Жінки войовничі йшли на вечорниці?

       Донецькі степи годі уявити без похмурих рукотворних пірамід - териконів, вивершених не одним поколінням шахтарів. А ще без «пірамід степів» - курганів, насипаних тут бозна-коли кочівними племенами й народами. Ну й, звісно, без старезних кам'яних баб, які мовчки журяться за своєю молодістю. Та є в тутешніх краях ще мовчазніші споруди далекої-далекої минувшини, що й досі вперто зберігають таємницю свого походження й призначення. І у даному разі оте порівняння «мовчить, як камінь» якраз про одну із знахідок, над якою досі сушать голови археологи. У всякому разі, поки достеменно не відомо, із якою метою колишні аборигени степу вибудували вздовж русла тепер обмілілої річки Мокра Волноваха ланцюжок чи своєрідне намисто із дикого каменю.

Якби каміння вміло говорити

      Нехай учені всього світу й надалі ламають списи навколо ймовірності існування машини часу. Нехай! А тим часом у нашому випадку з роллю отого диво-пристрою успішно впорався звичайнісінький мікроавтобус «Соболь». Адже, від'їхавши на якісь два десятки кілометрів від містечка Докучаєвська, ми опинилися у первісному степу.

      Куди не кинь оком, жоднісінької тобі ознаки цивілізації чи бодай натяку на перенаселений промисловий і техногенний край. Тут, схоже, мешкають тільки вітер, який старанно пасе ковилу, та сонце, що на початку літа ще пече не так немилосердно і тому довкола все поки зелене-зелене. Компанію їм складає хіба тільки жайворонок, який, пропонуючи свою пісню десь високо згори, дає нагоду пересвідчитися в унікальній акустиці безлюдного степу.

      Проте безлюдною ця місцина Приазовського степу є тільки тепер. Причому, існує припущення: свого часу ця річка і тутешні пагорби, балки та байраки бачили не тільки цілком реальних скіфів, а й міфічних амазонок. На користь цієї симпатичної версії свідчить одна із розповідей батька історії Геродота. Пам'ятаєте? Отже, еліни, перемігши якось у бою амазонок, деяких взяли в полон і везли їх на трьох суднах «Меопійським озером» - тобто нинішнім Азовським морем. Та войовничі жінки не змирилися з долею: напали на своїх поневолювачів, перебили їх і викинули за борт. Оскільки мореплавці з них були нікудишні, вітер та хвилі довго носили судно морем, аж поки не винесли до берегів, де мешкали скіфи. «Тут, зійшовши із суден, - засвідчує Геродот, - амазонки відправилися у заселену місцевість і, зустрівши перший табун коней, захопили його. Далі сіли на коней і стали грабувати володіння скіфів».

      Само собою, тодішні господарі степу не могли пробачити такої нахабності прибульцям і вступили з ними в бій. І аж коли побачили тіла загиблих, взнали, що воювали із жінками. А тому вирішили подальші стосунки з ними підтримувати вже без зброї в руках. Амазонки ж, у свою чергу, пересвідчившись у відсутності агресивних намірів з боку скіфів, відповіли взаємністю і поступово зійшлися з ними.

      А ось саме так усе було чи інакше, могло б тепер розповісти дике каміння, з якого колишні аборигени цього місця вибудувати довгий ланцюжок на березі Мокрої Волновахи. Бо саме цій споруді багато хто із фахівців відводить певне місце в історії зближення амазонок і скіфів.

      «Археологічні розкопки підтвердили версію Геродота про перебування в цих місцях суто жіночих військових формувань, - розповідає провідний архітектор територіального інституту «Донбасцивільпроект» Сергій Прудіус. - Зокрема в тутешніх курганах знаходили поховання жінок у кольчугах та зі зброєю, які, судячи з характеру отриманих травм, загинули в бою. Та, зрозуміло, аби мешкати тут протягом тих же 500-600 років, потрібно було дбати про нащадків. До кого звернутися по допомогу в цій делікатній справі? Звісно, тільки до скіфів, які мешкали ось на цьому правому березі тодішньої досить повноводної Мокрої Волновахи».

Малий Докучаєвський мур?

      Саме розкопки, проведені тут ще у 50-х роках минулого століття, дали підстави фахівцям припускати, що річка й справді була своєрідним кордоном між володіннями амазонок та скіфів. Останні, за цією версією, на своєму березі й вибудували оцю споруду, що відігравала якусь певну роль під час встановлення тісних контактів між войовничими степовиками.

      Мандруючи думками у минуле і спираючись на результати археологічних досліджень, Сергій Прудіус каже, що оте зближення могло відбуватися приблизно так. «Із лівого боку тоді досить широкої річки підходили амазонки без зброї, але з музичними інструментами. До речі, такі інструменти, виготовлені з кісток тварин, теж вдалося відшукати у курганах. Так от, затим під супровід музики амазонки найперше приносили в жертву бика. Із забитої тварини вирізали серце і клали його на вінок, сплетений із різноманітних трав та квітів. Вінок пускали в річку на найглибше місце, де водилися чималі соми. Один із сомiв, випливши до поверхні, ковтав цей дар, і потім тільки його й бачили. Це, схоже, було для всіх присутніх своєрідним знаком. Потiм по наведеній переправі «дівчата» йшли на цей берег, де їх вже очікували скіфські «хлопці».

      А ще є припущення, розповідає провідний спеціаліст «Донбасцивільпроекту», тодішнім «вечорницям» передували різноманітні спортивні змагання: кінні перегони, стрільба із луків тощо, які теж проводилися тут же. Ну, і само собою, мабуть, не обходилося й без танців. Але яку роль виконував при цьому ланцюжок із дикого каменю, завдовжки майже три сотні метрів, можна тільки здогадуватися. Певно, він був частиною однієї з культових чи якихось інших споруд.

      Зрештою, фахівці давно прагнули докопатися до істини у прямому розумінні цього слова. Був намір розкопати оце кам'яне намисто і спробувати нарешті більше дізнатися про його походження та тодішнє призначення. Однак на заваді стала банальна причина у вигляді грошової скрути. Адже навіть за приблизними підрахунками, на ці роботи потрібно 30-50 тисяч гривень, і спонсора на таку суму в досить грошовитому краю відшукати поки не вдалося.

      У необхідності провести тут подальші археологічні розкопки й дослідження нітрохи не сумнівається також і академік Академії економічних наук України, доктор технічних наук, професор Донецького технічного університету й керівник «Українського культурологічного центру» Володимир Білецький, який і став ініціатором нашого «десанту» в цей куточок безлюдного степу. «Як фахівець, можу засвідчити, що зведення подібних споруд колись потребувало не тільки багато праці й часу, а й певних навиків гірничих робіт, - розповiдає пан Бiлецький. - Взяти хоча б тутешні кургани, що звуться пірамідами степів і залишки яких ми тепер бачимо навіть через тисячі років. Приміром, найбільші так звані царські кургани по периметру складають до 200 метрів. Це колосальні споруди! І щоб їх звести, без елеметарних знань гірничих робіт таки не обійтися. Підтвердженням цього є спеціальні штольні, яким по півтисячі років і які ще чекають дослідження. Так само й у випадку зі зведенням ось цієї дещо дивної кам'яної споруди на березі Мокрої Волновахи. Поки ж зрозуміло одне - без навиків видобування звідкілясь каменю, його транспортування і закопування в землю нічого подібного тут би тоді не спорудили. Причому ми нині маємо тільки убогі залишки невідомої споруди, над якою за тисячі років добряче потрудилися вітер, сонце, дощі тощо».

* * *

            Ланцюжок каміння, вік якого, на думку фахівців, десь 2,5-3 тисячі років, досі міцно сидить у землі і ще міцніше зберігає таємницю свого походження та призначення. Про неї знають хіба, може, тільки кургани на тому боці нині дещо пересохлої річечки. Та ще сонце і вітер, які, мабуть, поклялися навіки заховати таємницю від нинішніх та наступних поколінь, бо помалу-помалу продовжують далі руйнувати загадкову історичну пам'ятку.