Гілки з древлянського древа

Коли буде древлянський парад на Хрещатику?

      Навіщо я притяг той розкурочений ткацький станок додому на Липки наприкінці дефолтівського літа? «Бо дурень єси», - самокритично казали колись мандрівні дяки.

      Стояли кросна у кутку біля ліфта, стояли, бо не могли в нашому кублі їм ради дати, аж поки батько не проявив ініціативу. І поїхали у сміттєзбірнику до загальної геєнни останні залишки побуту тих, хто жив якраз навпроти Ігоревої могили у Немирівці...

      «Отам когось знайшли на початку ХХ століття. Гарне військове впорядження варяга Х століття, чудовий меч та попіл від тризни!»- пробубонів мені у своєму скептичному стилі мій колишній однокурсник, директор Коростенського районного історико-краєзнавчого музею Володя Пальгуй. «Може, таки точно це Ігор... Знахідки завезли кудись до Петербурга, як тепер кінці знайдеш?»

      Я пошукав берези, що на них розлючені древляни роздерли живцем Ігоря Старого року 945-го. Берези біля кургану навпроти точно були, це ботанічний факт.

      А навпроти стояла порожня хата, а в тій хаті - майже споряджені кросна...

      Гріх той на мені. Тепер здається, що на тих кроснах ткалася тисячолітня історія Іскоростенщини, всього Деревлянського Полісся. Того Полісся, що, коли гарно огледітися з вишки у Поліському заповіднику в Селезівці чи з гвинтокрила, до цього часу ще розгрібає попіл від Ольжиної помсти за чоловіка Ігора Старого...

      Є державні дії, після яких народ уже не постає знову. Як було зі Старою Державою Майя у 8-му столітті, з Вавілоном чи хеттами. «Карфаген має бути зруйновано...» І засіяно сіллю.

      Святість равноапостольної княгині Ольги не підлягає жодному сумніву - тільки через те, що поважаю авторитет церкви. Але історична Ольга, була вона там шведкою чи псковитянкою, розорила за того неправедного митаря, глитая Ігоря унікальне племінне гніздо. Тамтешнє плем'я мало претензію на пріоритет заснування Києва. Насправді, заявляло свої права на правобережну територію, на куточок Полісся, де хтось із мовою, як воронове каркання, побудував колись «годорди» - варязькі контрольно-пропускні пункти та центри збору данини на Щекавиці та Замковій горі. Мабуть, саме древляни назвали цю місцину Києвом - Містом Кийка, Що Карає.

      А хотіли ж з Ольгою домовитися. Паскуду твого знайшла народна помста, судив його весь наш древлянський народ. І весь народ тобі пропонує зберегти наш племінний «стіл» за тобою. Тільки ж оженися на нашому Верховному. Бо правителі у шлюбі невільні. Вони женяться не на Людині, а на Країні, на Землі. Коли переступали «покон»-закон або просто витікав їхній час - їх могли і в жертву цій Землі принести.

      Але пані Ольга вже скоштувала європейської цивілізації, вже засилала «слів» у Німеччину(до Візантії ще не ходила), і знала, що час не іде по колу, а стримить стрілою, і треба бути на вістрі стріли.

      Древлянських послів закопала у Києві живцем (знайти б це перше поховання в ланцюгу історичного геноциду слов'ян України-Руси). Потому прийшла до Іскорості - найбільшого міста древлян, обклала і спалила з усіма місцевими...Ну, про підпалених голубів, що полетіли до рідних гніздечок - це поширений фольклорний мотив(спробуйте, не дай Боже, підпалити голубові чи горобцю пір'я, то куди він полетить?) Але те, що цю єдину в світі рожеву скелю на річці Уж, що була давньою Іскоростю, потому хіба сіллю не засіяли - це точно, як варязька послідовність.

      Правди ніде діти - вікiнги-нормани сиділи на нашій шиї так само, як і в люду Ірландії, й Сицилії, й Апулії, й самої Нормандії, і навіть Великої Перми. Культуризували, їдять їх раки.

      Раки не поспішали, спрацювала нормальна спадковість. Стали варяги-руси слов'янами за неповних сто років. Хоча ще Ярослав Кульгавий-Мудрий розмовляв так само «воронячою», як і руською, мовою.

      ...І от між мною та діорамою «Взяття Ольгою Іскорості» стояв місцевий краєзнавець і з сухою зневагою доповідав про діяння нашої гордості-княгині.

      - Ми - деревляни. Київ заснований деревлянами. Про це писав ще професор Ключевський. Він же довів, що Київ відібрали в деревлян хозари і заснували там форпост для збирання данини, а потому Київ відібрали варяги. Та що нам до чвар хазарів з варягами. Адже нашу культуру зруйнували Кияни...

      Почув я це... І потроху почав ловити стіни руками...Надто давня правда полізла з-під музейної долівки... І коли вона пророкувала вустами хоча б одного фаната, то дарма - всі ми знаємо, як матеріалізуються давні ідеї-дракони, що спали століттями...

      Ми тому в державі стільки часу приділяємо покладанню вінків, що мертві об'єднують наших громадян набагато краще за живих. Надійніше. Не огудять, не заперечать нашій поточній істині.

      Їхня парафія - сни та форсмажори, коли ми починаємо на крапельниці чи над прірвою їх кликати зі шкурною метою - аби допомогли, але не прибирали до себе завчасно. А вчасно для жадібного до життя живого - не буває.Отож.

      - Володю, - сказав я директорові музею, - треба щось робити. Треба, ясен світ, мирити древлян із киянами, доки є час. Може, напишемо київському мерові, щоб нормально допоміг Коростеню, зробив би якісь покаянні заходи, кинув би щось на деревлянську культуру з муніціпального бюджету? Спалили ж кияни Іскорость...

      Іскорость виповзла з-під Батия під назвою Іскоростень. Іскоростень став Коростенем рівно 1917 року. Тоді все містечко присмокталося до вузлової станції залізниці, а вузлову назвали Коростень. І той Коростень близько доби був столицею соборної України. Бо стільки стояв вагон із членами уряду УНР та державною печаткою по дорозі до Брест-Литовська, до переговорів про гарантії існування України. Так що столицею деревлянське Перше місто було ще й менш як століття тому.

      ...Нещодавно в промові районної влади я зненацька почув знайомі пасажі та ноти. «О, може запрацював «Древлянський Інститут», про який мріялося?.. - промайнуло в голові.

      - Тепер мені не снитимуться закопані живцем у човні деревлянські посли, що співають під асфальтом та овруцьким шифером на Десятинному провулку в Києві «Думи мої»...

Як Мавка в замміністра церкву випросила

      Раїсу Степанівну Недашківську я знаю майже з часів, коли її фото лежало під склом на робочому столі в Володимира Васильовича Щербицького. Про її спектакль за Ф. Гарсіа Лоркою написав шпальту ще 1980 року. Від класичної Мавки у «Лісовій пісні» до багатодітної єврейки у «Комісарі» - в неї повний репертуар кінокрасунь.

      Прізвище народної артистки України видає в ній природню деревлянку. Недашківська ще не скінчила тодi ремонт у квартирі на Володимирській у Києві, біля навіки зачиненого красеня-кафе «Лейпциг»-«Маркіз», коли я напросився до неї за дитячими спогадами.

      - Село Недашки Малинського району, там всі Недашківські, село Скурати - усі Скуратівські. Недаремно Вадим Скуратівський каже, що ми родичі. Колись там у родичів відпочивала. Голова колгоспу вирішив зробити збори і всіх викликав: Недашківська на прізвисько така-то, Скуратівський такий-то. Людей розрізняють за прізвиськами, бо у всіх однакові прізвища.

      Нещодавно в книзі прочитала, що в епоху Богдана Хмельницького Недашківські були українською шляхтою на рівні Виговського. Я думала, що це прізвище - мінялось Дашко, Недашко. А потім один вчений встає із залу на вечорі, який я вела, і каже, що у 13-му столітті Недашківськi були кримськими татарами. Так я думаю, чого це мене приваблює Схід. Мабуть, щось у цьому є. Я так Бахчисарай люблю! На жаль, ми погано знаємо родовід, у мене дід із бабою - заможні люди, під час голодовки померли. Батько колись показував землі між Недашками і Крупською - там були землі діда, і ще згарища бачила, і яблуневий сад уже сухий. Копанку бачила, бо річок там не було - робили копанки. Ліс дядьків там був.

      Але більше часу, кожне літо дитинства, жила у Старих Вороб'ях. Через рівчак, на горі стояла церква, така дерев'яна «саврасівська» церква. Вона стоїть і сьогодні - Архистратига Михайла. І оці кущі, й на них - гнізда пташині, що ми шукали. Очерет, осока, торф'яна, м'якесенька весною земля. Збираємо щавель, тому що борщ вариться. Колись щавель на городі не ріс, а тільки на лузі.

      Липи навколо церкви такі древні й осокори сріблясті. І свято.. І кладка наша біля хати під вербою великою. І люди ішли пішки з інших сіл, а біля нашої кладки сідали, переодягалися, взували черевики і йшли до церкви.

      Коли вже трошки підросла, то товар пасли. Гнали худобу, і ось в городі нарвали огірків, здору взяли, чорного хліба домашнього, напеченого; і виходимо на поле. Якраз підходимо до лісу, пахне це жито, сходить сонце, співають пташки. І це повітря божественне... Дістаєш того огірка із здором і чорним хлібом - що може бути смачніше. Пасеш ту худобу, спека влітку, пити хочеться. Якусь копанку знайшли, а там повно чогось плаває. Через плаття у ковшик з кори цідили, і так пили ту воду. Як пасли худобу, мені на барані захотілось покататися. Катя, подруга старша, відчепила того барана, я на нього сіла, а він як рвоне...

      Потім - гойдалка на вербі. Коло річки ловили в'юнів саками. Невеличке таке, метрів зо два, і ми учились плавати по-собачому. А коли, бувало, ходили далеко за село, там був став. І одного разу була злива страшенна, такий грім, блискавка. Баба Санька злякалась, де діти поділись, а ми під мостом сховалися.

      Завжди по гриби ходили в ці ліси. А потім, як уже мій син приїхав, а я йду, несу якісь гостинці... Я кричу, а він вискакує чорний з-під того мосту, і тягне мене на луг - якраз сонце сідає: «Сонецько поцєкай - я йду». І це ми вискакуємо на той луг по торф'яній стежині м'якенькій, і раптом не видно сонця, біжимо, біжимо, а тоді - сонце лежить на землі. Він такий щасливий: «Мамо, сонечко».

      Малою пішли в Крупську, село сусіднє, з подружкою до її родичів. Прийшли - нікого нема. «Давай вирвемо вишень!» Як прийшов родич її, як захватив «баришень», то за нами такі поліняки летіли! Добре, що не здогнали, а то б калікою зробили.

      Проходили через пасіку. Качали мед, ми напнулись верхнім одягом, але вкусило три бджоли, поки дійшла додому - запливли очі, я їх буквально роздираю. Кисляком компрес якийсь наляпали... Який кисляк!..

      Сніданок - завжди картопля розсипчаста пісна, ну, може шкварки піджарить баба Санька, але кисляк такий, що хоч ножем його ріж. Сметану здавали державі, а кисляк ми їли. З Катею ми по черзі сепаратор облизували: вона сьогодні, я завтра. І це було наше щастя, для нашого здоров'я. Тому що, коли я поїхала в село до хрещеної (чоловік у неї був директор МТС), вони заможніші були, - то вони стакан тих «слівок» мені налили... І я вчепилась за них, а потім так мені було погано, так печінка боліла.

      І над усім - десятки, сотні людей за столами, повні села людей, і спів, що завжди був за столами...

      І хата, яка зараз здається такою маленькою, тоді була нормальна - усі поміщались.

      Життя, як мавпочки, проводили по деревах. На вишнях гнізда звивали, фуфайки затягували так, аби лежати можна... Звичайно, коли була можливість, бо в селі треба працювати.

      Я страшенно люблю дощі, грім, блискавку. Хоча під кровать ховалася, боялася, щоб не вдарило. Ми не один раз пожежу в селі гасили, коли блискавка влучить...

      Був хрещений, золоті руки, усе міг робити. Дядя Петя називали. А його матiр, яка мене приймала на постій, називали «баба-жидівка» - не знаю чому. Недаремно я потім стільки єврейських жінок зіграла...

      Коли я відзнялась у «Лісовій пісні», зійшлося все село, із немовлятами навіть. На стінці показували кіно. Страшенно багато було снігу, їхали до села бобіком, а снігу - з той «бобік»!

      Зійшлося все начальство, і баба Санька каже: «Ну, Рая, я наче твоє весілля одбуваю». Отак, ми говоримо часто і не розуміємо, що говоримо. Мабуть, то і було моє весілля. Обвінчали мене з мистецтвом. Ото моє і все весілля...

      - Кінозірки долонями в рідкий цемент у Голлівуді плескають, аби «руку власну» лишити... Де у Старих Вороб'ях ваша «рука власна»?

      - Коли в 1967 році збиралися перетворити церкву на клуб, то старі звернулися до мене. Я достукалася до Якова Тихоновича Сірченка, заступника міністра культури ( до речі, заходила зараз до нього на кладовище). І церкву не закрили.

      - Про післячорнобильський час не питаю, - махнув я рукою.

      - Ми зараз, в основному, на цвинтар туди приїжджаємо, і до церкви... Там бабу Саньку відспівували. Мене вразило, коли один літній дід вийшов і сказав: «Люди добрі, кума моя просить у вас у всіх прощення. Хай Бог прощає». Це мене так вразило. Без цих фальшивих промов. Покійниця просить у всіх людей прощення. Вона не може сказати, то за неї говорить кум.

      Саме оце місце біля церкви - найдорожче. Коли зараз вирівняли дорогу, рівчак цементом заклали, поезії поменшало. Озеро, де ми льон м'яли, карасів ловили... Дай Боже, щоб усе відновилося. А коли зрізали вербу, то наче мені щось відрізали. Недаремно Мавка каже: «...Коли дерево зрізається, необхідно, щоб замість нього було посаджено нове...»

Типи та архетипи вулиці Забудської

      Василь Скуратівський усе життя писав про те, як предки переходили Велику Річку. Мистецтво вмирати - вінець мистецтва жити. Підручники, людина, врешті-решт, пише також і для самого себе. Василь Тимофійович знав, як Переходити Річку. Тому, коли він пішов, мало хто це помітив у світі живих. Бо стільки підручників, стільки наритого за недовге життя лишив Василь, що начебто і не ходив від нас нікуди.

      Чубинський, Федір Вовк, Воропай... Ну ще один-два народознавці лишили спадщину, гідну Василевої. «Покуть», «Берегиня», «Русалії» - це його базові, системні народознавчі книжки. І все, що в них написане, Василь вигледів зі свого Великого Лісу - колись чималенького хутора на вісімдесят хат на Коростенщині.

      Перед тим як діставатися його Великого Лісу, я вирішив повитягати з хуторянина-поліщука, який жив тоді ще по цей бік Річки, все, що він вважав за потрібне повiдати. Зустрілися в парку на Берестейській. В гущавині менше ревів двигунами проспект Перемоги, з'являвся нормальний хутірський ефект.

      Василь неначе занурився під товсті скельця окулярів. Він розповідав не мені...

      - Якщо я приїздив додому, то завше - Забудською вулицею. Це був хутір-За Будою. Його знесли і вибудували цю вулицю.

      Першою на краю села стояла хата дядька Тараса. Прославився він із того дня, як увійшли німецькі танки і перший танк зупинився біля його хати. Вискочили німці озброєні, хотіли вмитися. Зрозуміла річ, що ти зробиш проти зашельців? Він виніс відерце, рушника, вони від рушника відмовилися і почали витягувати воду.

      Дядько хотів якоюсь мірою піддобритися - все-таки боялися німців. Танк стоїть... І почав дід скоромовкою: «Хай живе Сталін!». Потім злякався - це ж німці! Вони щось зашверготали... Як він розповідав, «....стою і кажу вже «Хай живе...» - і знову злякався... «Як його... Гітлер!».

      Цей сюжет - правдивий, реальний, він довго ходив по селу. А що було робити хуторянину-поліщуку? Мало хто з Великого Лісу вийде! «Хай живе» - а далі до волі панської...

      Навпроти нього жив по-вуличному Муравицький Василь. Він дуже подібний був до Сталіна. Голова колгоспу виїжджав на перепідготову голів і доручив йому бути головою колгоспу. Каже: «Ти ж на Сталіна подібний.Треба, щоб ти і в формі був».

      Цей бідний «Сталін» взяв телицю, повіз у Коростень, продав - і купив кителя того, кашкета, вуса підстриг. Ходив по хатах і гонив людей на роботу. Все чисто по-сталінському. Може, двійником би був і на Кремлівській стіні стояв би за Хазяїна. Але як чоловік - на пси звівся...

      Ще за тим жив Скуратівський Петро - по-вуличному його називали Корова. Ще тоді, коли він ходив у церковно-приходську школу, священик прийшов вчити Закону Божого. А Петро трошки такий дуркуватий був. Підняв його батюшка: «А ти чого не відповідаєш? Скажи, в яких лицях з'явився Бог?». А він нічого не знає. Сусід йому шепнув: «Корова два куски сала з'їла, три зайці в ліс побігло!» І він оце і відповів. Священик і каже: «У тебе повна голова кізяків!» Його ще й Циганом називали. Цей чоловік працював на НКВС.Заставив дуже багато людей. Коли він помер, то ніхто не прийшов на похорон.

      Мій батько домовину і хреста робив. А я приїхав і кажу батьку: «Він же вашого брата заставив!». «То вже Бог йому суддя, а похоронити людину треба», - відповів мені батько.

      ...Далі жила в нас Мацейка. Це на розі. Хата в неї не мостилася, вона до церкви не ходила, ні на весілля, жила собі одноосібно. І, коли корови ганяли чи гнали додому, то вона спиралася на тин і уважно стежила за кожною коровою. І одного разу спека була, я пам'ятаю, корови не дали молока, сусідка прийшла до неї й каже: «Ти ж відьма! Подоїла корів!». Відьмачкою її називали...

      Ось таких «архетипів» у нас була повна Забудська (від «забуття» - проскочило в мене). Та й гарні сусіди, бувало, лаялися між собою. Особливо, коли кури заходили клювати. Але й полагоджували, зрештою, справи.

      У мого тата була пасіка. І з сусідом вийшла якась суперечка. Щоб залагодити, батько навесні віддав сусідові вулика порожнього, а потім і перший рій віддав...І вже вони перейшли на «ви». У них був такий звичай своєрідний - кумування...

      Якщо помирав один із господарів, то брали його дітей на виховання. Десь до 1950-х, до середини 1960-х років...

      Тато давав мені скляночку, коли качав мед, і всім сусідам я розносив...від другої і третьої взятки. Коли у когось корова не доїлася, весною обов'язково приносили щодень трошки молока. Частину голови «годованика» теж відносили. Жили общинністю, спільнотою. В нас не було ні клубу, ні бібліотеки, тільки початкова школа. І, отже, люди, спілкуючись, зберігли всі давні традиції.

      Толока процвітала. Гуртом обробляли землю вдовам, дітям-сиротам і немічним людям. Колективно копали криниці один одному. Жили патріархальщиною. Навіть - вечорниці. І це усе якоюсь мірою зафіксувалось, а потім дало можливість наблизитися до моєї теми, до народознавства...

      Хата у нас була звичайна - під стріхою, земляна долівка, криниця, калина при криницi. Я закінчив чотири класи у Великому Лісі. У сусідньому селі - Мединівці - сім. А потім десятирічку в Обиходах. Ці навколишні села чимось були подiбнi.

      Наш Великий Ліс випадав із цієї когорти. Тому, що жили дуже талановиті оповідачі. Мати з дитинства навчила мене дуже багатьох казок. Про Полісся, про те, як татари заходили. Як воювали полісяни з кочовиками.  Через наш Великий Ліс начебто проходили війська Ольги до Iскоростi, щоб спопелити його, і це все фіксувалося у моїй уяві. У третьому класі я почав писати вірші.

      Родовідне ж наше батьківське село Скурати, за п'ять кілометрів від нас.

      Я у школу ходив - то було п'ять Василів Скуратівських. Різнилися тільки по батькові. І вчителька плутала, казала - «Василь Томошу, виходь до дошки...» Скурати поширили своє прізвище в навколишні села. Скурати - це люди, які обробляли шкіри або займалися мисливством. Мединівка сусідня  - це люди, які займалися медоварінням, доглядом за лісовими бджолами.

      Село Хвалибога - прекрасна назва. І Обиходи, де я закінчив школу. Назви - від того, що, коли йшли татари, то в Хвалибозі порубали півнів, аби не видали співом село, та й у Обиходах порубали, а у селі Татарновичі через пiвнiв кочовики знайшли слід і напали на мешканців.

      Окреме життя було в парубків сусідніх сіл - усе кипіло, змагалося. У ще одному селі - Писарівці - був клуб. І хлопці, і я часто ходили перевідати його. Так нас як пришельців не дуже гостинно зустрічали - бійок не було, але інколи виштовхували з клубу. Тому ми мусили збиратися гуртом і захищатися. Це - характерне явище для усієї України.

      Але нарешті надходив час, збиралися парубки, запрошували «до нас!», робили кілька орель (Гринч. - на Козелеччині ще - «релі», «на релях колихатися») - гойдалок, на Зелені свята особливо. Приходили ці хлопці, полагоджували справи, і все закінчилося мировою.

      Коли в нашому хуторі згоріла хата багатодітної людини, то хтось по дерево їздив, а мені доручили коні - поїхати у Писарівку збирати кулі солом'яні, щоб крити дах. Приїжджаю у цю Писарівку трохи сором'язливо. Дядько стоїть. Кажу: «В нас згоріла хата в селі, може б ви куля дали?» - «А чого ж ти мовчки їдеш?» - «А що треба робити?» - «Треба їхати й кричати: «На погоріле!» Ми знаємо, що хата згоріла!» Він виніс свою частку , пішов до сусідів. І в такий спосіб зібралося скільки треба. Отаке єднання.

      Особливо цікаво проходили в нас храмові свята. Це - восьме листопада, на «Змитра», сходилися з усіх сіл. На храмові свята сходилися родичі, близькі, старці... Для них готували біля хати спеціальний обід, безкоштовно пригощали. А хто прийшов, як неродич, то запрошували просто до себе...

      Пили горілку, частували. Навіть я пам'ятаю, що на храмове свято не закривали хату, ставили на стіл пляшку горілки і закуску. Кожен, хто йшов, мав право зайти-поїсти. Отже, в таких хуторах зберігалася наша давня традиційність. Зараз воно розгубилося, зникло...

      Якщо, скажімо, мама йшла до магазину, вона не закривала хату, а скобника ставила і гілочку маленьку. Щоб ясно було, що в хаті нікого немає.

      У моєму хуторі найбільше все це було збережено. Може, через брак «цивілізаційних» прошарків, впливів. Телевізор я вже побачив, коли побудували клуб і почали електрику проводити. І почало це все поступово зникати...

Глупа ніч за Скуратами

      ...Того вечора ми побували в Великому Лісі - раніше не встигли з райцентру. Хутір, і правда, - нетрі Полісся. Хоча Великого Лісу вже не видно, так, острівці... Покинута садиба «зі світу зойшлого» Василя вразила величезною ямою-сажавкою на місці батьківської хати. Тільки калина в куточку лишилася нетлінною.

      Говорити на хуторі було вже фактично ні з ким, із помітних облич вирізнялися самі дачники-коростенські спадкоємці, житомирські та навіть київські покупці.

      На зворотньому шляху, кілометрів за три до Скуратів, ми таки сіли мікробусом на грунт. Катастрофічно та мальовничо сутеніло. Мобілки були - як «приший кобилі хвіст». Ми з оператором лишилися палити довколишній здичавілий хмиз, аби дати орієнтир хоча б супутникам Землі... Але й зірок не було - глупа ніч. Тільки самісінький вогник пробивався від «бригади» - туди й пошкандибала з ліхтариками та прокльонами решта хлопців.

      І тоді до нас на дорогу, що світиться навіть у глупу ніч, вийшли деревляни.