Подружжя Свiржевських: усе життя пройшло безвиїзно в цьому селi. (Євгена ТАНДУРИ.)
Із 52 хат, що колись тут розсипалися попід сосновим лісом, офіційно числиться 16 будинків, а насправді живе чоловік iз вісім. Принаймні точно сказати, скільки людей живе у Молодівці, у Туличівській сільраді не змогли. Бо хтось приїздить тільки на літо, хтось купив будинок на дачу, як підполковник зі Львівщини, який раніше тільки на літній сезон приїздив у цей райський куточок, а цю зиму навіть зимував, бо треба було пасіку доглядати. Єдина ознака, що збереглася від колись квітучого села, - вулиця Лісова. Села немає, а вулиця є! І саме на цій Лісовій вулиці, номер 18, минулої осені з'явилися несподівані новосели...
21 листопада, на Михайла, подружжя Чижуків вселилося у хатину, яку вони купили у місцевої мешканки спочатку начебто як дачу. Колись та хатина була «червоним куточком» при колгоспній фермі або будиночком тваринника. Про корівники і телятники, які колись тут були, нагадують лише їх напівзруйновані майже до фундаменту залишки. Віддали людям їх на паї, от і розібрали що кому було потрібне, а рештки заростають кущами бузини. Стільки бузини, як тут, ще, здається, ніколи й ніде не бачила. Інакше як диваками Надію Василівну та Анатолія Васильовича міщани не назвуть. Бо втекти із Турійська зі свого благоустроєного будинку із газом та всіма зручностями на забутий Богом хутір, та ще на зиму, - це справжній подвиг! А втекли вони сюди справді від того самого газу, про який так мріють мешканці великих і малих сіл, де його немає. Від міської тісноти і семи соток, на яких і будинок, і город, і садок треба в місті розмістити. Хоч обробляли батьківські земельні паї, вистачало ніби землі, і техніка була її обробляти. Анатолій Васильович працював інженером у сільгоспхімії, Надія Василівна - двадцять літ на автостанції касиром. Приїхав якось чоловік і сказав дружині про хату, яку набачив. Пані Надія якраз захворіла, почалися проблеми з серцем. Отож виїхати з міста поближче до природи, на свіже повітря, настояне на хвої, - хіба не вихід? Вирішили - зробили. А в місті хай діти з онуками залишаються. Так вони стали наймолодшими мешканцями Молодівки. Надії Василівні ще рік до офіційної пенсії, чоловікові - два. Але тут, у Молодівці, вони себе пенсіонерами геть не відчувають.
Дійти до оселі Чижуків нам не вдалося - кобила Дашка, побачивши наші «Жигулі», помчала до машини як стріла і з подивуванням стала обнюхувати капот.
- Ей, втікайте! Вона вкусити може. Дашка, йди сюди! - крикнула господиня, яка вже вийшла назустріч несподіваним гостям.
Дашка, почувши голос хазяйки, понеслася з веселим іржанням назустріч. Оце дисципліна! У супроводі коняки Надія Василівна підійшла до нас.
- Вона гуляє якраз, того така неспокійна. А вкусити може, не любить запаху алкоголю. Сусідові вухо відкусила була, - «заспокоїла» нас господиня фазенди. - У Турійську є ще Машка. Внуки так назвали. Продамо скоро, стареньку.
- Як вам тут господарюється?
- Дякувати Богу. Он корова чекає, щоб подоїла. Телятко мекає, кожне свій час знає. Дисципліна. Я роботи не боюся, бо в селі виросла. Не знаю, чого люди села так бояться? Я за півроку тут про таблетки забула, хоч і працюю ніби. Встаємо о п'ятій тридцять. Сонечко сходить, росичка на траві, свіжо. Пішов помаленьку по господарці поратися. Відпочив. Знов щось поробив. Нікуди не біжиш, не спішиш. А подивіться, яка тут краса! Солов'ї співають не замовкаючи. Я тут уперше за все життя побачила журавлів. Якраз над нашою хатою летіли. Онуки скоро приїдуть, вони в нас - на всіх канікулах. І для дітей теж рай. Мій брат на Водохреще приїжджав у гості із дружиною з Воркути. Ми їм на підлозі постелили, сінник сіном напхали, периною накривалися. Дружина його татарка, так вона сказала, що так спала ще колись у дитинстві.
- А як же вода, опалення і без газу?
- Для чого мені той газ? Купили хорошу німецьку електроплиту з духовкою. Калорифер хороший маємо. Дров - он скільки самосіву росте, рубай і пали. А поїду в Новий Двір, куплю ще машину торфу за сто п'ятдесят гривень - і мені вистачить грубу натопити. А спекти - і в духовці все печу. Вода в колодязі, поставлена на сонечку, нагрілася, - облилася увечері, сусідів довкола ж нема. Як хочу, так і ходжу. Свобода! Хоч у кропиву йди, хоч у кущі - друга молодість тобі! Тільки любуйся з чоловіком, - сміється Надія Василівна. - Ви хоч цього не напишіть. А то мене всі знають у Турійську.
Але як передати всі переваги хуторянського життя у цьому справді райському куточку без таких деталей? А ті, хто знає Надію Василівну, напевне знають, що вона і пожартувати вміє. Те, з яким ентузіазмом розповідала жінка про цю землю, свідчило про одне - вона безнадійно закохана в Молодівку. І радить усім, хто вже «на дорозі до пенсії», не боятися села і вибиратися із задушливих міст поближче до землі та природи. Купити таку «дачу» тепер не проблема - покинутих хат ще вистачає. А треба до міста - сів і поїхав, як їздить вона. До Турійська від її хати кілометрів вісімнадцять. Хіба це відстань, якщо є якийсь транспорт. Надія Василівна запрошує на престольне свято, на Покрову, в гості. За літо хатину відремонтують, лад усьому дадуть - тоді і гостей з радістю можна приймати. Поява журналістів у цьому царстві тиші та спокою не порушила звичного режиму фазенди: телятко мекало й кликало господиню його погодувати.
- Іду-іду. Я й сама ще не обідала, - приказувала хазяйка, поспішаючи до господарки.
А ми пішли тією ж вулицею, що поросла здичавілими без господарів садами, шукати ще одну сільську садибу. Але вже найстаріших мешканців Молодівки. Дорога, по якій рідко ступає людська нога, поросла густою травою та кущами. Проминувши ще одну покинуту хату, де поралися дві приїжджі жіночки на городі, пройшовши під густим шатром сплетених крон, побачили, врешті, дерев'яний будиночок під «вартою» трьох височенних лип, яким, напевне, стільки ж літ, як і хаті. Тут і мешкає подружжя Свіржевських - Марія Климентівна та Мефодій Сидорович. Уже більш як півстоліття живуть вони в парі. Зі своєї Молодівки, окрім Турійська і Луцька, не виїздили. Дід Мефодій, щоправда, як молодший був, на Донбас їздив - там у нього жили два брати і сестра. Із 1961 року він інвалід першої групи, але без роботи ніколи не сидів.
- На фронті три рази ранило. Восьмого серпня забрали, а вже у вересні поранили, але легко. Потім другий раз, а третє поранення тяжким було - міна око вибила, - згадує він. - Дванадцять років після війни бригадиром ремонтної бригади на дорозі робив. Жінці помагав - вона вісімнадцять років телят доглядала, овець. Корми підвозив. Сорок літ у колхозі проробила.
Діти (а їх троє - дві дочки і син) біля батьків не залишилися, молоді молодівці шукали кращої й легшої долі. І не тільки у Свіржевських. Зістарена Молодівка потихеньку перебиралася на сільське кладовище. Хтось їхав до дітей доживати віку, хтось зустрів самотню старість там, де народився. Сумно тепер тут Свіржевським, нецікаво. Ні сусіда немає, щоб заговорити, ні піти кудись. Тільки зозулька кує без перестанку. Вже накувала ой-йой скільки... А вона цілу ніч кує й кує, аби самота не закрадалася у старече серце.
- На цю зиму, як доживемо, хоче онук нас у Турійськ забрати. І дочка наша в Турійську, і син. А син сюди перебратися хоче, - ділиться планами дід Мефодій. - Ми не сіємо нічого, тільки картоплі трохи посадили. Землю в оренду здали, вісім центнерів зерна на два паї получили. Вистачає для курей. Корівку ще тримаємо, порося. Коника продали. Хай молоді вже хазяйнують.
- А вовки вас тут не турбують? Ліс же поруч...
- Колись заходили аж до обійстя. Могли овечку навіть з подвір'я забрати. Теперо немає, вибили. Тут інші ходять на двох ногах. Із сусідніх сіл забредають, по хатах порожніх рискають, нищать усе. Роботи нема, грошей нема, а випити хлопцям хочеться. І роблять збитки людям.
Запитую у подружжя: як воно п'ятдесят рокiв прожити пліч-о-пліч і не набриднути одне одному?
- Всяке у сім'ї буває. Вдома немає без гомону. Але я не пив крепко, жінку не обижав. Так і прожили, - розважливо повідує свої рецепти сімейного щастя господар.
- Липи біля хати то ви посадили? Такі гарні, і горіх здоровенний.
- Горіха я садив, а липи то ще за Польщі посаджені. Закривають сонце, у хаті через них темно. А різати шкода.
На таку красу і справді рука не піднімається. Як і на старезну яблуню-дичку, що росте біля колодязя. Садив її, думав: не дичка, а яблука на ній недобрі. Зате в літню пору під нею від спеки тільки і заховаєшся на подвір'ї. По сусідству із Свіржевськими родить без господарів старий сад. Син сусідів у Луцьку живе, сюди їздить рідко. А яблука в саду такі гарні, люди, кому не ліньки, приїздіть рвати. Чого добру пропадати? Може знайдеться колись господар і на це покинуте обійстя. На дачу хтось купить або переїде назавжди жити, як переїхали Чижуки. І оживе потроху Молодівка, загомонить людськими голосами. Бо така краса без людських рук дичавіє. Тоді й зозульці веселіше кувати буде, і солов'ї заливатимуться ще краще, бо матимуть вдячних слухачів...
Село Молодiвка, Турійський район, Волинська область.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
