Здається, Анатолій Шведенко ( в центрi стола) так до кінця і не повірив у мою версію походження його роду.
- Не бійся, - сказав мені довгий, як жульвернівський Паганель, Бенгт і блиснув скельцями багатодіоптрійних окулярів. - Іди, він тобі нічого не зробить. Коли він погодиться - зробиш нам знак із вікна.
Я цілком покладався на бойовий досвід Бенгта - він, батько шести дітей, пройшов В'єтнам та Біафру. Його єдиним недоліком було фантастичне за регістром хропіння - пекло для сусіда по готельному номеру.
Плюнувши тричі, куди водиться, я пострибав через три сходинки догори в прилуцькому «будинку покращеного планування».
Двері швидко відкрив господар - доволі молодий симпатичний чоловік. Всезнайки-сусідки попередили на подвір'ї, що він у Прилуках - «шишка». Перший заступник представника Президента у Прилуцькому районі (були такі посади за Л. Кравчука).
- Мені потрібен Анатолій Шведенко...
- Так. Це я...
- Я вам дзвонив...
- Так-так, але ж кажу вам знов, ні про яких предків-шведів мені невідомо...
- Менше з тим, ви - єдиний, про кого можна сказати напевне, що ви - нащадок Микити Шведина з Яблунівки...Ви походите від «шведа після Полтави», ваш предок служив у Йончопінгському полку і потрапив у полон до московитів...
Анатолій був вельми стривожений. Парадоксальна реакція номенклатурного працівника - він одразу почав лякати себе розголосом серед колег та начальства про його «іноземне походження»... Але оговтався і гостинно запросив нас на завтра всіх на гостину.
«Нас» - це групу Першого телеканалу Швеції (SVT-1), що знімала документальний серіал «Шляхами Карла Дванадцятого», і мене грішного. Бо серіал мав працювати на розкрутку ще більш масштабного, спільного шведсько-українського художнього серіалу «Дума про козака Свена».
Права на фільм уже півроку як придбала сувора дама при ще суворішій посаді «Контролера драм та серіалів Першого телеканалу». Її звали Інгрід Дальберг, і вона була особистим продюсером усіх останніх фільмів живого класика Інгмара Бергмана, із фільмом «Фанні та Олександр» включно. Тільки-но Інгрід отримала продюсерський Гран-прі у Канні за фільм режисера Білле Августа «Благі наміри». До речі, в основу фільму було покладено історію родини Бергманів, а Б. Августа вважають учнем Бергмана №1.
І ось у Москві, на Кутузовському проспекті, 7/4, квартира 130, в офісі Шведського телебачення, лауреатка пропонує мені щось підписати, вручає приємно-пружного конверта і каже зрозумілою англійською - «Починаємо працювати»...
Отже, не встиг автор вигукнути «Мамо!», як його герой випер його самого на всі вітри європейської кінематографії. Герой цей не наснився, він з'явився з документа Генеральної військової канцелярії у Глухові...
12 квітня 1727 року майор Нарвського полку Іван Оліц накатав на Найвище ім'я імператриці Катерини Першої скаргу на бунчукового товариша Прилуцької полкової сотні Федора Маркевича. Мовляв, Маркевич переховує в себе майорського «служителя із інозємцов» Христофора (Криштопа) разом із майорським гнідим конем.
Христофора притягли до прилуцького «ратушу», і він почав розповідати про власне життя... Від тої оповіді лишилося три сторінки без кінця. Але того залишку було досить, аби відновити епопею маленького барабанщика Йончопінгського піхотного полку Його королівської милості Карла, «короля свеїв, готів та вандалів».
У Яблунівці Прилуцького полку, де прибулець оселився, оженився і позаводив власних дітей плюс до тих, що вже були в «солом'яної удови»-запорожчихи, його називали Микитою Шведином. Отже, це вже друге ім'я.... Він детально описав своє дитинство в «шведському місті Ризі», свій похід із батьком-барабанщиком Йончопінгського полку через Литву (Білорусь), загибель батька від рук загону Меншикова у битві при Лісній. Далі - як він успадкував батьків барабан, дійшов до Полтави при полковниках Горні та Гамільтоні, втрапив у полон до москалів, заскочив у жита з колони полонених, блукав два тижні полями й гаями. Доки не здибав Яблунівку і господарство Стехи Запорожчихи. Там зупинився робітником...і через два роки вони вже побралися з господаркою...
Далі текст справи з Генеральної військової канцелярії уривався. Але й наявного було задосить.
Котилася ейфорійна весна 1991 року. Шведську байку я розповів спочатку своєму приятелеві, актору та худруку ефемерного «Містеріум-театру» на Житньоторжській вулиці Олегові Примогенову. Олегу було байдуже, відповідає чи ні його раптова імпровізація історичним фактам, він марив Пітером Грінуеєм та іншими «метрами», у фільмах яких він вважав себе гідним зніматися. Отож він почав трясти мене на моїй кухні, як грушу, аби з мене сипалися епізоди майбутнього кінохіта.
Рік минав, країну то путчило, то референдило. Тривали вже перші тижні української незалежності. Працюючи тоді над фільмом «Воскресіння мертвих» на студії «Київнаукфільм», гучно і беззастережно оповідав тую «шведську історію» у студійному коридорі. Байдуже було, що хтось підхопить її - архів подарував мені тих історій сотні. Байки мої почув молодий, але ранній, режисер Олександр Роднянський і одразу запропонував зустрітися з його знайомим, шведським журналістом Малькольмом Дікселіусом.
Малькольм приїхав зі Львова, де був якимось спостерігачем. Побачивши його під фікусом у фойє готелю «Дніпро», я мимоволі вигукнув: «Батьку Малькольме, у вас не тільки ім'я шотландских королів, а й вигляд гірського вояка! Як би вам личила шотландська спідниця-кілт!». «Нічого дивного, - відповів Малькольм приязно. - Мамині предки-шотландці поступили на службу до короля Густава-Адольфа ще у 1628 році. Мамин рід - графи Гамільтони...»
Боже милостивий, іще один нащадок персонажу нашої епопеї. Генерал Гамільтон - один зі сподвижників Карла Дванадцятого, примусив здатися російський гарнізон в Олешні на Слобожанщині, роки провів у сибірському полоні... Але найголовніше - це один із реальних господарів життя Микити Шведина!..
- У нас дуже ретельно підтримують пам'ять про предків - «каролінців», учасників походу проти Петра Першого, - підкріпив мою радість Малькольм. - Товариства «каролінців» працюють активно, відриті архіви того часу, всіх учасників розписано до останньої маркитантки та цилюрника... Тож я знаю, до кого нам із тобою звертатися за «продовженянм бенкету». Кінопродюсер номер один у Швеції зараз -Інгрід Дальберг. Тобі нічого не каже це прізвище?
- Каже. Ой, каже! Ерік Йонсон Дальберг - ризький генерал-губернатор, будівничий та керівник «нової», шведської Риги. Це під його «крилом» проминуло дитинство яблунівського «шведенка» Микити!...
Це не картина пана Шишкіна. Це -суворі будні роботи над сценарієм «Дума про козака Свена».
Шведське телебачення розгулялося тоді настільки, що орендувало Малькольмові колишню дачу Голови Держтелерадіо СРСР товариша Лапіна. Сосни, холодильничок із вільними до вживання наїдками та напоями, неміряна ділянка під хвоєю, сумирне дихання генпродюсера «Нева-ТВ» Ігоря Кіма у сусідній кімнаті. День роботи над синопсисом сценарію, ввечері приїздить бомонд. Суперзірки «Взгляда» Любимов та Політковський стримано дивуються як «благим намірам» відносно невеликої продюсерської служби Першого шведського каналу, так і її «українському фокусу». Принагідно Політковський згадує про дівоче прізвище своєї дружини - Мазепа...
Треба починати думати про режисерів. Біллє Август невизначений час після тріумфу відпочиває у Провансі. Інші видаються схожими один на одного. Пропоную Михайла Іллєнка, але чомусь шведи гальмують перед українськими іменами, Україна для них - ще «невідома земля благих намірів».
Везу синопсис та готову першу серію на Велику Грузинську, у відомий «будинок Висоцького». Олександр Наумович Мітта стверджує, що допоміг Висоцькому отримати тут сусідню з ним квартиру під час зйомок «Сказа о том, как царь Пётр арапа женил». Отримую з вуст Мітти лекцію з кінодраматургії, подвійну порцію сосисок та повідомлення, що метр повертається читати лекції до Гамбурга. «А взагалі-то нехай роблять свої пропозиції...» Зайнятістю в основній професії відомі режисери тоді не розкошували.
Мадам Дальберг на деякий час замовкає, але ми з Малькольмом поспішаємо. Перший україно-шведський ігровий кінопроект. Перший вихід України у великий світ після Параджанова та Іллєнка, та ще в ролі незалежної держави!..
Чого дбати про режисера?! Володимир Бортко, пасинок Олександра Корнійчука, людина, що зросла у Києві в будинку за рогом від мого, на Шовковичній, приголомшив усіх своїм «Афганським зламом» із Мікеле Плачідо («комісаром Каттані» зі «Спруту»). Кінознавці сперечаються, скільки гелікоптерів злітає в нього в кадрі під час кульмінаційної панорами - сімнадцять чи тридцять чотири? Українець, тиран на майданчику, такому Бог звелів керувати масами акторів у історичному фільмі з історії України, ввижалося нам.
Зустріч із Бортком відбувається у номері Малькольма у «Невському паласі» в Санкт - Петербурзі. Бортко демонструє природній та набутий у перебудовні роки скепсис та запрошує нас подивитися, в якому стані перебуває російська кінематографія. Завтра - на «Ленфільмі»!..
...На «Ленфільмі» у запуску єдина картина - «Щасти вам, панове!», режисер на ній сам Бортко, продюсер - його дружина. І - все!.. Що робитиме студія далі, не знає навіть розгублений директор «Ленфільму» Голутва (він по тому стане заступником міністра культури РФ з кінематографії). Порожніми коридорами гуляють сирий вітер і кілька привидів-статистів. На повну працюють тільки реквізиторський цех, бухгалтерія та буфет.
У той саме приїзд до Пітера Малькольм знайомить мене з перспективним місцевим журналістом -«копачем кримінального бруду» Андрієм Баконіним, що працює під псевдо Констянтинов. Андрій відтрубив кілька років у Лівії, недбало демонструє чималу кобуру під пахвою. Чую, як він спокушає Малькольма історією «угруповання Вадима», яке перекинуло свої інтереси з пітерського берега на шведський і хоче, аби журналісти створили документальний фільм про «бригаду з людським обличчям»... Ніхто не міг здогадатися, який «Бандитський Петербург» виросте з цього згодом, але серце в мене затріпотіло від ревнощів. Малькольм може поміняти моїх козаків на Андрійових бандюків. Вони ж під боком! Як я без нього один ворушитимуся у шведських кінотелелабіринтах?.. Негайно видиратися до Швеції, «стріляти по штабах»!
Історія Нільса Хольгерсона, що його зачарував злий троль та відправив верхи на дикому гусаковi Мартині до Лапландії, зігрівала й лякала в дитинстві. Ставши дорослим, я дізнався, що «дикими гусьми» в Європі називають військових найманців. Гусячі трикутники бачив у Криму над Перекопом...І ось нарешті опинився на кордоні Швеції та Норвегії, в озерному краю за Карлстадом, де письменниця Сельма Лагерлеф породила свого «Нільса».
До Карлстада мене чартерним рейсом притягла всесвітньо відома компанія-виробник. Вона оплатила мій рейд до «телештабів». За це я мав самотужки зліпити 10-хвилинний ознайомчий фільм про її виробництва і розмістити його на київському телеканалі.
Переляк до судоми від образу професійного відеообладнання і розуміння, що назавтра ним треба буде знімати так само професійно, проминули вже у проміжному аеропорту Каструп у Копенгагені. Зробивши необхідні зйомки серед лісів та заводів, зачинився з Малькольмом у його будиночку на острові Немдьо в архіпелазі Рослаген («Руський Берег»), серед безкінечних шхер. Із двомастами сторінками тексту досвідчений перекладач Малькольм упорався за тиждень. Свого часу він відкрив шведському читачеві Булата Окуджаву та Валентина Распутіна. Але цього разу трапилося занадто українських ідіом...
Доки перекладали, з'ясувалася неприємна річ: Інгрід Дальберг, до останнього нікому не кажучи, перейшла з телеканалу на посаду генерального директора Королівської опери у Стокгольмі. Її запросив туди сам Бергман, тільки-но призначений художнім керівником Опери... Розпочаті телепроекти зависли в повітрі...
Нервово сновигали ми вуличками Гамластана - найдавнішої частини Стокгольма, видиралися на горби стокгольмського Скансену - першого в світі етнографічного музею просто неба. Малькольм намагався розважити мене, показуючи з пагорба обсерваторії Норденшельда дах, на якому «напевне» мешкав всесвітньо відомий оптиміст Карлсон.
Та зеленкуватий бронзовий Карл Дванадцятий уперто вказував мені шпагою у бік Королівської опери. Він начебто бубонів на стокгольмському вітрi: «Вчися програвати, хлопче. Я оно програв єдину на той час у Європі імперію - Шведську. І що, гірше від цього стало моїм вірним підданим? Дивися, як люди живуть!»
...Характерно, що права на свого Свена я віддав продюсерові фільму «Благі наміри». Мені здавалося, що я віддаю їх самому Бергманові... Вік живи - вік учися. Королівська опера видалася ближчою за Україну Бергманові та Дальберг, а пітерська мафія імені Андрія Констянтинова - ближчою Малькольмові, у прямому та переносному розуміннях. Він переклав Андрія шведською, а в останній серії «Бандитського Петербурга» навіть зіграв... самого себе - журналіста Малькольма Дікселіуса, графа Гамільтона.
Та хіба можна ображатися на будь-кого з колег за щастя пізнання світу, людей і, зрештою, самого себе? Ось він, мій Микита Шведин, «Свен-барабанщик», нікуди не подівся. Чекав він на мене триста років, чому ж не почекати ще скільки-небудь? Його історія - вічна, як історія Швеції та України.
Ми, праонуки народів Ярослава Мудрого та його дружини, шведки Інгігерди, Пилипа Орлика та «каролінців», знову сходимося, як восени 1708 року на Макошинській переправі через Десну. Жовто-блакитні прапори майорять і по цей бік річки, і по той...
Олексій ЗОТИКОВ.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
