Хоча між Україною та Румунією ще немає візового режиму, цей кордон для багатьох закарпатців майже недоступний. Це притому, що на лівому березі Тиси від Ділового до Буштина живуть українці, які мають на Закарпатті багато родичів та знайомих, а деякі села взагалі розрізані кордоном навпіл.
Румунське містечко Сигіт лежить поряд із закарпатським Солотвином — через Тису можна до нього докинути каменем. Але дістатися набагато важче — бо треба перетнути кордон. Хоча між Україною та Румунією ще немає візового режиму, цей кордон для багатьох закарпатців майже недоступний. Це притому, що на лівому березі Тиси від Ділового до Буштина живуть українці, які мають на Закарпатті багато родичів та знайомих, а деякі села взагалі розрізані кордоном навпіл.
На Закарпатті основним переходом до Румунії є Тересва-Кимпулунг. Це залізничний міст, яким ось уже три роки не їздять потяги. Люди з прикордонних районів ходять через цей міст пішки. Для цього заздалегідь вони купують перепустки, які вкладають до внутрішніх паспортів. Тричі на тиждень — у понеділок, середу та п'ятницю, від 10 до 16-ї години вони мають право перетинати кордон. Зі звичайним закордонним паспортом, на подив багатьох, через цей перехід йти не можна.
Люди, здебільшого похилого віку, з величезними торбами та «кравчучками» маневрують поміж заіржавілих рейок або намагаються не вдаритись об шпалу, коли йдуть вузьким пішим проходом скраю моста. Ходять чутки, що колись прогнилі дошки мосту проламались під молодим хлопцем, хтось втрачав і сумки в Тисі. Зараз прохід виглядає міцно, хоча на річку з-поміж щілин між шпалами та дошками дивитися моторошно.
На румунському боці пильнує за порядком вояк у синій формі і надписом на рукаві «Politia de frontiera», показуючи дорогу до маленької дерев'яної хати поміж кущів та кукурудзи. Від річкового намулу, який тут залишився ще з часів повеней 1998 та 2001 років, очищена лише вузька стежка до хатинки. Це — румунська митниця та пункт прикордонного контролю. У хаті — стіл, за яким працюють митник та прикордонник, у кахельній печі потріскує дерево. Працівники румунського КПП доволі привітні, трохи розуміють українську і швидко пропускають, не ставлячи зайвих запитань.
Важко повірити, що стежка з кордону лежить на величезних кам'яних брилах, на яких можна поламати ноги, між кукурудзяним полем та річкою. Залишається загадкою, як цією стежкою старші люди тягають величезні вантажі. На щастя, стежка недовга, через метрів сто вже чекають на «клієнтів» румунські таксі. Через те, що чималий відрізок шляху потрібно буде проїхати грунтовою дорогою уздовж колії, за проїзд до Сигота беруть 33 тисячі лей з особи. Це приблизно 5,33 гривні, або просто один американський долар.
Сигіт — це окраїна Румунії, навіть не повітове містечко, хоча й має особливий статус. 35 тисяч жителів, серед яких здебільшого румуни, угорці та українці, живуть звичайним постсоціалістичним життям напівзабутої околиці — їздять на заробітки, займаються дрібною торгівлею тощо. Розбиті тротуари, занедбані будинки, калюжі, порох на вулицях. Впадають в око дрова біля... панельних будинків. До Сигота не прокладено газ, як і до всієї оточеної горами та кордоном Мараморощини, тому багатоповерхівки опалюють котельні. Десь вони працюють, десь дуже погано, а десь люди не мають грошей на централізоване опалення. Тому в панельних будинках зустрічаються кахельні печі — найдешевше джерело тепла.
У Сиготі, однак, чимало й новобудов — новітні бізнесмени викуповують земельні ділянки, будують офіси, ресторани, торговельні центри чи виробничі цехи. Швидко зводяться аж дві церкви — греко-католицька та православна, звичайно ж, румунські. Багато молодих жителів міста виглядають цілком по-європейськи, дівчата переважно вдягаються просто, хлопці не стрижуться коротко і носять світлі болоньєві куртки, а не шкірянки. Чоловіків із сільської місцевості легко визначити за наявністю на голові типової румунської високої чорної шапки — качули. Час від часу чути і українську мову, з румунським, чи то пак гуцульським, акцентом.
На Мараморощині багато дуже цікавих українських сіл, і не тільки на кордоні з Україною. Скажімо, Поляна, яка в румунській транскрипції називається Поеніле де Суб Мунте. Від Сиготу прикордонною колією усі потяги їдуть у східному напрямку, попри Тису та нашу автодорогу Мукачеве—Івано-Франківськ. У поїзді більшість людей розмовляє українською, то порозумітися нескладно, навпаки, їм цікаво порозмовляти з гостями з України.
Поляна — доволі велике село (понад 10 тисяч жителів), розміщене між самими горами, з вершин яких видно закарпатський Богдан чи частину Івано-Франківщини. Румуни тут не проживають, хоча написи українською можна зустріти лише на дорожньому знаку та Будинку культури. Перше враження, яке виникло у нас під час спілкування з українцями Мараморощини, — що вони, можливо, свої національні традиції, мову, культуру шанують більше, ніж ми тут, живучи в Україні. Про це свідчить запал, з яким полянці святкували одне зі звичайних релігійних свят — Дмитра. Хлопці ходили у вишиваних сорочках, дівчата — у народному вбранні, дуже гарних вінках на голові, співали не соромлячись релігійних та народних пісень і зустрічали відпусти з сусідніх сіл. Таке вже практично неможливо побачити навіть у наших гірських селах. У Поляні все це відбувається природно і без хизувань. Не кажучи вже про мову — на вулиці всі спілкуються українською, хоча зрозуміло, що вільно володіють і румунською. Весілля дуже багатолюдні, а тих, хто прийшов подивитися на молодих, свідки просто з пляшки пригощають дуже смачною домашньою горілкою — казанкою. Як і на закарпатській Рахівщині, тут поширені багатодітні родини — з 5, 10, навіть 15 дітьми. Скажімо, у селі — 18 дитсадків, а у чотирьох школах навчається понад дві тисячі дітей.
Гостинні полянці, очевидно, звикли частіше у себе бачити німців чи чехів, ніж українців. Правда, старші та менш освічені за звичкою кажуть, мовляв, ми приїхали «від руських». Але у центрі села хлопці, почувши, що ми «з того боку Тиси», одразу наголошують, що багато полянців навчалися в Україні. Як правило, у вузах та середніх спеціальних закладах Івано-Франківщини, Львова чи Чернівців. Одним із таких є викладач 1—4 класів Марціус Руснак, випускник Івано-Франківського педуніверситету. У барі, попиваючи непогане пиво «Урсус», він розповідає, що має у школі 4 уроки української мови на тиждень. Директор школи Михайло Чин каже, що зарплата мала навіть з гірськими нарахуваннями. Скажімо, мінімальний її розмір становить 4—5 мільйонів лей, учитель з вищою освітою має 6—7 мільйонів, директор — до 10 мільйонів. На наші це 600—1600 гривень. Слід додати, що рівень цін у Румунії близький до нашого, виняток — хіба що бензин та цигарки, тут це коштує дорожче.
Полянський примар (голова сільради) Сонгот Бела, відірвавшись від вуликів, розповів нам про життя села. За походженням пан примар — вірмен, якому в дитинстві записали угорське ім'я. Тещу має з Чернівців, його тесть — вікарій українських православних усієї Румунії. Пригощаючи нас пивом, оригінальною стравою зі смажених на вогні ковбасок — мітчем, та ріпою (картоплею) з бринзою, він розповідає, що селу не вистачає грошей на поточні потреби. Бюджет села — 15,6 мільярда лей на рік, з яких 15 мільярдів складає дотація. Це близько 2,5 мільйона гривень. Гроші потрібні на утримання інфраструктури — Будинку культури, укріплення дамб, дрібний ремонт доріг та мостів. Витрати на школи чи на соціальну допомогу фінансуються окремо. Нещодавно Поляна святкувала 650-ту річницю. Запросили художній колектив із Рахова. На жаль, каже пан примар, співпраця з Україною обмежується лише культурним обміном, і то дуже незначним. Через це тутешні українці почуваються трохи розчарованими на своїй великій Батьківщині. А от угорська та нечисленна польська меншини мають дуже істотну підтримку зі своїх етнічних країн, як моральну, так і фінансову. Вже багато років полянці марно просять встановити на горі телевізійний передавач з українським телебаченням.
Є на Мараморощині і відверті захисники прав українців. Це, скажімо, родина Поповичів та Юращуків. На таких людях, можна сказати, тримається уся українськість краю. Саме вони через свою тверду національну позицію не раз зазнавали утисків від властей. Український греко-католицький священик Василь Попович служить у селі Кричунів, що лежить по лівий берег Тиси за кілька кілометрів на схід від Сигота. Нині з допомогою вірників зводить новий храм, служить та проповідує українською. У його парафії багато молодих хлопців та дівчат, переважно студентів Українського ліцею в Сиготі, яким керує Федір Попович, молодший брат отця Василя.
Отцеві Василеві дуже болить, що в Румунії дотепер немає української греко-католицької єпархії. Про це він відверто говорив на Патріаршому Соборі УГКЦ у Львові. Емоційний виступ колишнього вікарія розворушив поважне зібрання. «Справжній козарлюга!» — говорили про отця в кулуарах. Кремезний та дещо різкуватий отець Василь на тлі статечної соборової публіки виглядав і справді доволі колоритним. Отець Василь переконаний, що підпорядкування ієрархії Румунської греко-католицької церкви не сприяє збереженню тутешніми українцями своєї ідентичності.
У Сиготі до 1948 року був осідок українського генерального вікаріату. Нині на місці колись великої парафії — невеличка громада, котра молиться в скромній каплиці, яку переобладнали з кімнатки в житловому будинку. Церква Воздвиження Чесного Хреста, що в самісінькому центрі міста, тепер румунська, колишні адміністративні приміщення вікаріату, в рамках закону про реституцію уже відсуджені українцями, донині їм не належать. В отця Василя — всі папери на руках, копії розіслані по всіх можливих установах в Румунії й України, а в приміщенні, розташованому неподалік колишньої Сигітської тюрми (нині музей), дотепер адвокатська контора.
Надзвичайно цікаве місце проживання професора китаїстики Івана Юращука. З його вікна видно і чути відрізок автодороги Тячів-Рахів. Все, що його розділяє з Україною — це Тиса, на берег якої виходить подвір'я пана професора. Його дружина, пані Ірина, — лінгвіст, кілька років тому мала непросте завдання перекласти технічну документацію для моста, що з'єднує Сигіт та Солотвино, з румунської на українську і навпаки. Скільки вже часу минуло відтоді, скільки патетики було по обидва береги, а нового автомобільного переходу дотепер немає. Міст, власне, вже готовий, але у двох країн «не доходять руки» його відкрити. Саме тому для Юращуків потрапити на інший берег украй проблематично, хоча, як правило, Тису в цих місцях можна перейти вбрід за хвилину-дві. З наближенням Румунії до Європейського Союзу прикордонники, які досить часто з'являються на подвір'ї Юращуків, стають все пильнішими, тому зараз мало кому заманеться спробувати нелегально перейти кордон, якою б спокусливою ця ідея не була.
Українець Іван Юращук свого часу працював перекладачем з китайської на румунську, коли дві комуністичні держави обмінювалися теплими візитами. Працював у торговому представництві Румунії у Китаї і мало не став послом, однак виражені національні «сентименти» не сподобались румунському комуністичному керівництву, і його дипломатична кар'єра була перекреслена. Життєрадісний і працелюбний професор має багато родичів та знайомих в Україні, і зараз би радо поїхав туди. «Але поїзд не їздить, а якщо їхати автом, то ваша міліція не дасть проїхати», — жартує пан Іван. Він наголошує, що найбільше українцям Румунії бракує уваги з боку материнської країни. У його словах відчуваються і не надто добрі оцінки діяльності офіційного Союзу українців Румунії. Його голова Степан Ткачук вже, мабуть, забув дорогу на Мараморощину. А будучи представником прав нашої нацменшини в парламенті країни, мав би з'являтися тут хоча б час від часу, каже Іван Юращук. Попри критику Києва за неуважність до діаспори в Румунії, професор говорить, що тут особливо добре пам'ятають ім'я посла України в Румунії Олександра Чалого: завдяки його наполегливості у 1997 році був відновлений ліцей у Сиготі.
Під час від'їзду з Мараморощини отець Василь познайомив нас iз начальником залізничної станції Марамуреш-Сигiт Михайлом Гріном. Ми й не здивувалися, коли довідалися, що він — українець. Пан Михайло повідомив нам приємну річ: складні українсько-румунські перипетії щодо того, хто і за скільки має проводити нескладний ремонт залізниці, нарешті завершилися, наближається до закінчення і сам ремонт, який тривав понад три роки. Оскільки наша сторона запросила доволі солідну суму (понад 300 тисяч доларів) за відновлення одного невеликого моста та невеликого розмиву, то румунські залізничники привели до порядку відрізок колії Кимпулунг—Тересва, хоча він складається тільки з української, тобто широкої, колії. Відрізок Вишівська Долина—Рахів також вже придатний до експлуатації. У кінці листопада повинні відбутися переговори двох сторін про технічні деталі відновлення руху дизель-потягів «Тересва—Сигіт—Рахів». Якщо нічого не зміниться, то ще до нового року, можливо, на Миколая, до Румунії нарешті поїде поїзд. Двічі на день він курсуватиме від Тересви до Сигота, двічі на тиждень — від Сигота до Рахова. Цієї події зараз українці Мараморощини очікують найбільше.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
