У мовному питанні потрібна принципова державницька позиція

      Інститут філології, в якому, крім рідної, вивчають понад 30 мов світу, виховує українських патріотів та закладає повагу до мови не лише як до засобу спілкування, а й як до етнічного типу мислення, і, звісно, як до культурного надбання людства. Тому «парад регiональних мовних суверенiтетiв» у iнститутi розглядають не лише як питання полiтичне.

      — Григорію Фоковичу, як ви оцінюєте мовну ситуацію, що склалася останнім часом в Україні?

      — Думається, не випадково наш Президент Віктор Ющенко  не перестає повторювати, що нам усім як зіницю ока треба берегти такі ознаки держави, як Гімн, прапор і мову. Українська мова в цiй низцi — особливий чинник. Адже вона, як свого часу писав Василь Липинський, — «остання ознака українства». Зараз іде наступ на Україну ворожих до державності сил — байдуже, чи вони перебувають усередині країни чи за її межами. Якось мені в одній з наших газет потрапила на очі замітка, де говорилося, що в Кремлі створено відділ з роботи зі співвітчизниками, насамперед у країнах близького зарубіжжя. Співвітчизниками у Кремлі вважають «усіх, хто говорить російською, цікавиться російською культурою і хоче підтримувати зв’язки з Росією», не розділяючи їх «за громадянством і національністю, які вторинні».

      — Отже, виходить, що ініціатива місцевих рад — Луганської, Донецької, Харківської, Миколаївської, Запорiзької та інших, які проголосили російську мову регіональною, це крок назустріч політиці Кремля?

      — Для мене здається очевидною річчю те, що окремі регіональні вияви зневаги до мови, а отже, й до культури своєї нації, є кроком, який провокує до сепаратизму і розшматування країни. То кому, скажіть, вигідно, щоб потужні промислові регіони перестали бути невід'ємною, органічною частиною своєї держави і потрапили в культурну, ідеологічну й політичну орбіту іншої держави, яка не завжди демонструє дружнє ставлення до нас? Ми надто нерішучі, надто обачні. Тільки десь збереться осередок українства, тільки хтось заговорить про потребу вивчення власної історії, її об’єктивного висвітлення, про необхідність розвивати культуру, мову, як одразу ж їх таврують націоналізмом. А ось Росія цього не боїться. Російські телеканали показують агресивні акції шовіністично налаштованих молодиків, як правило, без негативної оцінки чи громадського осуду. А ми постійно говоримо про потребу «толерантно підходити до питання». У цій сфері має бути не лише толерантність, а й рішучість і принципова державницька позиція.

      — Які рішучі кроки у відповідь на мовний «регіоналізм» ви пропонували б зробити зараз?

      — Наскільки мені відомо, Міністерству юстиції доручено дати правову оцінку тим рішенням місцевих рад, які підривають державний статус української мови. Думаю, що в цій ситуації останнє слово має сказати Закон, і це слід робити негайно й публічно. Переконаний, що Генеральній прокуратурі під силу змусити відповідних керівників поважати Конституцію своєї держави.

      — Як ви гадаєте, чому цей «парад суверенітетів» відбувається саме тепер, за Ющенка?

      — Мені здається, що загострення цієї проблеми в суспільстві є наслідком лукавих дій тих, хто втратив владу в країні, але зберіг свій вплив на рівні окремих міст і областей. Цим людям вигідно дестабілізувати становище в державі і за будь-яку ціну збурити народ, викликати загальне незадоволення і спровокувати центральну владу до різких, непопулярних дій або показати її безсилля у вирішенні цього дуже болючого питання.

      Уже ж не замовчують те, що внаслідок русифікаторської радянської політики населення деяких регіонів України розбавили «свідомим російським пролетаріатом», примусили забути материнську мову і насадили «загальнозрозумілу». Тепер там уже виросли покоління, які змалку сприймають як рідний цей збіднений, спрощений і забруднений варіант російської мови (бо донецьку, миколаївську чи запорізьку вуличну говірку язик не повертається назвати мовою Пушкіна, Толстого чи Тургенєва). А от у тамтешній сільській місцевості, куди не дотяглась рука псевдоокультурення, люди й зараз говорять рідною для них соковитою і барвистою українською мовою. То чи справедливо щодо них впроваджувати там російську як регіональну мову. Люди за своїми буденними проблемами не розібралися, що таким чином їх замикають у регіональні резервації. Адже російську вони і так знають, а української мови їх хочуть позбавити. А це потім неминуче утруднить їхнім дітям шлях до національної еліти. Бо без грунтовного знання основної мови української держави їм буде набагато важче стати чи то перекладачами, чи дипломатами, чи діячами всеукраїнської науки, чи просто повноцінними представниками своєї держави.

      — Що, на вашу думку, можуть зробити центральна влада, українська інтелігенція?

      — Влада та інтелігенція мають тут тісно співпрацювати і пам’ятати, що бездіяльність і недооцінка ролі мови в житті громади закономірно обертаються серйозними соціальними недугами, міжетнічними сутичками, аж до розколу держави. Саме вона — держава — консолідує різноманітні соціальні й національні спільноти, запобігає національним конфліктам. Поєднання української державницької ідеї з національною має бути нерозривним, тому саме національній мові належить першорядна роль у згуртуванні народу.

      — Русифікацію насаджували тоталітарними методами, використовувати які для українізації в демократичній державі просто неможливо. Що ж тоді робити — напирати на свідомість?

      — Пробуджувати свідомість необхідно послідовно і неухильно! Безумовно, дається взнаки наша тяжка і довготривала хвороба недержавності, причиною якої були як зовнішні, так і внутрішні чинники. Те ж мовне питання так довго і безрезультатно порушували в нашій державі, що воно вже перебродило. Чимало людей розчарувалися. Було багато слів, ейфорії, оптимізму, а потім усе це дуже вміло, ще попередньою владою, гасилося. То ми одну адміністрацію звинувачували, то іншу, що вони не давали розвитку українству. І тепер у людей опускаються руки. Майдан дав нову надію, але брак єдності серед тих, хто мав би стати справжніми рушіями відродження нації, знову викликає в нас гіркі  історичні асоціації і оптимізму не додає.

      Думаю, в цій справі треба діяти  ще й економічними методами. Пригадую, як на початку 90-х років, після здобуття незалежності, виникало питання, чи варто доплачувати вчителям української, як колись це робили вчителям російської мови? Тоді відмовилися від такого заохочення, бо, мовляв, не годиться  стимулювати любов до рідної мови грошима. Але ж, якщо подивитися об’єктивно, то педагог-україніст перебував у набагато важчих умовах, бо й вибір підручників, методичної літератури в нього був не завжди достатнім, і самоосвітою постійно доводилося й доводиться займатися, бо необхідно освоювати цілі пласти замовчуваної і репресованої літератури та культури. Тому справжня самовідданість педагога, якщо вона спрямована на благо нації, повинна бути належним чином оцінена і винагороджена державою.

      — Яку функцію несе вища освіта у формуванні відповідальності, в тому числі й мовної?

      — Українські заклади вищої освіти — це ті осередки, де народжується справжня національна еліта, бо, як з болем колись говорив Джавахарлал Неру, інтелігенція, вихована колонізатором, — головний ворог свого народу. Тут мені приємно констатувати, що Київський національний університет імені Тараса Шевченка має безпосередній стосунок до формування найсвідомішої частки української інтелігенції. Серед його випускників — Микола Лисенко, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Василь Липинський, Василь Симоненко, Борис Олійник. Із нинішніх — міністри В’ячеслав Кириленко,  Юрiй Павленко, колишній віце-прем'єр Микола Томенко та багато інших помітних у суспільстві особистостей.  Університет дає фундаментальні знання. До того ж тут зберігся національний дух, який за радянських часів мав присмак опозиційності.

      — Скажіть, як на вашу думку, чи вільно розвивається українська мова після проголошення незалежності?

      — Такого тиску, як за часів СРСР, звісно, немає і бути не може. Тому можна сказати, що мова розвивається  нормально, хоча попередні етапи були для неї травматичними, а часом і трагічними. У нашу лексику зараз входять слова, які відображають євроінтеграційний курс. І це добре, хоч я вважаю, що українська мова має достатньо засобів, аби не запозичувати іноземні слова. Що ж до правопису, то він має відповідати духові і природному розвиткові мови. Свого часу, понад півстоліття тому, він зазнав значних спотворень. Але слід пам’ятати, що це річ достатньо консервативна і будь-які правописні зміни сприймаються людьми доволі дражливо. Тому зараз, мабуть, не найкращі часи для правописних експериментів. Мовну систему необхідно зміцнювати, а не розхитувати. Інша річ — лексикографічна діяльність. Її якраз варто максимально заохочувати і підтримувати. У росіян, поляків, чехів, не кажучи вже про заможніші та стабільніші країни, виходять лексикографічні щорічники, які фіксують усі активні процеси в мові, видаються десятки словників галузевої термінології, тлумачні словники, енциклопедії для найрізноманітніших користувачів. А в нас і досі поява доброго словника стає ледь не суспільним подвигом авторського колективу. Хоча ця справа повинна бути під особливою опікою держави і відповідно фінансуватися.

      Важливим аспектом проблеми є популяризація української мови і культури за кордоном. Ми в університеті, зокрема в Інституті філології, бачимо, скільки уваги приділяють уряди Польщі, Японії, Єгипту, Китаю, Ірану, Кореї, Туреччини та інших держав підтримці вивчення нашими студентами їхніх національних мов та культур. Вони надають допомогу в облаштуванні у нас відповідних культурних центрів, оснащують лінгафонні класи, діляться навчально-методичною літературою. Зрештою, направляють сюди своїх викладачів — носіїв мов, що вивчають. Добре було б, щоб і наші посольства виявляли таку ж активність. Треба відкривати за кордоном центри українознавства,  бібліотеки, створювати інші осередки культури. Щоб світ знав і поважав Україну, треба активніше заявляти про себе. Є діяльні аташе, які звертаються до нас по літературу, займаються просвітництвом, але є й такі, яким усе це байдуже. Тому й тут при доборі кадрів, крім суто фахових характеристик, слід враховувати і національну свідомість кандидатів. У таких службах мусять працювати патріоти, які розуміють, «з чого починається Батьківщина».

      І все ж основним у питанні мови має бути нематеріальний, духовний аспект. До мови не можна ставитися тільки прагматично, корисливо. Вона не просто знаряддя, бо в такому разі людство давно б уже виробило якийсь універсальний, спільний для всіх засіб спілкування і послуговувалося б ним. Мова, як мати, — найдорожча для того, кому дала свідомість, відкрила перед очима широкий світ і навчила його розуміти. Якщо людина це усвідомлює, вона мови свого народу ніколи не зрадить.

ДОВІДКА «УМ»

      Григорій Фокович Семенюк — доктор філологічних наук, професор. Народився у Рівненській області. Вчився у Київському університеті ім. Тараса Шевченка на філологічному факультеті. Захистив кандидатську й докторську дисертації з української літератури. Наукові та життєві інтереси пов’язані з драматургією, театром. На викладацькій роботі в КНУ понад 30 років. Очолював кафедру української літератури, працював у першому Міністерстві освіти незалежної України. З 2001 року — директор Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.