«А ти казав— «Баніоніс, Баніоніс!..»

Донатас, Егідіюс та ми — «литовськії люде»

      За дві години перед від'їздом до аеропорту обмацав кишені — так і є, «посіявся» закордонний паспорт iз візою. Ну, групі повертатися до Києва, а ти, хлопче, лишаєшся у Вільнюсі. Група посиніла, дивлячись на мене та моє тихе щастя. Ні в кого не вистачало снаги навіть лаятися.

      І тут сідає на плече тихий янгол і питає: ти де був востаннє перед зйомкою, хлопче? Правильно, в костелі святої Анни. Чи не найсвятіше місце у Вiльнюсi, його адреса тільки для московитського вуха звучить матюком, оте знамените —вулиця Ужопіс і так далі... Чимдуж туди — до підмурків, де старий хід до вівтаря!..

      Дорогою — дітки на лавах ручки склали, чекають на репетицію хору. Виходить регентша й питає: це не ваше Альгіс та Рута знайшли? Півдня проминуло, як «посіяв», але в святої Анни нічого не губиться...Deus conservat omnia — Бог зберігає все.

      Не скоро наше покоління зрозуміло цю істину просто, без посередників. Коли я був підлітком, місце Святого письма та служби Божої в міських хлопчиків займали детективи та наукова фантастика. А ще коли в телевізорі з'являлася екранізація популярної книжки, це взагалі було одкровенням. Отак сприймалися і «Мертвий сезон» (що через нього В.В.Путiн пiшов згодом у розвiдку), і нудний для активної молоді, та не для мене, «Соляріс» Андрія Тарковського. І там, і там героя грав Донатас Баніоніс.

      Крізь дрібне сито випробувань пройшли всі наші кіноінтелектуали: Смоктуновський, Тихонов, Яковлєв... І нагорі найрозумнішим радянським кіночоловіком було обрано Баніоніса — не красеня, як Тихонов та Лановий, не геніально-зарозумілого, як Смоктуновський. Режисери довели факт його «золотої середини» залізобетонному начальству, а кінозагал і без того визнав Баніоніса за свого.

       Його голос так гарно дублював Олександр Дем'яненко — «найкращий у світі Шурик». Баніоніс став Гойєю, Бетховеном, містером Мак-Кінлі, навіть героєм «дозволеного» політичного анекдоту, де за нього приймали самого Брежнєва. «Можна вас на хвилинку? Ми тут сперечаємося — Ви, власне, хто будете?..— Я? Я Брежнєв Леонiд Iллiч!.. — Ну от (приятелевi), а ти казав — Банiонiс, Банiонiс!» Що ж, можна було й порівняти одну «зірку» з іншою без наслідків. Донатас Баніоніс навіть паскудників грав так, що ним захоплювалися.

      Час плинув уперед, а мене зносило в архівне минуле. Туди, де Україною ще не шпацірували російські полки в пруській формі, і навіть не виглядали з-за наших тинів московські воєводи та стрільці з бердишами. Час для архіварія зупинився у глибокому XVI столітті й глибше, коли ще не було «післялюблінської» Речі Посполитої, а були Польща та Литва, і політично ми, окрім Галичини та Буковини, були Литвою. Московити називали нас етнічно — «черкасами», «коломийцями», «русинами», ще бозна-як, а політично — «литовськими людьми».

      Потому співали десь за Россю — «наступає Литва, буде з нею битва», і це йшлося про шляхетське військо Великого Князівства Литовського, що виступило проти виокремлених козаків. А сіверська Північ звично називає себе «литвинами» аж до останнього часу, разом із великою частиною білорусів. Тож ще від XIV століття ми, Україна-Русь, зсередини, разом із білорусами, складали основний кістяк політичної Литви. Литва видавала укази мовою, яку ми звемо давньоукраїнською, білоруси — давньобілоруською, а литовці — найбільш дипломатично «діловою мовою Великого Князівства Литовського».

      І стягаючи докупи публікації документів про Литовську Україну-Русь, Україну Литовського Статуту, «панів-Ради», походів на край степу та першої козаччини, я почав постійно стикатися з прізвищем улюбленого актора. Тільки писалося воно на власне литовський лад — «Баньоніс». Це було ім'я старшого сина «кінозірки» Егідіюса (Егіса, як його називали близькі) Баньоніса.

       Важко переоцінити тихий архівний подвиг цієї молодої людини, що завчасно «з того світу зойшла», за старолитовським скорботним формулюванням (в «людей литовських» світи неначе було переставлено місцями, і «цим» світом вважалося Вічне життя). Том за томом, «вилизуючи» кожну персону, географічну назву та посилання, видавав Егідіюс на чолі гурту однодумців унікальну Литовську метрику — найбагатше спільне джерело з історії Литви, України та Білорусі XIV — початку XVI століть.

       У ті століття йшлося про перемогу одного з двох «руських проектів» — під чиїм крилом державно і культурно вціліє й підніметься Україна-Русь. Кілька поколінь у цій боротьбі Литва перемагала Москву, і допомагали їй не тільки Волинь чи Київщина, а й Твер, і Новгород. Руська еліта мала за литовських великих князів та їхнього дорадчого органу-«панів-Ради» привілеї, про які годі було і думати потому, в московські часи, і гречкосієві жилося значно вільніше.

      Звичайно, Егідіюс вчився бачити речі прямо, поза архівними витівками та дипломатичним протоколом. Істина ховалася за обов'язковими формулами, яких і зараз у нас є чимало, аби відвести увагу читача чи споживача вбік від інтересів того, хто складав документи. Державний документ є завжди дитям конфлікту інтересів та компромісу, і витягти на світ Божий давно втрачену драму тих інтересів є найвища професійна насолода та покликання історика — «кочегара машини часу»...

Рукодільники Баньоніси

       Це був якийсь камерний фільм — чи то «Двір», чи то «Чоловіки», весь побудований на спогадах головного персонажа — героя старшого Баніоніса. Режисер, здається, сам був продюсером, все вочевидячки йшло «на живу нитку», бо литовському кіно тоді, як і нашому, було непереливки. Ми вперлися у знімальний інтер'єр старого будиночка отут, біля костелу Анни у Вільнюсі, сильно та приємно здивувавши пана Донатаса. Він звик до того, що журналісти його мучать персонально, аж тут ішлося про померлого сина.

      Удаваний хаос ремісника-кустаря в будиночку дивним чином нагадував акторові батькову обстановку в Каунасі у другій половині 30-х років. Батько тоді тільки-но утнув міжнародну емігрантську аферу, дуже схожу на сучасне українське остарбайтерство. Тихо зібрався, полишив родину і подався на заробітки у Сан-Паулу, до Бразилії. Різниця з сучасністю полягала тільки в тому, що Юозас Баньоніс вляпався майже одразу в бразильське комуністичне підпілля і його було за кілька місяців депортовано.

      І потягся звичний кравецький побут, що від нього завзятий син Донатас теж почав потихеньку збиратися світ за очі. Але спочатку його після шести класів віддали 1937 року до «ремісничого училища з художнім ухилом». Батько вирішив, що глечики не боги обпалюють, і став його Донатас керамістом. Наприкінці четвертого класу треба було створити «шедевр». Донатас уже зліпив кофейний сервіз, але обпалити не встиг... Бо, по-перше, його прийняв «актором-кандидатом» до власної трупи сам Юозас Мільтініс. А по-друге, прийшов червень 1941 року, і перед самою появою німців Червона Армія та НКВД влаштували литовській інтелігенції тихий блискавичний геноцид...

      — Ми такі були щасливі — в шістнадцять років стали дорослими. Я то взагалі собі прималював два роки — ясна річ, не повірили. Та все одно прийняли! Вацловас Бледіс, Йонас Алякна — мої приятелі-«ремісники» з аматорського гурту потрапили спочатку в Палац праці до режисера Яшкявічюса. Я в той час ще стояв із факелом біля авансцени у театральній масовці й отримував півліта (лiт— литовська грошова одиниця.— Авт.) за спектакль...

       А потому нас забрав власне Мільтініс — спочатку старших, а вже як вони переїхали до Панєвєжіса, то й мене. І це вже й почалося мистецтво. І правдивий вишкіл, бо Мільтініс сам був вищим навчальним закладом. У школі Шарля Дюлена в Парижі вчився, потому — в Лондоні... А у Вільнюсі його не взяли до Державного театру! І слава Богу. Інакше в нас доля склалася б не так, в усіх його «пташенят»...

      Як прийшли червоні, трупу Мільтініса у літньому павільйоні парку Ажуолінас закрили як «контру», вони тільки місяць і відіграли. І тоді Мільтініс протовпився до наркома просвіти радянської Литви Антонаса Венцлови i нам «подарували життя» за умови, що ми переберемося до провінції, аби не так муляти очі новій владі.

      Отак з'явився у нашому житті Панєвєжіс (пан Донатас робить природний наголос на останній склад назви містечка).

      ...У травні 41 року трупа Мільтініса прибула на батьківщину Баньонісів — до Каунаса. Приятель Бледіс привів 17-річного Донатаса до гримувальної Мільтініса і каже: «Це Донатас Баньоніс. Він хоче бути актором». В антракті Донатас прислуховувався до реплік обивателів у залі: «Що таке? Актори говорять, як у житті, ніякої тобі гри, хіба це театр?..»

       На ранок у будинку письменниці Люне Янушіте, в садку біля собачої будки, Баньоніс намагався здати Мільтінісові формальний екзамен, але не довів до кінця ні вірша, ні байки... Та хіба прозорливцю-режисеру потрібно слухати щось «від сюди й до сюди»?... Юнака було прийнято, і за два дні вирушили до Панєвєжіса...

       Лишився необпаленим «шедевр» — кавовий сервіз руки Баньоніса. Донатас поїхав ліпити шедеври зсередини самого себе, з миттєвого і незбагненного матеріалу власної душі. Але таке враження, що ремесло не пішло з рук його роду... Воно виявляло себе по крихтах, пробивалося в синів і в онучки.

      Первiсток Егідіюс Баньоніс приїхав вступати до Московського історико-архівного інституту, коли не вступив удома на архітектурний. Але все студентське життя однокурсники пам'ятають його з дрібним столярним інструментом у руках. Різав із вереску люльки й дарував друзям... Але найбільше Баньонісові-молодшому давав ліс. Багато хто пам'ятає ту епідемію «кореневої флористики» 1970-х років. У мене є серйозна підозра, що з'явилася ця пошесть із лісової Прибалтики, й Егідіюс був одним із перших уражених...

       Син навіки лишився вірним лісові, туди йшов з інструментом зосередитися, аби склалася в голові точна картина КОРЕНІВ....Він ішов шукати корені в лісі і в минулому, для цього треба було лишитися самому. Він ішов над окопами, над схронами «лісових братів» (до них, до речі, приєдналися після відчайдушного прориву останні нескорені вояки УПА), над молодими роками власного батька...

 Коли «ніхто не хотів помирати»...

      На річці з потойбічною назвою Ула стоїть дерев'яне і легкозаймисте, як сірник, село Зярвінос. Тут інші пісні та інші, гучніші, приголосні в піснях, ніж у сусідніх Жемайтії та у ядрі Литві —Аукштайтії. Тепер це село зробили центром Дзукійського національного парку, найбільшого в Литві.

      Я приїхав до Зярвіноса, готуючи фільм про ятвягів — західнобалтську спілку племен, що повторила долю їхніх родичів-прусів. Ятвягів також припер до стінки Тевтонський орден. Але іншими «добивачами» ятвягів були... галицькі Романовичі та власне Литва. Ятвяги три століття билися, як леви. А потому зникли у болотах за Неманом та стали дзуками, судавами, дайнавами.

      Народи зникають з обличчя землі вельми легко. Вистачає «доброї» волі одного-двох тиранів і двох-трьох мільйонів зомбованих, що радо тиранам коряться — і нема народу, тільки в піснях лишився.

      Скачучи через тини у дзукійському Зярвіносі, видираючися на дикі прадавні борті на дубах, не знав лише одного — саме тут знімався найправдивіший фільм про радянську історію за Совітів — «Ніхто не хотів умирати» Вітаутаса Желакявічюса.

      В українському кіно рівного цьому фільмові нема. Думаю, Юрій Іллєнко мав «на мушці» історію братів Ведмедів із Зярвіноса, коли ставив його тематичний аналог — «Білого птаха з чорною ознакою». На лютий фактаж поклав увесь тягар метафор поетичного кіно...

      Але оспівана поетичність нашого кінематографа має не тільки світлий бік. Нашим режисерам якось органічно не вдавалося — й до цього часу не вдалося — вимовити свою нестерпну історичну правду прямо, без барокових метафор. Так, як сказали литовці. Таке враження, що ми ще й досі не витримуємо погляду тої «горгони-медузи» в синьому кашкеті та ховаємося від неї за пишними фігурами і тропами.

       Литовці принаймні сказали просту правду — про людину, яка стала на роздоріжжі, про людину, за яку вже все визначено, яка пов'язана по руках та ногах інтимними та родинними зобов'язаннями, про особистість, яку несе і всмоктує вир історії. Таку людину зіграв у тому фільмі старший Баніоніс. Це була роль Вайткуса Ведмедя. Отут він знімався, у Зярвіносі. Сценарій звався «Терор». І скінчився реплікою головного «поганого хлопця», що помирав — «Ти не знаєш, як боляче!..»

      У Зярвіносі ніколи не було електричних стовпів та дроту — iдеальна «натура». Вія Артмане в інтимній сцені сповідалася персонажеві Баніоніса латиською мовою, але на дубляжі все «вляглося» ідеально литовською. Цей фільм не міг не вийти — надто багато німотного вибитого, випаленого та попиляного на сибірські тріски тутешнього народу проривалося сказати вустами його героїв.

      Думаю, пан Донатас знав, якій людині присвячував тоді свою роботу, персонально. Ім'я тої людини було Вітаутас Мачьорніс. Це був поет та філософ європейського рівня, його злет тільки починався. І цей геній поліг влітку 1944 року серед лісу від випадкового осколку снаряда буквально на очах юнака Донатаса Баньоніса. А рукописи Мачьорніса було вилучено «смершем», і лишилися тільки копії, які передрукував Донатас та брат «професіонального есесівця» радянського кіно Альгімантаса Масюліса, Гінтаутас.

      — Совіти почали вивозити людей ще на початку червня 1941 року. Безкінечні вантажівки з чоловіками, жінками, дітьми. Зойк, лемент... Чоловіки театру переховувалися у сховищі на першому — «жіночому» — поверсі театру. Жінки казали червоним, що нас нема. Мільтініс сховався окремо у Каунасі чи казна-де, і сліду не було.

      Пересиділи кілька ночей. Вилізли вже при німцях. Мільтініс повернувся і не дав розмістити у театрі німецький штаб. Акторів театру не заносили до списків щодо роботи у Німеччині. Ми були так звані «необхідні» або «незамінні» — Unabkommlich.

      Та навесні 1944 року ми провалили прем'єру за Луїджі Піранделло, і нами вже зацікавилися, аби забрати до німецького війська. Менш за все ми збиралися піддатися на це. Але тавро «тих, що були на окупованій території», спонукало бігти світ за очі. Попри всяку партійну належність.

      У Шедуві, серед лісів, батько Бледіса дав нам утрьох із Мільтінісом коняку з возом , і ми посунули просто «на Захід». Хотіли врешті-решт вийти до англійців — «другий фронт» же відкрився. 26 липня у містечку Тельшяї здибали художника нашого театру, каже: більшовики вже у Панєвєжісі. Стрілятимуть і по Тельшяю, він на лінії вогню. Давайте на хутір Шарнялє до батьків поета Мачьорніса, а там подумаєте собі — куди»...

      Два місяці просиділи поруч із цим молодим генієм на хуторі його батьків, доки лінія фронту стояла на місці. Це була просто якась «афінська школа»! Мачьорніс знав сім мов. Був ходячим університетом. До іншого поета — Паулюса Юркуса — виходили з лісу побратими з «лісових братів», із з'єднання Плехавічюса. Нас запевняли, що Литва до СРСР не повернеться. Що американський десант — уже у Швеції і йде Литві на допомогу...

      На отакому міфологічному взаємному самозаспокоєнні просиділи на хуторі до жовтня. Потому Мільтініс та Бледіс розійшлися по своїх, ми лишилися вдвох із Мачьорнісом. Уже гуде поруч... Юркуса ми мали забрати в містечку Жемайчю-Кальварії, куди ходили до храму. На роздоріжжі Мачьорніс висадив мене з речами і сказав чекати, доки він «злітає» за Юркусом. І все. Живим я його вже не бачив. А Юркус, заради якого ми вляпалися в ту халепу, вже поїхав з німцями...

      ...Де, в якому архіві НКВС шукати рукописи «лісового генія» Мачьорніса, чи їх просто спалили нашвидкуруч, аби не возитися? Пан Донатас зробив потому для пам'яті друга та швидкоплинного вчителя, що міг.

      Довга пам'ять — одна з заповідей родини та народу, які не хочуть вмирати.

Соляріс та «планета метрикантів»

      — ...Я ніколи в житті не вдарив сина Егіса ременем. Він був надто чутливий. Дитинство провів у нас в театрі за кулісами. А жили, доки другий син не народився, у панєвєжиському театральному гуртожитку, двері у двері з Мільтінісом, і Егіс більше в нього сидів — у свого хрещеного батька. Малим грав у театрі дитячі ролі, але це були пустощі. Треба було обирати шлях за покликанням.

      Його діди-баби з боку матері так і не змогли пристосуватися до радянського життя. Їхня провина була у кількості десятин землі, що нею володіли і самі обробляли. Тесть у Воркуті гнив, його брат там і помер. Дім родинний розорили... Отака «історія СРСР» виходить. А у школах вже не було ніякої «історії Литви», була «Історія СРСР», що починалася з Київської Русі, і ніякого вам Великого Князівства Литовського.

      Мені було легше дізнаватися правду предків — у Панєвєжиському театрі я грав то Міндаугаса — засновника Литовської держави, то архієпископа у «Сигізмунді-Августі». Мабуть, Егіс без мене потай натягав на себе тіару чи королівську корону, і та гра була — фатальною, бо визначила долю.

      Син потрапив учитися до Державного історико-архівного інституту в Москві. Це, до речі, був один із найменш ідеологічно ангажованих вузів, коли йшлося про «період феодалізму». Проти «давнього акту» так просто не попреш — хіба знищиш його, щоб правду не казав.

      ...У Егіса був нормальний побут студентського гуртожитка на Строминці, пиво з друзями на Абельманівській Заставі біля Таганки, литовський козячий твердючий сир, що його треба було розбивати молотком...

      І були вчителі, про яких можна тільки мріяти — О. Зімін та Сігурд Оттович Шмідт. Лекції Шмідта про «бунташне століття» по телебаченню тоді слухала вся країна, він привчав до прямого погляду, якого не сприймала влада. Сігурд Оттович і підштовхнув до «Метрики». І Егіс став чи не найпершим жителем «планети метрикантів». Це був не клуб за уподобаннями, а неформальна єдність архіваріїв, які витягали першооснову державної документації їхньої — спільної для Литви, України, Білорусі та Польщі — історичної прабатьківщини.

      А десь на третьому курсі до Інституту завітав батько — Баньоніс. Він тоді був... міжпланетним мандрівником. Андрій Тарковський знімав його в «Солярісі». Автор роману «Соляріс», геніальний та доволі безбожний Станіслав Лем рвав і метав на знімальному майданчику, але нічого не міг поробити зі свавільним Тарковським—Тобілевичем. Між Ялтою та підмосковним Звенигородом Тарковський вибудовував ще один свій кіноексперимент на тему «Чи врятують світ краса і совість?». Донатас Баніоніс — Кріс Кельвін був у фільмі космічним Блудним сином...

      «Срібна пальмова гілка» в Канні 1972 року була свого роду фiговим листком, що прикрив нерозуміння фільму європейським загалом. Надто він був «потойбічним». Це «Злочин і кара» Достоєвського, а не «Соляріс!» — припечатав Лем.

      А син Егіс тим часом зростав та відходив від батька. Він знайшов свою планету. Навіть очоливши Литовський архів літератури та мистецтва, продовжував лишатися «метрикантом». І тільки Академічний інститут визволив його було задля видавничих справ по Метриці. Егіс проводив у Києві довгі тижні. Готував з українськими колегами дві книги Метрики — П'яту «посольську» та 22-гу «українську» з поземельними привілеями шляхти. «Нарешті, після безкінечних «робочих» та «революційних» рухів, ми побачимо щось справжнє, державницьке, своє!..»— раділи українські «метриканти».

      Егідіюс встиг зробити все, що відпустила доля. Українське ж видання поклали на полицю. Може, й через те, що по Егіса прийшов його сумний янгол.

      — Я не знаю, що таке рак, і ніхто не знає, звідкіля він береться, і як буває, що іноді він виліковується, — каже пан Донатас. — Егіс вірив і боровся до останнього... Йому було надто багато чого лишати на цій землі.

      Я не вірю у спілкування з мертвими уві сні. Наша голова й душа — то «чорна скриня». До мене часто приходить і він, і Мільтініс... Лишилася дружина та колега Егіса по архівній справі Рута, є дочка. Є Баньоніси. Ми живі. І Егіс тут поруч. Отака історія... Deus conservat omnia. Бог зберігає все.