Десять кроків назустріч Музиці

      По десятому хоровому фестивалю «Золотоверхий Київ» поставлено крапку. Десять їх минуло; а в круговерті сьогодення це майже марафон. Принаймні десять грандіозних акцій і до того ж п'ятнадцять років життя камерного хору «Київ» - це вже той термін, що дозволяє робити висновки та прогнози.

      Я щороку буваю на «Золотоверхому». Я з нетерпінням очікую червня. І щороку пишу про це - за особистим покликанням і переконанням. За щорічними зібраннями ентузіастів хорового співу у червневому Києві, обліпленому тополевим пухом, я бачу мейнстрім української музики, її магістральну і постійну складову.  Саме вокально-хорову, бо так було і так буде завжди.

      Хор-фест відтворює справжню панораму розвитку хорового мистецтва України впродовж років незалежності - від утворення наприкінці 1990 невеличкого камерного хорового колективу до останньої поки що крапки - недільного філармонічного концерту з хорової музики Валентина Сильвестрова. А у проміжку - відкриття і злети, завоювання і досягнення, робота, робота, пекельна праця над ціліснiстю, що зветься - Хор...

      Дозволю собі ліричний відступ: фінал цьогорічного «Золотоверхого Києва» було присвячено хоровій творчості композитора непростої долі і непростої музики, автора прозорих і невагомих творів, тихих, печальних і просвітлених. Сильвестров відомий більше як автор камерних симфоній і вокальних циклів; тим цікавішим було знайомство з хоровими опусами композитора. Частину з них кілька років тому виконувала хорова капела «Думка»; частину було написано до «Золотоверхого» і там-таки вперше виконано камерним муніципальним хором «Київ» і камерним хором «Кредо» під проводом талановитого Богдана Пліша.

      Хорова музика Валентина Сильвестрова - надзвичайно делікатна, як делікатна і сама ця людина. Тихі звуки, ніжні соло, найтонші темпові коливання - як подих вітерця, як трепет шовку. Звучання згасає - лишається ніби шлейф - одні голоси закінчують звучати, інші починають, виникають розгалуження, розшарування. Фактура ніби розпухає, розростається навсібіч. Відчуття часу у Сильвестрова - теж суто індивідуальне. Колись було казано про нього: це пост-музика, тобто музика не події, а того, що відбувається після неї. Осмислення, замирення, згасання, зрештою - небуття.

      Так було і цього разу. Довгі-предовгі ектенії, задовгі як на храмову традицію; навпаки, Херувимські, що блискавично проносяться всупереч тому-таки храмовому дійству, що відбувається в олтарній частині дуже повільно. Це - творча воля автора, що не підкоряється канонічним установам. Сильвестров, безумовно, - композитор такого масштабу, що будь-який його твір сам по собі є неоціненним перлом. Але треба враховувати й те, що духовні твори композитора знаменують інший, інтелектуальний підхід до основ релігії взагалі. У ХХ столітті загальноєвропейське ставлення до релігії зазнало кризи; меншою мірою це позначилося на православній гілці - але ж відчувається і тут. Бо заповіді Божі є одночасно і заповідями загальнолюдськими, загальногуманістичними - не вбий... не вкради... не обмани... не обмов... А головне - люби... Саме такої точки зору притримується Сильвестров. Саме так, здається, треба розглядати його музику.

      ...Після концерту під оплески й вітання Сильвестров вийшов-таки на сцену. Він почав говорити - і всі перетворилися на слух. Я намагалася зрозуміти і запам'ятати все, що він скаже. Але дивно - сенс музики був для мене зрозумілий; смисл слів - ковзнув по периферії свідомості й розтанув без сліду. Мабуть, у цьому є найвищий сенс: Композитор говорить Музикою, несловесними чи навіть над-словесними сполученнями звуків. А словами говорить той, хто музику описує. А композитор - він музику пише. Формулює звуками несказане. А тому - несказанне...

      Та повернімося до  хор-фесту. Головні здобутки «Золотоверхого Києва» і його директора, художнього керівника муніципального хору «Київ» Миколи Гобдича - незаперечні. Це дбайливе збирання майстрів хорової справи на щорічний симпозіум, з обміном досвідом, із творчим спілкуванням. Це невтомний пошук нових імен - бо щороку до Києва приїздять нові хори з неосяжної України. І ми вкотре дивуємося, бо ясно бачимо невичерпність хорового джерела, неперервність традиції - в самому існуванні цих колективів, в їхній репертуарній політиці, в їхніх творчих досягненнях.

      Це усталений жанр фестивалю як комплексної акції, покликаної зробити кілька важливих справ. Щорічне видання до фестивалю нових нот і записів та їхнє поширення серед слухачів. Явлення світові напівзабутих імен, ретельне витирання музейного пилу, що проявляється у нових інтерпретаціях. Поруч із композиторами минулого  наші сучасники - Євген Станкович і Вікторія Полєва, Юрій Алжнєв і Віктор Степурко...

      Далі - виступи колективів із різних куточків України, хорів учнівських та філармонічних, камерних та великих, маститих і невідомих, та від того ще цікавіших. І під час фестивалю раптом виявляється, що навчальний, на перший погляд, колектив має міжнародний рівень, натомість нагороди лауреатів просто  блякнуть... Здається навіть, що «Золотоверхий Київ» - приклад своєрідного «гамбурзького рахунку», де на рівних змагаються великі й малі, молоді й зрілі, де підтверджують звання і виборюють путівку в подальше життя.

      Нарешті грандіозні й величні щорічні «Антифони», які відтворюють кількасотлітню традицію українського хорового співу. І дарма, що тісно й душно, нічого,  що музика, яка звучить - не завжди незаперечний шедевр. Головне - щороку в Трапезній палаті Києво-Печерської лаври відбувається дійство, творене хрестоподібно чотирма хорами. Глибоко символічне - одночасно і як продовження тисячолітньої історії християнства, і як суто гуманістична ідея Людини як основної цінності, від якої, ніби та новина по всьому світі, розходиться звук, відбивається і повертається, творячи над нею необорний енергетичний купол.

      Отже, культурницькі вектори хор-фесту в цілому зрозумілі: по-перше, це вагома складова сучасного культурного процесу в Україні, по-друге - потужне ретроспективне устремління, занурення до глибинних пластів української традиції. Але є ще й третє. З кожним роком фестиваль набуває європейськості, більше - глобальності, щоразу «піднімаючи планку», щороку даючи зразки мистецтва найвищого гатунку. Скільки «Золотоверхих» ще відбудеться - покаже час. Форма фестивалю стабілізувалася - а досвід показує, що стабілізація тяжіє до забронзовілості, а відтак до стагнації. Але те, що вже відійшло в історію, - там і залишиться назавжди, формуючи смаки, підштовхуючи до створення нових колективів, стимулюючи творчість композиторів.

      Згадую, кілька років тому фестиваль, що завжди являє світу яскраву творчу особистість, окреслив постать не конкретного композитора, а легендарного псалмоспівця Давида. Саме Давидові псалми стали потужним імпульсом до творчого змагання. І мало не сотня (а може, і значно більше!) псалмів було написано по всій Україні; виконано було лише невеличку частину, відібрану прискіпливим журі. Незаспіване ж - все одно лишається, рукописи ж бо не горять, усім відомо. На узвишшях та передгір'ях постають гори та вершини. З нот і звуків, з написаного, вистражданого, виконаного і почутого зрештою робиться Музика. Не «своя», місцева, поблажливо-сприйнятна. А справжня  - відбірна, якісна, світового рівня. І кожен із фестивалів - це крок їй назустріч.

Олена ЧЕКАН.