- Зняли кліп на «(Мій район) Сихів» - пісня про місце, в якому я виростав. У відео навіть буде моя реальна квартира. Коли я написав цей текст, одразу був впевнений, що зніматиму до нього відеоряд. Ми поїхали до Львова, причому привезли режисера Олександра Швеця і оператора Дмитра Яшенкова, який знімає також мою програму, їхали всією братвою, з купою апаратури, генератором на 6 кіловат, який запхали в купе... Львів'яни сказали: «Ну ви гоните!» Так, ми могли знайти щось схоже на Оболоні чи Троєщині в Києві, звичайно - про це всі мені казали...
- А ти їм відповів, що на Сихові інакше...
- Та ну ясно! Словом, це відео буде чорно-білим, третім по рахунку (якщо другим вважати концертний запис iз «Таврійських ігор»). А взагалі я мрію зняти кліп уже на наступну пісню, а потім ще на п'яту, і на шосту...
- На каналі «М1» підняли зарплати?
- Знаєш, я колись прочитав у інтерв'ю якихось російських реперів таке: їх запитали, завдяки чому вони роблять свою музику. А ті уточнили: «Не завдяки, а всупереч чому». От у мене теж наперекір. Я не знаю звідки люди беруть по 20 тисяч доларів на нікудишні кліпи, на ті, які - я переконаний - коштують від сили 3 тисячі отак-от (рукою малює лінію над головою - Авт.). Мої кліпи коштують зарплату ведучого телеканалу.
- Я чула «Мій район...» навіть крутили на випускному в сихівській 93-ій школі, де ти вчився...
- Мені теж таке казали. Але в 93-ій я вчився до сьомого класу, а з восьмого перейшов в 90-у - були непорозуміння з викладачами, причому батьки мене в цьому рішенні підтримали. В мене з батьками завжди були хороші стосунки. А в тій іншій школі я познайомився з хорошими людьми, дівчинкою, з якою зустрічався, і через яку, власне, поїхав до Києва, з одним із найкращих друзів. Ми створили собі тусовку під назвою Royal Clan і займалися нічим іншим, як слуханням хіп-хопу і грою в баскетбол.
- Чому вихід дебютного альбому перенесли на осінь?
- Я хотів випускати його до Дня Львова, який останні два роки святкували в травні. І от коли я, власне, все вирішив і узгодив з людьми, які працюють у проекті VovaZil'Vova, на наступний день дізнався, що День міста перенесли. Тоді був трошки розстроєний, але зараз бачу, що це на краще. Тому що той спосіб, в який ми хочемо зробити презентацію - концертом на опен-ейрі - треба обдумати якомога краще. От наприклад, я бачив презентацію альбому Міки Ньютон: гарна ідея, на авіаційному заводі, і вона до публіки реально прилетіла на літаку, але люди стояли і не ковбасилися... Тобто до презентації треба розкрутити максимально можливу кількість пісень.
- А чому саме Львів? Данина патріотизму?
- Сонце, тому що я звідти родом!
- «Океан Ельзи» теж звідти родом, але презентації там не проводять.
- Це гарний хід, і промо в тому числі, мені буде приємно також від самого вже усвідомлення того факту. Ну і чого б Вові зі Львова не зробити презентацію у Львові? Ясно що Вові зі Львова можна було би зробити презентацію в Донецьку... Значить, iз другим альбомом так і зробимо.
- На якому лейблі вийде альбом?
- На тому, який дасть більше грошей.
- А хто придумав назву проекту?
- Люди придумали. Я довго ламав собі голову, як називатися. От реально, так довго, що після того просто Володя здалося чимось екстра-прикольним і цікавим. Я собі так намалював (показує як, водячи пальцем по столу - Авт.) цей нікнейм, і від букви «д» відходив хвостик iз баскетбольним м'ячем - я тішився, відсканував то, і тулив на всі диски і демки, які роздавав людям. А в цей час я працював на каналі «М1» адміністратором, і колеги мене називали Вова зі Львова. І коли я дав свою чергову демку Мирославу Кувалдіну, він сказав: «Загалом добре, але сценічне ім'я Володя - це якось знаєш... От Вова зі Львова - це вже як бренд».
- Як згадали про виникнення сценічного псевдоніму, то давай уже поговоримо і про історію всього іншого. Тому що молодих реперів у країні вистачає, але по «тєлєку» досі не крутили нікого. Як там опинився ти?
- Ну так, реп наче є, але наче і нема. Був досить обмежений доступ до закордонної музики, яка існує уже дуже давно, але в Україні її не крутили по радіо і не показували по телебаченню. Втім люди її слухали і врешті почали робити щось схоже. Я пригадую, що коли дивився якісь американські фільми і на тлі було чути якийсь реп, ця музика мені завжди подобалася. Це тепер уже вона стає більше форматною, є інтернет, де я сам рік тому скачав стільки альбомів, що, напевно, буду покараний тим же, і мій альбом будуть всі скачувати. А в одинадцятому класі, коли я почав писати перші тексти, не мав ніякого комп'ютера, і ми пару пісень записали тоді ще на касети. Коли приїхав до Києва вчитися, спеціальних контактів не наводив, почав писати більше і більше. Познайомився в універі зі ще одним львів'янином. Він мав 630-ту «Ямаху», і ми на ній зробили перші фонограми, а в звуковій лабораторії КНУ КіМ їх записали. Андріан написав, мабуть, половину музики до майбутнього альбому.
- А як ти потрапив на «М1»?
- Були проби програми «Хорошоу», прийшов, ніби підійшов на роль ведучого, а потім якось те зам'ялося. Але зв'язки налагодив, приніс через якийсь час проект хіп-хоп-програми, сказали, що все добре, але не форматно. Втім я так файно в тому проекті все розписав, що запропонували вакантне місце не по професії. Я їх місяць видзвонював день у день і врешті став адміністратором. Ну, а влітку 2005-го вже записали перші програми і поставили виробництво на творчий конвеєр.
- Відгуки доволі неоднозначні. Але позитив загалом зрозумілий: реп в Україні теж є. Як виглядає ситуація зсередини: чи справді наш реп неформатний чи просто поки що неякісний?
- Він часто не форматний, тому що люди роблять той реп, за великим рахунком, для себе, для пацанів на районі чи родичів. І він там і залишається - на програвачах знайомих. Можливо, тому що цю музику важко винести на загал - її немає в нашому менталітеті. Але я не можу сказати, що немає українського репу, тому що є люди, які це роблять. Цього достатньо - просто хай роблять те, що їм подобається, не заважаючи іншим, - вони самі будуть прогресувати. І то, ти можеш не заважати, але ці інші все одно будуть напрягатися - але це вже їхні проблеми, а не твої. Дехто напрягається через те, що роблю я, але це не мої проблеми, а їхні, тому що вони це так сприймають. Але от з іншої сторони, треба все ж враховувати національні особливості. А не такi, які подобатимуться твоїм пацанам, тому що вони, твої пацани, і ваші світогляди подібні. Є не прописані, але всім відомі закони і правила, як треба це робити. Це, звичайно, закони хіта: приспів легко запам'ятовується і співається. Однозначно музика повинна бути більш-менш мелодійною: якщо це є тільки гоцання, біт, бас і кілька семплів, які повторюються протягом усієї пісні, - не піде. Але я тобі скажу, що в Америці зараз вершиною є мінімалізм. Найпримітивніші в цьому плані пісні займають найвищі сходинки хіт-парадів і найдовше тримаються у ротації телеканалів. У нас того немає і навряд чи колись буде - люди споконвіку співали і люблять мелодику. Ще - тематика пісні. От багато реперів копіюють Захід - тематика гетто, сірість буття - в нас усе погано і т.д. Так! Часом у нас так і є. Але я не думаю, що людям, яким і так тяжко жити, хочеться чути ще від когось те, що все погано.
- Їм може це бути цікаво, тому що в особі музиканта вони знаходять уявного співрозмовника, однодумця, який живе так само і має ті ж самі проблеми.
- Можливо, дехто. Але не всі однозначно. Ну навіщо акцентувати на тому, що все погано, якщо можна, витрачаючи той же час і зусилля, акцентувати увагу на позитивних моментах.
- Хіба це не суперечить, власне, законам жанру? Ця музика завжди була рупором бідних кварталів афроамериканців.
- Ні. Власне, починалося це все з позитивних емоцій і хорошого настрою. А вже потім цю музику почали пов'язувати з бандитизмом. Зародилася вона в Нью-Йорку, вечірки, люди веселилися. Єдине «негативне», що тоді було, - це змагання двох реперів, які «на ходу» римовано намагалися «опустити» один одного.
- Як у «Восьмій милі» з Емінемом?
- Так. А на Заході, в Лос-Анджелесі з'явилися такі собі Ice T і NWA. І от вони вже переклали реп у іншу площину, почавши «читати» про бандитизм.
- Класичний вокал ставлять у консерваторії. А де можна навчитися читати реп?
- Ніде. Це приходить із практикою. Хоча от я чув нещодавно, що у деяких престижних ВНЗ Заходу відкриваються спеціальні курси чи факультети хіп-хопу.
- А стосовно теми гетто, то коли я почула твою пісню «(Мій район) Сихів», подумала, що ти подав її якось просто і душевно, але водночас не відійшов від цієї загальноприйнятої тематики.
- Узагальнюючи, так. Чесно кажучи, на написання «Мій район...» мене надихнула пісня 2Pac-a My Block.
- Що, на твою думку, в репі важливіше: форма - в кого понтовіша тачка, більше оголених дівчат у відео, «цепєй» на шиї чи зміст - з певною філософією текстів та музики?
- Я думаю, що не тільки в репі, а й узагалі в житті треба шукати золоту середину. В Америці, наприклад, є і ті, й інші, і ті, хто поєднує. Днями подзвонила колєжанка і каже: «Бачила кліп Потапа. Ти знаєш, жирно! От такі кліпи треба знімати: з цицьками і дупами, те, що люди хочуть дивитися». І з одного боку я цю тему сам розумію. А з іншого, наприклад, відео на «Мій район...» якраз буде без гламуру і пафосу і голих кобіт - справжнє хіп-хоп-відео.
- До речі, про пафос: узагалі-то на телевізійних інтерв'ю чи фестивалях ти дереш носа і не виглядаєш таким люб'язним, як зараз.
- Це специфіка телебачення - не загальносвітова чи загальноукраїнська, але про неї мені розповіли на каналі. В день виходу нашої першої програми, я був на ефірі в програмі «Хорошоу» і намагався бути самим собою. А в перерві між цим і моїм ефіром підійшли режисери і сказали: «Шо ти чешеш? Кому це цікаво? Треба гнати бісюків!»
- Чому ти не поставиш кліп когось з українських реперів у свій хіт-парад?
- Там немає української музики.
- Так, наче ти не зі Львова!
- Нє, ну маленька. Ти мусиш розуміти, що п'ять композицій для такого хіт-параду і для такої країни - то є екстра-мало, щоб забивати його низькоякісним, не побоюся того слова, продуктом. Якісних українських реп- чи хіп-хоп-відео просто би не набралося. Але, повір, усе в майбутньому!
До назви району Сихів, мабуть, забули літеру «п» додати,
Район «Психів» - оце була б назва, впасти і не встати.
Одне слово характеризує всі явища і події,
В районі, жити в якому, крім його мешканців, ніхто не мріє.
- Пацан, ти звідки? - Я з «Психів», - А, тоді нема проблєм,
Вибач, що спитався, а район в тебе прікольний, тєма!..
От приблизно такий розклад щоразу б відбувався,
Коли десь-хтось з моїми сусідами зустрічався.
Але мені то не страшно, бо я виріс в цьому районі,
В місці, де до холєри й трошки крєнделів в законі.
Кращі друзі, купа знайомих, майже нема ворогів,
Хіба що пару гопів, трохи биків, кілька лохів...
Баскетбольний майданчик, де ми вчились літати,
Який ми самі замутили, з молотком і купою матів.
Малі пацани на нас втикали, ми королями себе відчували,
Не лише під сонцем, і в дощ, і в сніг там жару давали.
Я люблю цей район так сильно, як тільки можна любити,
Стільки спогадів, пов'язаних з ним, що не перелічити!
Про купу речей, які присутні в цьому світі,
Перший раз дізнався, відчув на собі і попробував в цьому місці.
Дитсадок, одна і друга школа, купа пріколів,
А разом з тим переживань, розчарувань і болі.
Перша кобіта, яка мені сподобалась, перші цьомки-бомки,
Перші гопніки, з ними перші розборки.
Перші радості і тривоги: серйозні і дрібні,
Перші поразки і перемоги: великі і малі.
Перші прагнення і досягнення, надії і мрії,
Батьки, яких я обожнюю, які любити нас вміють.
Які були поруч з нами тоді, коли були потрібні,
Матеріально не найбагатші, зате духовно не бідні.
Які давали нам більше, ніж треба кожній дитині,
- любов, тепло, розуміння і життя без злиднів!
15-поверхові з цегли, 9-поверхові з бетону,
Однакові будинки, вздовж і впоперек мого району.
Архітектурне різноманіття не загрожує нам,
На хаті, з різних кімнат, однаковий вигляд з вікна.
Та я люблю цей вигляд, і я люблю ці будинки,
В одному з них минула мого життя частинка.
Колись я перед тим будинком в пісочниці грався,
В цьому ж будинку я перший раз з кобітою кохався.
І хоч споруда ця - багатоквартирна і химерна,
Це моя фортеця, де я заспокоюю нерви.
Місце, де мені не треба від когось ховатись,
Вдягати маски на себе чи перед кимось хизуватись.
Звичайно, тут є і недоліки, і часом купа бруду,
І прикрашати ці моменти я не збираюсь і не буду.
Мені не треба причин для того, щоб Сихів любити,
І він відплатить мені тим самим, будем весело жити!!!
Приспів:
Мій район - Сихів - де я всіх знаю,
Мій район - Сихів - де я баскетбол граю,
Мій район - Сихів - де я відпочиваю
Від усього того, що часом мозок грає.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
