Ця сентенція звучить у фільмі «Червь», який представив російське кіно у великій конкурсній програмі і став, за загальним визнанням, головним розчаруванням Московського кінофестивалю. Тим більше що преса тут мало не вся російська, московська (За такого дефіциту нас, українців, записують у забугорні; «Так приємно, — сказала мені дівчина, видаючи акредитаційне посвідчення, — коли іноземці говорять російською»). Мурадов — учень Олексія Германа, а тому шиплять у бік живого класика: що за людей він породжує на цей кінематографічний світ? Хоча невдалі учні і невдалі стрічки трапляються у кого завгодно. Питання не в тому. Суттєве інше: недавній фестиваль «Кінотавр» у Сочі засвідчив підвищення рівня російського кіно. Чому ж тоді тут, у Москві, його презентує настільки слабка картина? А тому, відповідають у кулуарах, що продюсери балувані, їм подавай Канн, Берлін чи Венецію. Сюди дадуть лише за умови, що ви... гарантуєте приз. Коли це справді так — дивно. У Берліні, до прикладу, німецьке кіно подається максимально широко — і в конкурсі, і в позаконкурсних програмах. Стратегія проста і зрозуміла: глядач мусить «сісти на голку», мусить привчитись шукати очима на афішах назви національних фільмів. У Москві, виходить, це не потрібно. Чому?