намітилися позитивні тенденції. Нині вони вочевидь пригальмували. Шкода.

      Справді шкода, хоча б тому, що українські правителі усе ще за звичкою позирають на Москву. Єльцин чхати хотів на кіно, і Кучма так само більше шанував спорт і пісеньки під гітару. Путін повернув владу обличчям до кінематографа, розуміючи ідеологічний потенціал цієї великої індустрії, — і в нас нарешті заворушилися. Не надто, правда, а все ж щось почало доходити. Тому не хотілося б, аби Москва подавала негативні імпульси. Щоби відставала від фестивалів західних чи східних. Не мають права, тим більше, що російський кінематограф набирає темпу, у ньому відбуваються позитивні зміни — і щодо якості, і кількості, і технологічної озброєності. Хоча, як сказав Михалков, «кінотехнології біжать уперед, а душа за ними не встигає, душа так швидко не розвивається».

Про приємне...

      Одначе не все так погано. Звично лаяли конкурсну програму, що не є дивиною — так роблять практично на всіх фестивалях. Тим часом вдалося залучити двох живих кінокласиків — француза Бертрана Бліє (про його фільм «Скільки ти коштуєш? / Combien tu maimes?»  я вже писав) та угорця Іштвана Сабо («Мефістофель», «Полковник Редль», «Ханусен», «Мила Емма, дорога Бебе»...). Сабо мав дещо втомлений вигляд і навіть попросив вимкнути верхнє світло під час прес-конференції. Чи не тому, що на батьківщині його «дістали» викриттями і звинуваченнями у тому, що в недавні часи «стукав» на своїх ближніх кінематографічних родичів? Його фестивальна стрічка так і називається — «Родичі / Rokonok» й оповідає про драму чесної, порядної людини, котра не впоралася із посадою прокурора міста внаслідок завищених вимог до нього з боку ближнього родинного оточення. Події відбуваються у тридцяті роки, хоча не скажеш, що сьогодні нічого подібного не трапляється. Україна могла б надати панові Сабо чимало таких історій...                

      Головний герой «Родичів» накладає на себе руки. «А чому? — запитав режисера один із критиків. — Я не побачив достатніх мотивів для подібного вчинку». Сабо скрушно пояснив, що тоді, у 30-ті, угорські аристократи, хоча й  не всі,  керувалися поняттями честі, і коли вони переступали межу моральних норм, просто йшли із цього світу. «Тоді, до речі, подібних питань, — ущипливо мовив митець, — ні в кого не могло виникнути. Тоді мотив вчинку був зрозумілий усім. Тільки за останні сімдесят років у нас відбулися такі переміни, коли важко уявити, що людина, ставши моральним банкрутом, може добровільно піти з життя». Чи, додав би я, хоча б з посади, яку займає, з професії, якою займається. Самогубства, правда, нині трапляються також, щоразу викликаючи підозру у вбивстві.

      Що ж відбулося у такому випадку з людьми? — запитували далі у Сабо. — Чому вони стали цинічними?  «Це філософське запитання, і до відповіді на нього я не готовий. Упевнений в одному тільки — у ХХ столітті використано чимало ідеологій, які спрямовували людей. Соціалізм, націоналізм, інтернаціоналізм... Близько 60 мільйонів загинуло під знаменами однієї ідеології, 40 — під іншими. Ідеологи купили людей, і зараз шукають нові вказівники, які б показували, куди нам iти. Та більшість вважає гроші найоптимальнішою ідеологією, і саме це робить людей цинічними. Одначе це не більше, аніж імпровізація за бокалом «Боржомі», — завершив свій спіч режисер. «Немає ніякого «Боржомі», —  загукали тут дружно московські журналісти. —  Заборонено!» «А сорок років тому у Москві, — спантеличився Сабо, — я пив саме «Боржомі». Й потому довго розглядав пляшку, що стояла перед ним, як живий приклад застосування модерних ідеологій.

      А почав він свою прес-конференцію з цікавої заяви про те, що «у нас, в центрі Європи, суспільство живе в системі координат часів феодалізму. Хоча б тому, що завжди знаходиться людина, яка хоче домінувати над рештою, і та решта приймає це. Їх влаштовує те, що хтось приймає рішення за них. Його можна ненавидіти, але ж із його рук отримуються подачки. Більше того, він дарує відчуття упевненості. Він, скажемо так, купує нас, і в той самий час його можна ненавидіти». Повідомлення про те, що у самому серці Європи лишається феодальний уклад життя, сподобалося присутнім, майже всуціль росіянам, бо різко наблизило до європейських норм. У вас там феодалізм, і в нас — дружба навіки... А для мене особисто видалося тут щось особисте, що, можливо, пояснює нинішній конфлікт Сабо і суспільства.  Не знаючи деталей, говорити важко, однак, можливо, останнє вимагає від автора «Мефісто», аби покаявся і прийняв цінності, які піддавав критиці. Чи, може, й справді сталося роздвоєння особистості, і в реальному житті Сабо сповідував інші принципи, аніж декларовані у мистецтві?

      Доволі сильне враження справила інша конкурсна стрічка — німецьке «Страхування життя / Der Lebensversiherer» дебютанта Бюлента Акінчі, 39-річного турка за походженням. Iдеться про страхового агента, такого собі «летючого голандця», який мандрує країною, сповіщаючи дружину про своє існування тільки телефонними повідомленнями на автовідповідачі. Мотив побутовий — він хоче назбирати якомога більше грошей, аби потім зажити нормальним життям.  Мотив психологічний не такий прояснений і, зрештою, покликує образні енергії: перед нами людина, що втратила грунт, стала привидом у власній країні. Не випадково раз по раз виникають люди-емігранти зі своїми запитаннями: ми де, в Німеччині? А Німеччина — красива? А Бог її знає, коли й сама країна у мареві. Оповідається про одного емігранта, котрий вважав, що Німеччина — це одне велике місто під назвою «Виїзд». Бо весь час бачив ту табличку, визираючи з авто... Країна вся локалізується у точках Виїзд і В'їзд, а що ж між ними? Чи є тут простір, в якому можна реально існувати, чи це щось віртуальне, як і саме життя? До речі, чимось нагадує російську картину «Червь» Олексія Мурадова, чий герой так само кудись і від чогось біжить — от тільки куди й навіщо лишається непроясненим: ні образними, ні побутово-реалістичними мотивуваннями.

      Чимось схожий на названі фільми і грецький «Пробудження /Agrypnia» Нікоса Грамматікоса. Поліцейський тікає від правосуддя, встреливши свою дружину. А заодно з'ясовує стосунки зі своїм братом, священиком...

      Розірвати простір, в якому ти зашклений, заклеєний — мотив поширений нині. 17-річний герой британського фільму «Уроки водіння / Driving Lessons» Джеремі Брока, сором'язливий і дещо пригнічений материнською диктатурою Бен (Руперт Грінт), починає працювати чимось на кшталт помічника старої актриси (Джулі Уолтерс). На відміну від матері, релігійної догматички і фанатички, актриса є носієм свободи, передусім внутрішньої. Вона і виступає в ролі сталкера, провідника у царство свободи. Спершу нові відчуття видаються просто розкутістю, а потім одкриються й глибші речі... Майже класичний роман виховання.

«Отримувати максимум з нічого...»

      Класичним виглядає і вже згадуваний американський фільм «Запитай у пилу». Ну, скажімо, як у Хемінгуея — він письменник, вона просто чарівна і до любовного роману не віднайдена для самої себе. Власне, почуттєвий роман і потрактовується як такий, що дозволяє людині знайтися, ідентифікуватися. Тим більше що Камілла (Сальма Хайєк) — мексиканка і почувається у Штатах чужинкою. Навіть англійською читати не вміє. Письменник-початківець Артуро (Колін Фаррелл) за походженням італієць і в дитинстві так само зазнав усіляких принижень. Вони, ті приниження, стали родовими травмами і водночас будівничим матеріалом для формування особистісного Дому. Письменницька професія дарує можливість подорожі вглиб власної душі, віднайдення точок опертя.

      До речі, у фільмі звучить доволі промовиста сентенція: «Отримувати максимум з нічого — ось сутність літератури. Ніякий досвід не потрібний, оскільки неможливо одночасно бути у двох місцях. І якщо ти не сидиш за друкарською машинкою, то значить нічого в літературі не відбувається...» Дається взнаки, що сам режисер є досвідченим сценаристом, літератором і, власне, драматургійна сторона стрічки йому вдалася краще, ніж режисерська, надто вже традиційна. А пафос картини можна зрозуміти так: ти тільки сам, роботою власної душі, можеш витребувати себе на світ Божий. Іншого не дано.

      Шведська картина «Про Сару / Om Sara» 38-річного Отмана Карима (народився в Африці, в Уганді, у дитинстві переїхав до Швеції, кіноосвіту отримав у США) — доволі розлога і драматична історія молодої жінки. Її професійна кар'єра складається напрочуд успішно, чого не скажеш про особисте життя. Один чоловік, другий, третій — і цілковитий розпач. Аж поки доля не зводить її з надійним чоловіком африканського походження (в цій ролі брат режисера, Александр Карим). Одначе і його Сара відфутболює у навколишній простір — надто вже егоцентрична, як і належить сучасній жінці. І тільки смерть дитини при її народженні стверджує віру жінки у свого обранця... Проста і мудра за своєю буденною філософією стрічка. Тільки на відміну від інших, тут відсутній мотив етнічної чи расової неповноцінності як плацдарму для психологічних травм і будівничих зусиль для гармонізації особистісного світу.

      Майже те саме можна сказати про італійську «Лід і полум'я / La Fiamma sul Ghiaccio» режисера Умберто Марино. Про любовні почуття, що спалахують між двома людьми, у яких проблеми з психікою. Любов лікує, дозволяє виформувати душу, яка не поспішає на прощу... Знову-таки проста історія (не випадково, мабуть, саме таких вочевидь прагнула душа членів відбіркової комісії), не надто нова, але доволі глибока і промовиста.

      І, нарешті, фільм «Як усі /  Comme tout le Monde» бельгійського режисера П'єра-Поля Рондерса. Ще на пам'яті його блискучий дебют «Закоханий Тома». І ось нова, цього разу сатирична картина. Про такого собі середньостатистичного француза, котрий осібно виражає смаки і запити цілої нації.  Відтак є щасливою реалізацією утопічних мріянь про конструювання ідеальної людини. Ідеальної в тому, що в ньому все упаковано найліпше — і через нього, як через кватирку, можна достеменно дізнаватися про те, якою є погода у французьких душах. От тільки все це триває доти, поки герой не починає бунтувати... Наші правителі так само мріють отримати — з допомогою телевізії чи кіно включно — такого собі смирненького, акуратненького українчика, якому можна буде «втюхівать» все, що завгодно.  Маскультівське кіно загалом і виконує подібну місію. Кіно артхаузне, воно ж фестивальне, пропонує відрефлектувати реалії сучасного життя, аби знову не втрапити в середньовічний морок.

      Почасти з цим завданням упоралися фільми Московського кінофестивалю, на якому було ще багато всілякої всячини, духовного харчу. І я на тому бенкеті був, мед-горілочку пив. Щось по бороді стекло, а щось і досередини втрапило. Зрозуміло одне — світ потривожений, світ утратив ясність  із тим, чим і ким він є.   Екран мимоволі змушений бути дзеркалом, яке і втішає, й водночас правду говорить. І те, й інше потрібно. От тільки справді, не завжди душа, хай би скільки не трудилася, встигає за плином подій. А відстати страшно — як би потім нас знову волоком не потягнув який-небудь «пєрєдовой отряд»  ще в одну ефемерну будущину.

Призи XXVIII Міжнародного Московського кінофестивалю

Головний Приз XXVIII ММКФ Золотий «Святий Георгій» — фільм «Про Сару», режисер Осман Карім, Швеція, 2005

Спеціальний Приз журі Золотий «Святий Георгій» — фільм «Уроки водіння», режисер Джеремі Брок, Великобританія, 2006

Приз Срібний «Святий Георгій» за кращу режисерську роботу — Бертран Бліє, фільм «Скільки ти коштуєш?», Франція, 2005

Приз Срібний «Святий Георгій» за краще виконання чоловічої ролі — Йенс Харцер, фільм «Страхування життя», режисер Бюлент Акінчі, Німеччина, 2005

Приз Срібний «Святий Георгій» за краще виконання жіночої ролі — Джулі Уотерс, фільм «Уроки водіння», Великобританія, 2006

Спеціальний приз за досягнення вершин акторської майстерності й вірність традиціям школи К. Станіславського «Вірю. Костянтин Станіславський» — актор Жерар Депардьє

Приз програми «Перспективи» — «Чашма» («Джерело»), режисер Єлкін Туйчиєв, Узбекистан, 2006

Спеціальний приз Федерації кіноклубів Росії присуджено фільму Російської програми в рамках XXVIII ММКФ — «Нанкінський пейзаж», Росія, 2005, режисeр Валерій Рубінчик