Вигадана історія задля недосяжної реальності

Взірець видавничого фітнесу

      Кілька років тому я співпрацювала із таким собі «Клубом сімейного дозвілля» зі славного міста Харкова. Два роки поспіль цей клуб проводив літературний конкурс, покликаний виявити геніальних вітчизняних авторів і пожвавити вітчизняне книговидання. Журі цього конкурсу очолив відомий письменник Андрій Курков. Місія Куркова та інших поважних членів журі полягала в тому, щоб із десяти рукописів вибрати найдостойніші і рекомендувати їх «Клубові...» до видання з метою несамовитої розкрутки і створення українських бестселерів. Не знаю, як члени журі, але я згадую той конкурс мов страшний сон. Адже саме на мене упав рясний і розмаїтий «огром» стосів рафінованого маразму й шизо-графоманії (часто-густо з авторськими ілюстраціями), з якого я мала вибирати для членів журі згадуваний десяток «творінь». До того ж я мусила не просто перечитати сотні рукописів (це при тому, що левова частка їх ні фізично, ні метафізично не надавалася до такої звичної маніпуляції, як прочитання), а й написати на кожне «творіння» стисле резюме. Дякувати Богові, конкурс завершився, видали кілька книжок, навіть визначили переможців. Проте ті книжки промайнули вітчизняним ринком якось тихо-непомітно й зовсім не тріумфально.

      Поступово очищався мій балкон від гір конкурсної макулатури, даленіла і зрештою остаточно стерлася згадка про мою сумну долю того періоду. Аж ось тиждень тому лунає дзвінок у двері мого помешкання і бадьорий кур'єр передає цератовий пакуночок, розцяцькований веселенькими сердечками. У пакуночку - книжечки з назвою видавництва «Книжковий клуб» (і дрібненьким шрифтом - «сімейного дозвілля»), Харків. Не лякайтеся (хоча, якщо відверто, сама я таки здрейфила), то були не книжки-переможці давнього конкурсу! В пакунку я знайшла кілька творів іноземних авторів, перекладені зокрема й українською. А також - каталог видавництва, що від назв зазначених у ньому творів у мене мимоволі піднялася права брова. Керуючись власними переконаннями, зупинюсь лише на творах, перекладених державною мовою: Девід Гіббінс «Атлантида», Раймонд Коурі «Останній Тамплієр», Філіпп Пульман «Північне сяйво» та «Магічний ніж», Елізабет Костова «Історик», Барбара Делінські «Сусідка», Даніела Стіл «НеМожливо», а також «Сучасний український орфографічний словник» на 30 тисяч слів, грубезна дитяча енциклопедія «Країни світу» й таке інше.

      Мій читацький скептицизм, виплеканий гірким життєвим досвідом, стримано сприймав візуальну інформацію. Як ілюстрації в каталозі, так і кілька книжок, що їх обережно, мов скорпіонів, я витягла із несподіваного пакуночка, змусили мене констатувати, що маю справу з чудовим поліграфічним продуктом. Звісно, добір літератури «Книжкового клубу» не може не спантеличити неймовірною еклектикою. Читачам пропонують пістряву жанрову і смакову мішанину. Книгу Артема Франкова «Футбол по-украински» доповнюють дамські романи на кшталт еротичної «Белой тигрицы» Джейн Лі , далі бадьоро крокує «суперстар» Пауло Коельо з книгою новел «Подобно реке...», а завершують перелік чтива для родинного дозвілля довідники садівників-грибників та «Нова Камасутра» Річарда Емерсона. Та хоч як би мені цього хотілося, «прикопуватися» до цього «вітамінного вибуху» не випадає. Адже зрозуміло, що концептуальна еклектика, це вже начебто й не еклектика зовсім, а стиль і принцип.

      Та коли я дізналася з каталогу, що видавництво «Книжковий клуб» «Клубу сімейного дозвілля» щойно видало в перекладі українською скандальний супербестселер Дена Брауна «Код да Вінчі», я розгублено почухала потилицю: чому про це мовчить преса або принаймні мої численні приятелі видавці-читачі-літературні критики? Вдруге рука потягнулася чухати потилицю, коли я довідалася, що лише торік «Книжковому клубові» вдалося реалізувати шість із половиною мільйонів (!) примірників книжок власного виробництва.

      Все виявилося значно менш загадковим, ніж я собі уявляла. «КК» «Клуб сімейного дозвілля» - відрізняється від відомих і популярних українських видавництв тим, що йому вдалося хвацько налагодити мережу збуту своєї продукції за допомогою поштової торгівлі. Внаслідок цього й виник цей новий для книжкової України парадокс: «Клуб сімейного дозвілля» обслуговує та забезпечує своєю літературою півтора мільйона сімей у всіх регіонах України, а літературно-критична громадськість (насамперед столична) про ті книжки нічогісінько не знає. Воно й не дивно. Особисто для мене подібна схема придбання книжок - все одно, що телефонні дзвінки на прямий телеефір чи вступ у «сурйозні творчі спілки»: непоєднувана з життям.

Відпусти мене, моя «жабо»!

      Завжди, коли купую на Петрівці перекладну художню літературу, видану в Росії, мене незмінно «давить жаба» щодо оперативності наших сусідів. Щойно якась цікава книженція ощасливлює європейський читацький загал, як за півроку-рік заповзятливі російські видавці вже бадьоро видають перекладений твір «на гора» та ще й у двох варіантах обкладинки - м'якому і цупкому - й неодмінно такими накладами, щоб, боронь Боже, не обділити активних читальників неозорого пострадянського простору. Скажімо, до іменної серії Бориса Акуніна «Лекарство от скуки» (видавництво «Иностранка») українського читача вже приручили аж так, що кожну нову книжку акунінсько-іностранківського бренду він гребе без страху і докору. І - без розбору ковтає. Та хоч як це прикро давнім фанам цієї видавничої серії, до божевільно-довжелезного терапевтичного потяга «лекарства от скуки» приєднується все більше паперового порожняку. Кілька років тому, трепетно беручи в руки нову дитинку «Иностранки», читач міг пофантазувати, мовляв, ось цей твір після уважного прочитання ліг на душу Чхартішвілі-Акуніну, і саме з його легкої руки книга тепер ятритиме і мій спраглий мозок. Та, обпікшись кілька разів на відверто низькопробних зразках цього букіністичного локомотива, поводишся обачніше, «захавуючи» не всі продукти популярного бренду, а лише західних авторів, чия літературна репутація бездоганна, на кшталт плодовитих Артуро-Переса Реверте, Жана-Кристофа Гранже чи молодого та раннього Деніса Ліхейна.

      Для читачів-«неформалів» російське видавництво «АСТ» має неоціненну серію «Альтернатива». Про щось подібне в перекладах рідною мовою українському читачеві поки що годі й мріяти. Так і бачу скептичні посмішки вітчизняних видавців і їхні переконливі «тєлєгі» про літературу для вузького сегменту, себто некомерційну і збиткову. Видавці з Білокам'яної реалістичніше дивляться на світ. Тому книжки для «матюкливого і безбожного» покоління, адептів кіберпанку, замішаного на світовій скорботі померлого рок-н-ролу вкупі із «поц»-модернізмом їх аж ніяк не обтяжують, тим більше не пускають із торбою по світу, а лише додають масла до їхнього видавничого хліба.

      Беручи до рук нову книжку іноземного автора, перекладену українською мовою, я насамперед цікавлюся, за виданням якого року здійснено переклад. Тож, вийнявши зі згаданого вже пакуночка роман «Історик» незнайомої мені Елізабет Костової, я відчула, як у мені щось ніби луснуло і приємно розтеклося, мов визрілий нарешті застудний прищ. У книжці було зазначено: A Little, Drown Book, Great Britain, 2005. Моя «жаба» невдоволено квакнула і послабила свої слизькі лапки. Уявляєте?! Перекладено українською не через три-п'ять років після виходу оригіналу, а через рік чи навіть півроку. Щоправда, те ж таки спритне московське видавництво «АСТ» однак нас випередило, видавши «Історика» ще торік у серії «Інтелектуальний детектив». Зате український наклад «Історика» на цілих дві тисячі примірників більший. Десять тисяч (Харків) проти восьми (Москва). Ось!

      Роман, як я дізналась із анотації, був про Дракулу, що цілком відповідало моєму похмурому настрою. Тож, узявши олівця, я зручно вмостилася з чіткою установкою покепкувати з недолугого перекладу, з покрученої мови, а заодно - і з «відстійного» ремікса на тему жорстокого румуна-кровопивці Влада Тепеса.

      Через деякий час я з подивом відчула, що внутрішня «жаба» мене вже майже розлюбила. Український переклад «Історика» був якісний (за винятком хіба що невдалого перекладу історичного імені - Влад-«Проколюючий» - та послідовного написання слова «їдальня» через букву «і»). А сам роман безпардонно поїв мене густою кавою оттоманської доби, і тримав при своїх офсетних сторінках з упертою невідворотністю гарної белетристики.

Дракула forever

      Вибиваючи з-під дупи широких читацьких мас ортодоксальну табуретку їхніх звичних уявлень про добро і зло, представники видавничого бізнесу не мають іншого прагнення, ніж заробити собі грошенят на стерпне буржуазне життя. І нема на це ради. Поспостерігавши трохи за несподівано-шаленим успіхом тітоньки Джоан Роулінг та помилувавшись захопленими казочкою про Гаррі Поттера діточками всенького світу, заповзятливі (ця риса, як відомо, не вимагає ні особливого таланту, ні серйозного наукового підходу) тітки з дядьками взялися «гнати хвилю» казочок для дорослих. І дарма, що казочки ті шиті білими нитками. Як і «Код да Вінчі» Дена Брауна, «Історик» Елізабет Костової, ніде правди діти, читається на одному подихові. Це дебютний роман американки, мешканки штату Мічиган. Дена Брауна я згадала не випадково, адже романові «Історик» нині пророкують не менший розголос: твір уже перекладено більш як двадцятьма мовами. Але коли по прочитанні «Коду да Вінчі» принаймні кортить уважніше вдивлятися у всі можливі зображення «Таємної вечері» і перечитувати світову історичну класику, то прочитавши «Історика», з'являється лише одне бажання: заробити багацько грошей і гайнути в європейські мандрики. Ну ще, можливо, твір Костової може надихнути погортати шкільні підручники з історії середньовічної Європи. Новітню історію авторка навряд чи студіювала. Лише для годиться вона вставила прізвища Гітлера зі Сталіним, увела в роман недолугого «сексота» з соціалістичної Болгарії і побіжно згадала про напівфабрикати та консервований горошок у закладах громадського харчування в країнах колишнього соціалістичного табору.

      Найкорисніше, до чого мене спонукав роман, це, звичайно ж, залатати дірку у власній освіті і прочитати нарешті славетного «Дракулу» Брема Стокера. Зрештою,... можливо саме перераховані мною чинники і стануть запорукою успіху Елізабет Костової. А ще - її нескромний «наїзд» вустами безіменної головної героїні на того таки Стокера. Мовляв, дядя - митець, а не історик, дилетант, шановні! От, мовляв, я, Костова, працювала над своїм «Істориком» десять років!

      Про термін написання роману згадується у кожному закордонному виданні. Ці довгі десять років мали б означати копітку, ба навіть каторжну працю. Насправді причина такого зволікання зовсім не у ретельному дослідженні історичних фактів і праці над літературними образами твору. Сама пані Елізабет в одному з інтерв'ю пояснює це по-американськи банально: «Я була така зайнята заробітком на життя, що писала скрізь, де тільки можна було. Іноді на це йшло двадцять хвилин на день і я вигадувала стільки, скільки встигала за двадцять хвилин. Іноді - це було чотири години, тоді я  розкошувала». Тож якщо сімсот сторінок роману та й порозкидати по тих вільних віконечках, то воно і вийде оті «орденоносні» десять років.

      Тепер, заробивши на марновірних «книгоголіках» (зокрема й українських) дещицю «лаве», письменниця стверджує, що засяде за свій другий, зовсім інакший, ніж попередній, історичний роман. Втім хтозна. Занадто вже приваблива доля тіноньки Роулінг... Та й закінчується «Історик» красномовним і недвозначним «далі буде». Адже Дракула у Костової, незважаючи на всі вжиті героями роману «протиупирські заходи», таки оживає (гадюка!). Та ще й дає про себе знати вже не в старій добрій Європі, а на американському континенті.

      Американців цілком можна зрозуміти у їхньому прагненні ставити з ніг на голову історію старенької Європи, по-школярському домальовуючи бабці ріжки й немилосердно колажуючи її зображення із зображеннями казкових монстрів. Що тут вдієш? Ностальгія, голос крові і таке інше! Тому й Дракула у Костової вийшов якийсь занадто сколажований: ні риба ні м'ясо. Він не схожий ні на диявола, ні на його слугу. Якийсь сектант-самітник чи розмальований сатаніст-аматор. Якщо навіть припустити, що авторка хотіла створити образ на зразок булгаковського Воланда, то й це їй не вдалося. Її Дракула може, кліпнувши оком, накрити шикарний стіл і так само швидко прибрати з нього, зате «укоськати» слабких людей, які втручаються у його потойбічні справи, йому не вистачає ні могутності, ні кмітливості.

      Та й добро в «Історику» якесь мляве, вичахле і амнезійне. Навіть обвішавшись християнсько-мусульмансько-язичницькою атрибутикою, воно, мов дурнуватий метелик, знову й знову тріпоче вилинялими крильцями на далеке полум'я, боляче стукаючись зрештою об віконну шибу.

      Єдина, хоч і не надто нова й далеко не християнська, але принаймні думка, що мені її вдалося вишкребти з роману, це те, що добро часто залишає цей світ разом із його носієм, а зло здатне жити вічно. Така от, шановні, мораль новітнього бестселера...