Світ можна змінити через освіту, відкрив для себе американець Дж. Вільям Фулбрайт. І, ставши сенатором, у 1946 році започаткував програму наукових обмінів, яка сьогодні відома в усьому світі. «Наша мета — сприяти, щоб науковці однієї країни пізнавали науковців іншої. І таким чином могли й самі краще розвиватися», — каже директор програми академічних обмінів США імені сенатора Фулбрайта в Україні Марта Богачевська-Хомяк. Щороку до нашої країни приїжджають 20—25 американських дослідників, викладачів чи студентів. За час дії української програми тут, відповідно, побували понад 200 представників американської науки. Водночас українські вчені отримали нагоду попрацювати в Сполучених Штатах, збагачуючи свій досвід та розповідаючи колегам з іншої півкулі Землі про рідний край. Адже Америка відділена від решти світу, більшість американців не володіють іноземною мовою і, згідно з останніми опитуваннями, не можуть показати на карті Близький Схід.
Радянський Союз долучився до програми Фулбрайта аж наприкінці 1970-х, запрошував до проектів людей «перевірених», відібраних у Москві. В Україні програма започаткована у 1993 році. Спершу нею відало посольство США, згодом фулбрайтівці розмістилися у власному офісі. З 2000 року українською програмою керує американська дослідниця українського походження, доктор Марта Богачевська-Хомяк.
— Пані Марто, в Україні, як і всюди на постсовєцькому просторі, значний науковий, творчий і моральний потенціал часто не вдається спрямувати на вирішення конкретних проблем, навіть елементарних. Таке враження, що є світ «духовно-інтелектуальний», який живе в розумних часописах і модерному мистецтві, і є важкий, незрозумілий реальний світ, де селяни багатої землі у ХХІ столітті не мають телефону й каналізації; кількатисячолітня історико-культурна спадщина занедбана; і навіть у великих і відомих містах — погані дороги...
— Так, виглядає, що цей інтелектуальний світ абсолютно відділений від реального. Совєцький матеріалізм мав тенденцію все починати з філософії, від узагальнення, а не від того що є. В Америці трохи інакше. Скажімо, член Конгресу має показуватися перед своїми виборцями. Виборний представник має жити у виборчій окрузі, він за власний кошт (!) знімає житло у Вашингтоні і періодично їздить до своїх виборців. Виборці дивляться не так на американську зовнішню політику (хоч тепер щораз більше, бо вона не дуже мудра), а на те, які дороги, що робиться зі школами, куди йдуть їхні податки.Тут — раз людину вибрали до Верховної Ради — вона перестає бути членом суспільства. Депутат отримує недоступну дачу, у нього машина, він не ставить ноги на землю, не бачить людей. Я шокована, якщо це правда, — що всі депутати ВР будь-якого скликання отримують квартири в Києві на довічно. Так незадовго буде не столиця України, а пантеон усіх скликань Ради. Яка країна може собі таке дозволити? Я не кажу, що в Америці конгресмени не мають особливих привілеїв. Але, може, через більш відкрите суспільство чи більш влізливу пресу ЗМІ про те все будуть писати.
Радянський Союз, у додаток до піднесення філософії до вершин майже релігії, знищив поняття гордості праці. Система, яка вивищувала робітника, витворила мимоволі уявлення: «Якщо ти останній ідіот, то тяжко працюватимеш, а якщо ти людина інтелігентна, то якось облаштуєш своє життя». У результаті бідні селяни не мали доступу до доброї школи. Уміння думати закладається ще в дошкільному віці. Якщо тепер у вас у хаті немає комп'ютера, якщо ви не маєте розвивальних програм, якщо дитина не подорожує, то в неї знижуються планки розвитку.
— Конкретний приклад: новостворений Інститут національної пам'яті. Є ідеї, розробки, концепція, є вчені з відомими іменами, є величезна, вже усвідомлена, суспільна потреба в цьому закладі. А практичне втілення — ніби заблоковане...
— Не можу того збагнути. Я виступала проти «концепцій» від самого початку самостійності. У 1991-92 роках були концепції, без перерви концепції. Однією з моїх спеціальностей є російська інтелектуальна історія. І складалося враження, що в Україну перекочували «московські кружки» гегеліанців. Зараз, на мою думку, найбільша різниця між Україною і Росією — що в Україні є ціла мережа недержавних організацій, а Росія має «недержавні організації», спонсоровані державою.
— Слабкість впливу на реальну ситуацію спостерігалася в українців і до 1917 року. Розпорошені зусилля істориків, філософів, мовознавців ніби «всотуються в пісок», майже не відображаючись на стані суспільства...
— Ситуація 1917 року і теперішня, на жаль, щораз більш подібні. Заважають особисті, а ще більше ідеологічні амбіції: один соціаліст, другий демократ... Якесь невміння зібратися разом і мати певну дозу мудрості. Нещодавно соціологи оприлюднили ще одну теорію: будь-яка група людей, якій дадуть завдання, зможе виконати його набагато краще, ніж одна людина. Тільки треба, щоб та група складалася з осіб, які вміють самостійно думати, висловлюватися і брати відповідальність за власне рішення, мають доступ до достовірної інформації і вміють швидко її опрацьовувати. Це завдання освіти — виховувати таких особистостей.
В Україні я зустрічаю багато людей інтелігентних, з великими і добрими ідеями. І кожен мені каже, що коли спілкується з владою, то єдиний говорить правду. Тобто всі решта або мовчать, або не мають доступу до реальної влади. Або бояться сказати, що діється в країні. Важко повірити, щоб 48 мільйонів людей не розуміли, що діється. Коли я читала спомини 1917—18 років зі Східної України, 1930-х з Галичини — то так злостилася: що ж ті люди робили? А робили вони те ж, що й ми. Але остаточного прориву чомусь не стається. Я дивлюся на роботу Академії наук (офіс програми Фулбрайта розташований у будівлі НАНУ. — Ред.), за останні роки тут збільшилося працівників і додалося тем для розроблення. Але робота проводиться в той же спосіб, з тими ж джерелами. Усі нарікають, що неможливо надрукувати книгу, і всі друкують книги. Багато з тих книжок звідкись передруковані, чи містять зібрані статті, і переважно не доходять до читача.
— Ви для себе визначили якусь причину цього?
— Тут поколіннями карали людей за відкритість, інтелігенцію, знання. Тяжко зробити так, щоб ситуація відразу змінилася. Але вона змінюється. Міста модернізуються, люд більше подорожує. Шлях тяжкий, але українці його проходять значно швидше, ніж американці. Я не мала великих ілюзій, коли Україна стала незалежною, що тут дуже швидко будуть встановлені демократичні свободи і покращиться економіка. Америка, Західна Європа йшли до того століттями. Діаспора приїжджає сюди і говорить: «Чому ви не можете зробити так, як є в Америці?» Але ми приїхали в оформлену Америку в золотий період її економічного розвитку. А в радянській Україні не було жодного підприємства, яке самостійно щось випускало б, від початку до кінця.
— Очевидно, Україна потребує переорієнтування освіти на суспільство. У чому тут допомагає програма Фулбрайта?
— Як на мене, найважливіше, що ми зробили, — це допомогли українцям відчинити вікно в навколишній світ. Перші фулбрайтівці написали книжечку «Як поводитися в Америці». Тепер ті, що їдуть за програмою Фулбрайта, уже за тією чи іншою програмою побували в Америці, принаймні десь у Західній Європі. Окрім двох, усі наші стипендіати повертаються назад в Україну і діляться своїм досвідом. Одне з досягнень — це уважна аудиторія. Адже американців дуже вражало на конференціях в Україні, що президія за столом шушукає між собою, з трибуни хтось бубнить реферат, а всі решта балакають, про що хочуть, читають газети.
— Чи всі області України вже охоплені програмою Фулбрайта?
— Передусім ми намагалися переконати українців, що немає різниці між центром і так званими провінціями. Спочатку, звісно, найбільше людей подавалися на програму з Києва, Харкова і Львова, але тепер це доступно для науковців усієї України. Щороку ми організовуємо поїздки на Схід і Південь. У таких презентаціях програми в університетах, освітніх центрах, наукових бібліотеках беруть участь і працівники офісу, й американські студенти, часом професори. Українці бачать, що це прозора програма, що тут не треба нікого «знати», а слід мати добрий проект і добре його представити. В Асоціації українських випускників Фулбрайта налічується близько 180 осіб, вони влаштовують конференції, допомагають в офісі.
Американці вже знають значно більше про Україну. Тепер в американському науковому середовищі є не тільки політологи й історики, які цікавляться Україною, а й антропологи, психологи, етнологи. Багато хто з них приїжджає за програмою «наосліп». Адже фахівець може зазначати, до якої країни бажає поїхати (переважно хочуть в Італію, Францію або Англію), а може сказати: я хочу провести фулбрайтівський рік там, де мене потребують. Українські університети подають до нас заявки, де просять, скажімо, професора сучасної американської літератури чи латини... Було кілька американців, які спершу запитували: а який клімат в Україні, де вона розташована? Але тільки-но вони сюди приїжджають — усі без винятку залюблюються в Україну. І зі сльозами на очах покидають Херсон, Горлівку, Запоріжжя. Американці — дивовижний народ. Кожен із них розпочинає якусь практичну програму. У Кіровограді започаткували Центр Шекспіра. У Херсоні допомогли організувати оркестр. У Сімферополі — Міжнародний центр. Це, безперечно, виглядає дрібничками, але є типово американським баченням, з біблійним корінням — ліпше засвітити маленьку свічку, ніж проклинати цілий світ. Ми засвітили маленьку свічку. Наша програма (а різних таких в Америці загалом є чимало) спрямована на університети, дослідників. Але ми не були б добрими науковцями, якби не вивчали довкілля, спільноту, в якій живемо. В українських студентів треба плекати переконання, що те, чому вони навчаться, може знадобитися не тільки їм, а й їхньому довкіллю.
Марта Богачевська-Хомяк народилася в м. Сокаль (Львівщина) у родині адвоката. З кінця 1940-х проживає у США. Закінчила Пенсільванський університет і аспірантуру в Колумбійському університеті, де в 1968 році захистила докторську дисертацію з історії російської філософської думки ХІХ ст. Одержала для наукової праці стипендії — ім. Вудро Вілсона, фундації Форда. У 1964 — 1986 роках — викладач, професор історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашингтона та в Гарвардському університеті. Досліджувала проблеми Східної Європи, зокрема суспільні процеси y Галичині в XIX ст., інтелектуальне життя дореволюційної Росії. Читала курс з історії України в Університеті ім. Джорджа Вашингтона. Активістка українського суспільно-громадського і просвітницького життя у США, віце-президент Союзу українок. За книгу «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884 — 1939» здобула премію ім. Барбари Гелд Асоціації славісток США (1988) та наукову премію ім. Тетяни й Омеляна Антоновичів (1989).
Двічі працювала в Україні як фулбрайтівський стипендіат (1993 — Київський університет ім. Т.Шевченка; 1996 — Національний університет «Києво-Могилянська академія»). З 2000 року — директор програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні.
Програма наукових обмінів США ім. сенатора Фулбрайта сприяє обміну науковців США з представниками інтелектуальної еліти всього світу. Народжений у бідній родині у штаті Арканзас, Дж.Вільям Фулбрайт здобув добру освіту. Він мав нагоду вдосконалити свої знання завдяки британському меценату Сесілу Роадсу, який заснував фонд, щоб навчати в Англії молодь з усіх кінців Британської імперії. У 1946 році американець зміг поширити ідею Роадса на цілий світ, започаткувавши програму наукових обмінів. До 1950-х років США були провінційною країною, тільки дуже багаті американці могли подорожувати світом. З того часу близько 50 тис. американців стажувалися або викладали за програмою Фулбрайта в 140 країнах. Нараховуються сотні державних діячів і тисячі митців і науковців у різних державах, які побували у США як фулбрайтівські стипендіати. Завдяки цій програмі, американці пізнають світову науку — і безпосередньо в інших країнах, і від приїжджих науковців, які працюють в університетах різних штатів, привносячи нові ідеї.
Програма започаткована на кошти Англії і Франції, які заборгували США. Тепер програма діє за рахунок податків американських громадян (у деяких країнах функціонує винятково за американські гроші (як в Україні), деякі держави беруть у ній активну фінансову участь).
На сьогодні понад 255 українських учених і журналістів стажувалися у США. Українські спеціалісти можуть самостійно обирати університети Америки для стажування. В Україні діють програми для науковців та діячів культури, аспірантів і викладачів. З 2001 року діє програма фулбрайтівських спеціалістів, за якою українські ВНЗ можуть запросити американських фахівців для читання лекцій, консультацій, участі в проектах та конференціях. Випускники українських ВНЗ можуть отримати стипендії для здобуття магістерського ступеня в університетах США. Критерії відбору стипендіатів однакові для всіх: добре володіння англійською, висока професійна та загальна ерудиція. Передбачається, що фулбрайтівці в Америці не лише засвоять нові знання, а й збагатять заокеанських колег власним культурним досвідом. Остаточне рішення щодо надання стипендії приймається Міжнародною Фулбрайтівською радою у Вашингтоні.
У 1999 році українські випускники програми ім. Фулбрайта створили Фулбрайтівське товариство. Його мета — розвиток наукового життя, поглиблення зв'язків між українськими та американськими вченими, впровадження фулбрайтівського досвіду в інтелектуальне життя України. Щороку в різних містах України (Кіровоград, Миколаїв, Харків, Донецьк, Чернівці) відбуваються фулбрайтівські конференції. www.fulbright.org.ua
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
