«Щастя для всіх» Романа Єненка

      Напевно, багато знайомих Романа ще довго замислюватимуться над тим, наскільки (не) закономірною, чи (не) очікуваною була смерть цієї молодої талановитої людини. Невідомо, чи зробив би він ще стільки ж, чи скоро вичерпався б творчо й фізично. Тому найбільш прийнятним було б поставити три крапки й навести слова Йогана Конрада: «Нехай думають, що хочуть, але я не мав охоти втопитися. Я хотів пливти, аж поки не втону - а то не є те саме...»

Візитка «Древа»

      Уперше я почув про Романа від свого друга Тараса років чотири тому в Любліні. Навчаючи мене традиційного співу «білим голосом», Тарас примовляв: «От приїде сюди Роман Єненко з гурту «Древо», то почуєш, як тре' співати по-справжньому. Але де там, може, він з нами й співати не захоче!». Роман приїхав, і я здивувався подвійно: цей «піжон» із зачіскою негра (він носив тоді «дреди») співає сільські пісні? Співати з нами він погодився: виявилося, що забута традиція була справою його життя. Роман любив повторювати, що у пошуках найскладнішої музики натрапив на фольклор і залишився при ньому до кінця. До кінця життя, як тепер виявилося.

      Роман був не надто молодим, як на життєвий досвід, але занадто молодим, щоб вмирати. Основну частину свого свідомого життя він віддав збиранню останніх зразків української пісенної архаїки, відновленню її звучання та новонародженню у співі так званих «вторинних колективів» - міських гуртів, що мають у своєму репертуарі пісні в автентичній манері виконання. Завдяки титанічній праці київського «Древа» таких гуртів в Україні з кожним роком стає дедалі більше (хоч вони не всі в тому зізнаються, та мають родовід «древський»).

      Роман був візитною карткою «Древа» - його голос звучав у багатьох класично-древських піснях, його оригінальні малюнки прикрашали альбоми гурту, він певний час провадив офіційний сайт колективу. Хоч сам неохоче про це розповідав, нам, його друзям «по Польщі», поступово почала розкриватися його багата й оригінальна постать. Він любив бути всюди й створював враження одночасної присутності у кількох місцях: у Києві, в Ольштині, в Любліні, в експедиціях. Одна з добрих знайомих Романа з польської фундації «Музика кресів» Моніка Мамінська так характеризує його ставлення до оточуючих: «Любив, але якось так справедливо - усіх порівну. Важко повірити! Ще важче усвідомити. Кожен хоче бути вирізненим, а особливо такою гарною і цікавою з кожного боку особою. А він думає про щастя для усіх! Він сам мені колись про це сказав».

Пісні поліського життя

      Утім можна було б виділити ставлення Ромки (так любив представлятися) до однієї групи людей - до інформаторів у селах (термін цей може й викликає якісь побічні асоціації, однак для фольклористів то буденність їх праці). Як згадує Монiка Мамiнська, Роман Єненко особливо любив поліщуків - вважав їхнє життя аскетично простим, позбавленим зайвих «красивостей» (як розписи на брамах чи повні квітів подвір'я) і через те по-своєму привабливим, правдивим. Ментальність поліщуків, «дітей природи», «болітних людей», була йому особливо близькою, бо сам «з усією невинністю Божої дитини проявляв цілковите захоплення світом, без поділу на себе та інших (глибоке, міфічне утаємничення)». Поліські пісні у його виконанні напевно виходили найкраще: перейнятися традицією означало для нього не лише механічно відтворити своїм летким голосом усі мембрани співу інформатора, а й зануритися у його щоденні переживання, болі.

      Певним ідеалом був для Єненка народний співак Іван Петровець «Бондарко» з Перебродів на Рівненському Поліссі. Ті, хто знає дядька Івана, твердять, що той з половину життя пробув у лісі, випасаючи худобу, граючи на сопілці й співаючи. Традиція поліського чоловічого співу збереглася також завдяки Бондаркові. Приязнь між цими двома на перший погляд надзвичайно різними чоловіками гідна подиву: діалектний «Бондарко» у куфайці й столичний Єненко з волоссям, вифарбуваним у черговій барві і з п'ятьма кульчиками у вусі співають в унісон тільки їм знану до глибин пісню за самогоном із журавлиною, - ідилічна картина.

      Роман вважав, що виконувати пісні, котрих навчився від «вторинного» колективу, не варто з огляду на суб'єктивну інтерпретацію цим колективом первинної манери виконання. А первинна манера часом дуже важка для відтворення, бо нерідко презентована особами «яким за 80», записана в польових умовах. Тому етномузиколог зосереджувався на матеріалі, який безпосередньо знав сам - фольклорі Полтавщини і Західного Полісся. Про кубанські пісні говорив: матимемо право співати їх на людях тоді, коли поїдемо в експедицію, або назбираємо достатньо відповідних записів. Роман сам їздив у експедиції до переселенців (акції «Вісла») на півночі Польщі, записував від них пісні Перемишльщини та Східної Лемківщини. Розучував ці пісні з молодими польськими українцями з Ольштина і Бартошиць (міста в колишній Східній Прусії).

Авторське право фольклориста

      Очевидно, Єненко відчував якусь місію у залученні сучасної молоді Польщі та України до фольклорного руху. Він намагався своє знання й уміння передати найширшому колу зацікавлених. Його вважали «своїм» у «Древі», в люблінських «Селюках», в бартошицькій «Катерині». Нам любив повторювати: «Я лише допомагаю». Не хотів зосереджуватися на конкретному проекті і скеровувати свою енергію тільки в якомусь одному напрямі. Це якимось чином суперечило його принципам авторського права фольклориста на зібраний матеріал, однак Роман давав собі з тим раду: один гурт навчав одних вибраних пісень, інші гурти - інших. Багато хто не зрозуміє такого «принципу», однак такими є реалії розвитку сучасного фолькорного руху: безпосередньо це пов'язано із практичною недоступністю збірок Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Рильського НАН України, котрий «береже» нашу спадщину невідомо від кого. Отож названі ще Олесем Гончарем міфічні «півмільйона українських пісень» залишаються незайманими, звідси  - непотрібними, більше того - записані на застарілій техніці, руйнуються під впливом часу.

      Єненко був за те, щоб праця фольклориста і спів професійного гурту традиційної пісні добре оплачувалися. Цей підхід, напевно, не схвалюють ті, хто звик до дармових виступів «художньої самодіяльності». Ми відвикли від того, що традиція наших предків - це не вінки на головах літніх жінок і не фальцетне виспівування під бандуру. І що наш пісенний спадок вартий пошани і культу, не говорячи про шану до тих, хто її береже і доносить. Тому коли «піжон Єненко» заявляв, що «благодійництвом не займається», відчувалося грізне обурення «певного кола»: як-то експлуатувати народне (отож: загальне і моє) надбання? А чи трапилося б на шляху «вдячному слухачеві» те надбання, якби фольклорист не привіз його із далекого села, де наймолодшій людині п'ятдесят років?

      Може, Єненко й ті, хто співає разом з ним, «мали б дякувати» за те, що хтось зібрався їх послухати? Його не влаштовував такий підхід: етномузиколог не має відчувати свою меншовартісність у порівнянні з артистами опери і балету, з шоу-бізнесом. Наразі українська музична сцена переживає бум залучення фольклору до інших стилів: це експерименти «Тартака» з «Гуляйгородом», «ВВ» з «Божичами», «Гайдамаків», Каті Чілі. Однак не всі усвідомлюють, що фольклорні співаки цим самим ідуть на популяризацію того, що виконують винятково самі, тобто традиційної (переважно акапельної) пісні, що вони вимушені це робити.

Він хотів нектару з квітів

      Роман Єненко народився у Мурманську, був до певного часу винятково російськомовною людиною. Фольклор, спілкування з сільськими людьми переорієнтували його на вживання української мови, останнім часом щораз ширше. Мені, вихованому в україномовній родині, було важко у це повірити: самому б мені змінити основну мову було б не до снаги. Очевидно, його прагнення стати для інформаторів фольклору «своїм серед своїх» зробило свою справу. Звичайно, його «київська» українська відрізнялася від поліського діалекту чи «закерзонської» мови українців Польщі, але справляла враження своєї. Це спілкування викликало в Романові зворотне почуття глибокої поваги до діалектів - у піснях він намагався найвиразніше відтворювати «родзинки» діалекту, не слухаючи розмов про «зіпсованість» чи «русифікованість» співаної мови «Древа».

      Ромка ще й творив картини, у неопримітивістичному стилі. Малював самозакоханих бузьків і довговолосих дівчат, підписуючи їх чудернацькими дво- й чотиривіршами. Через це деякі друзі схильні називати Єненка ще й поетом. Культуролог Олена Шевчук каже, що твори Романа характеризуються «поетичною вишуканістю образів, драматизмом, сплетiнням християнської і дохристиянської символіки, декоративною виразністю фольклорних елементів». Уперше разом більшість картин Єненка (до того роздарованих, проданих) було зібрано у Любліні на сороковий день по його смерті. Їх репродукції можна буде побачити в електронному вигляді на мультимедійному диску, що готується до видання київським колом знайомих Романа.

      Його смерть дивним чином згуртувала багатьох людей, що цікавляться відродженням автентичних манер співу в Україні, Польщі, Росії. Ця смерть ще раз показала, як катастрофічно мало є таких, як він, - по відході старших сільських співаків їх лишиться в Україні близько сотні. Цей незрозумілий обивателю скансен людей живе своїм життям, і смерть Романа Єненка стала для цього «світу в світі» страшним ударом. На тілі фольклорного руху в Україні зазяяла величезна яма, і тільки сам цей рух у спромозі її залатати. Ніхто не віддасть нам Романа, закиданого горою квітів у крематорії на Байковому, бо нікому, окрім нас, - його друзів і осиротілих батьків, не був потрібен його доробок.

       Він помер, бо одні, кому він не сподобався, його побили, а інші, кому його життя було байдужим, - не врятували. Єненко був одним із тих, хто, за словами Моніки Мамінської, «спричинює найбільшу агресію «світу», звичайних «поїдачів хліба» (а Ромчик хотів їсти квіти і пити їх нектар)». Україні не потрібні, мабуть, етномузикологи, - їй потрібні «гопники» і скінхеди, потрібна «попса» і «бульвар». Може, вона, за давнім звичаєм, пожирає своїх кращих дітей.

Да де ж тобі, товаришу, клен-древа узять?

Да будеш ти, товаришу, в сосновой лежать...

(З полiського фольклору).

Ян Бернад,

 голова фундації

«Музика кресів»:

      «Справою, яка Романа хвилювала, була традиційна культура та присутні в ній універсальні цінності: що у світопогляді людини архаїчних культур, у системі обрядів, магічній поведінці, піснях може віднайти сучасна людина, яка прагне поглибити сутність життя і світу».